Пароплави приставали просто до Дніпрового берега: пристані на початку 1960–х років у селі Бучаки, що на Канівщині, не було. Пасажири заходили–виходили на колісний пароплав, який димів здоровенною трубою, сходнями — дошками із набитими упоперек рейками.
Пароплавів звідти ходило на Київ аж два. Один із них називався «М. Калінін». Усю ніч, пливучи в бік Києва проти течії, колісне диво шуміло, лопотіло, плескало по воді величезними лопатями. Селяни з клумаками сиділи десь унизу, скопом, поблизу страшної парової машини, а «багаті» городяни — палубою вище, в каютах.
То був дивний час і дивне місце. Радше — межичасся і межимісце... Люди з неймовірно мальовничого села, порізаного не баченими за глибиною ярами, з чудовими листяними лісами довкола й справжніми степами на лівому березі (трави на весь зріст, озера... — просто картина з «Тараса Бульби»!) жили своїм неспішним життям. Світла в Бучаках не було. «Лампочки Ілліча» з’явилися тут аж на початку 1970–х. Отож усі лягали із заходом сонця і вставали рано–вранці...
Дивним мешканцям міст, які з’являлися в цих краях і не могли довгий час отямитися від довколишньої краси, селяни продавали фрукти: вишні, абрикоси, груші, сливи... На запитання «почім?» відповідь і міра були одні, незалежно від товару: «Руб відро!».
Абрикосові дерева мене, малого, вражали найбільше: вони росли, де їм заманеться. На схилах ярів, між городами, навіть на узліссі, забуваючи про сусідство лапатих кленів, дубів, акацій, осик... Ось спогад про абрикоси. Іноді було чути, як одна сусідка кричить іншій — через низенький тин кричить так, немов то не мала огорожа, а китайська стіна: «Гаааанно! У тебе сливи є? — Єєєє! — А які? — Брикоси!».
Найдивовижнішим видовищем у Бучаках, вірніше, під горою, на Дніпрі, був пором. Селяни переїздили ним на лівий берег косити сіно і випасати худобу. Пором становив собою просто великий пліт, підштовхуваний класичною «моторкою» — човном із двигуном.
Здавалося, що тоді, дуже давно, завжди стояло колосальне, на всю Україну, на все безмежжя обріїв, вічне спекотне літо; простягалося величезне безлюддя чистого піщаного пляжу, і тільки іноді в просторі чувся довгий жіночий погук поромника через ріку: «Даваааай перевоооозууу!».
Одного разу поромник напартачив: забув про «шалену швидкість» своєї моторки й плоту і вирішив проскочити перед самохідною баржею... Неповоротка довга посудина, звичайно ж, ударила в пором. У воду попадали люди, корови, коні, свині... І досі не розумію — чому свині були на поромі? Кіно!
А кіно в Бучаках полюбляли знімати... Приїздили кіноекспедиції з Києва, шаліли від краси тих місць, дешевих харчів, селян–філософів... «А підемо до Марії по самогон... Чи є вона вдома? От лихо — ключ на одвірку висить — значить, хата замкнена... Ну нічого, в тітки Ганни, жони бригадира, самограй точно є!».
Колгосп у Бучаках був не просто колгосп: орної землі довкола майже не знайдеш. Отже, в селі працював риболовецький колгосп! Силу–силенну риби тягнули іноді довжелезними сітями, й маса срібних тіл скидалася під ногами і плескала хвостами на березі.
А потім... Потім усе скінчилося. Обрії розпалися.
Спогад нагадує, як довкола, уздовж Дніпра, лежали зрубані дерева або плавали, напівзатоплені, в придніпровських озерах. Пором теж зник. Отак, руйнуючи краєвид, його готували для затоплення водами нового Канівського «моря». Водосховище поглинуло сінокоси з озерами на лівому березі, калинові прибережні гаї, неймовірні пляжі й непрохідні ожинники на правому...
Земля зникла, мов Атлантида. Люди лишилися. Але щось у них змінилося.
Іноді мені здається, що пароплав «М. Калінін», на якому я, малий, колись із батьками повертався до Києва, не був кинутий напризволяще десь на піщаних косах, не був порізаний на металобрухт... Мабуть, він, малий провінційний «Титанік», пішов на дно разом зі своїми улюбленими берегами, заплавними луками, тихими краєвидами. І фільм про це ніхто не створив.