Хто тепер це все захищатиме?

28.02.2009
Хто тепер це все захищатиме?

Григорій Гончаренко.

20 лютого 2009 р. українська культура зазнала тяжкої втрати: перестало битися серце відомого природоохоронця і громадського діяча, вченого–ботаніка, палкого українського патріота Григорія Андріановича Гончаренка. Усе своє життя він присвятив справі збереження природної і культурної спадщини України.

Народився Г. А. Гончаренко 28 листопада 1924 р. у родині хлібороба в с. Печище нинішньої Сумської області Голодомор 1932—1933 рр. забрав життя трьох його сестер. Із двома іншими сестрами та маленьким Грицьком батьки тікають із колгоспного пекла, і середню освіту Григорій Андріанович здобував у середніх навчальних закладах таких різних і далеких одне від одного місць, як Донбас, Тула, Північний Кавказ та Орловська область — тобто в усіх тих місцях, де в пошуках насущника поневірялась родина. Із 1939 р. сім’я осідає в Києві, з яким і пов’язана решта життя Григорія Андріановича. Тут 16–річ­ним юнаком зустрів він у 1941–му війну на будівництві протитанкових споруд у Голосіївському лісі. У Радянській армії Григорій Гончаренко прослужив із серпня 1941–го по березень 1947 р. Повернувшись додому, того ж року екстерном закінчив десятий клас середньої школи. Влітку 1947–го Гончаренко розпочав і свій трудовий шлях — робітником підсобного господарства будівельно–декоративного училища. У 1947—1951 рр. навчався в Київському лісогосподарському інституті, по закінченні якого доля закинула молодого спеціаліста в найвіддаленіші лісгоспи колишнього СРСР: на острів Сахалін, до Сибіру та в Узбекистан. Повернувшись в Україну, Григорій Андріанович тривалий час працював у лісовпорядній експедиції тресту «Укрліс» під керівництвом славетного вченого–лісівника, академіка П.С. Погребняка. Тут він вивчав історію розвитку та сучасний стан лісів Полтавщини. У підсумку роботи експедиції було створено Генеральний план розвитку лісового господарства України до 2000 р., а Гончаренкові особисто вдалось ще й скласти вперше план створення природно–заповідного фонду України (власне, це був новий план розбудови мережі природоохоронних територій після погрому її у 1951 р.).

По закінченні роботи експедиції у 1957—1972 рр. Григорій Андріанович пропрацював на різних посадах у президії Українського товариства охорони природи, Українській сільськогосподарській академії та в Державному комітеті з координації науково–дослідних робіт при Раді Міністрів УРСР. Протягом 1959—1963 рр. вчений провів дослідження формоутворення у дуба звичайного, які лягли в основу кандидатської дисертації, захищеної пізніше у 1971 р. У часи «хрущовської» відлиги Г. А. Гончаренко долучився до багатьох сміливих починань української інтелігенції: взяв участь у створенні Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, організовував музичні концерти і вечори. За проведення одного з таких вечорів — вечора української пісні в Українській сільськогосподарській академії — він втратив надовго роботу, а дисертацію зміг захистити тільки за межами України — в Саратовському університеті: вдома ніде до захисту не приймали. І все ж захист дисертації відкрив молодому дослідникові двері до наукової праці: з 1972 по 1984 рр. — у відділі госпдоговірних досліджень науково–дослідного сектору Київського політехнічного інституту, а з 1984р. і до 2000 р. — у Ботанічному саду ім. О. В. Фоміна Київського державного (нині: Національного) університету. Наприкінці 1980–х рр. він очолив громадський захист цієї перлини київської природи від будівельного свавілля «Метробуду».

У час постання незалежної Ук­раїн­ської держави Григорій Андріанович виступив одним з ініціаторів створення історико–культурологічної експедиції зі збереження етнокультурної спадщини у зоні Чорнобильської катастрофи і брав найактивнішу участь у її роботі: розробляв положення про експедицію, складав облікову документацію, виїжджав у 30–кілометрову зону і села Іванківського та Поліського р–нів Київщини, до останнього подиху був не просто консультантом, а добрим порадником в усіх справах. Нині експедицію перетворено на Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України, в якому Григорій Андріанович пропрацював до початку цього року.

Як депутат Київради, він виступав на захист природних і культурних скарбів столиці: Биківні, Голосіївського лісу, Кончі–Заспи і ще багатьох пам’ятних київських місць, котрим загрожувало знищення. Був він рідкісним за нинішнім часом депутатом: непідкупним і чесним, боровся за потоптані права кожної людини, яка до нього зверталася по допомогу, не лякаючись при тому жодних «авторитетів», що коїли зло. Ми завжди пам’ятатимемо, що він був серед тих, хто підняв наш Український національний прапор не тільки у липні 1990 р. над столицею, а й у серпні 1991р. під час путчу на барикадах у Москві.

Як один з ініціаторів створення Української екологічної асоціації «Зелений світ», Г. А. Гончаренко доклав величезних зусиль, щоб правда про реальний стан довкілля стала стандартом життя українських громадян. Він любив красу рідної природи і хотів, щоб цю любов успадкували наші нащадки. Його пам’ятатимуть голосіївські діброви і зелені пагорби університетського ботсаду, його пам’ятатимуть київські вулиці й майдани, де він знав кожний дім і доріжку. Його інтелігентна постать (зазвичай у традиційному піджаку й «академічному» беретику) завжди буде орієнтиром у каламуті житейського моря для тих, хто обстоює Істину. За політичні та наукові переконання у радянський час владці тричі позбавляли його роботи, але й тричі змушені були повертати до праці, поступаючись його розумові та навичкам управлінця. Його прихиляли до багатьох спілок і товариств, але повсюди залишався він самим собою і не зраджував своїх переконань. І тому слідом за Сковородою він міг сказати: «Світ ловив мене, та не впіймав». На своєму життєвому шляху він не залишив, як писав Тарас, «зерна неправди за собою». І віриться, що, зазнавши неправедного осуду в цьому світі, у майбутньому вічному житті він буде серед тих, «що на суд не приходять» (Ів.)

Ростислав ОМЕЛЯШКО
директор Державного наукового центру захисту
культурної спадщини від техногенних катастроф
Микола БІЛЯШІВСЬКИЙ
член Національного екологічного центру України
  • Тече вода, тече брудна

    Більш як двадцять років триває екологічна сага про забруднення території на кордоні Молдови (Сороки) й України (Цекинівка, Ямпільський район ) через річку Дністер. І весь цей час — лише перемовини, передмови й постскриптуми. А тим часом зношена труба промислових відходів завдовжки 6,2 км через Дністер продовжує забруднювати басейн річки як на території Вінниччини, так і нижче за течією — в Одеській області. >>

  • Сміттєві війни

    Найчастіше ущерть переповнені сміттєві звалища в Україні гниють десятиліттями через відсутність коштів на їх впорядкування. Але в Люботині, де полігон твердих побутових відходів (ТПВ) скоро дійде до будинків містян, сталася нетипова як для вітчизняних реалій історія. >>

  • Колекція, що пастки плете

    У нашому світі мешкає приблизно 40-45 тисяч видів павуків, а їхня кількість така велика, що кожна людина на відстані п’яти метрів біля себе знайде цю істоту. Науковці вивчають унікальні властивості павутини та, ґрунтуючись на дослідженнях, розробляють надміцні волокна чи біоматеріал, на якому зможуть вирощувати людську шкіру. >>

  • У ліс ходити — ліс любити

    Перший фестиваль шкільних лісництв відбувся на Черкащині. Участь у ньому взяли десять команд, по одній від кожного лісгоспу. Під час фестивалю школярі, а всі команди прибули у спеціальній формі, придбаній лісництвами, наввипередки демонстрували свою любов та шану до лісу. >>

  • Епідемія пожеж може повторитися

    Пожежі торф’яників були однією з головних тем упродовж тривалого часу для значної частини українців. Благо, забруднене повітря, яке перевищувало навіть у деяких районах столиці норму в 6 разів (зрозуміло, у навколокиївських епіцентрах загорань ситуація була ще гіршою), почало приходити в норму. >>