Шкодую, що мені так і не вдалося видзвонити жодного з лікарів, звільнених за нелояльність до Черновецького. Тиждень тому «УМ» уже писала про це, імена та посади ми називали. Чому не вдалося? За робочими телефонами, вказаними у довідниках, їх уже не було, а мобільних чи домашніх нам, ясна річ, ніхто не надав. Не допомогли й особисті контакти — машина «знайомий знайомого мого доброго знайомого» почала було зі скрипом обертатися, але спотикнулась і зупинилася.
Мої джерела у Міністерстві охорони здоров’я внесли хіба що деякі поправки у подану «УМ» інформацію: не зрозуміло, чому депутат Павловський (а з його виступу у Верховній Раді все й почалося) порушив це питання лише в середині лютого. Адже лікарів звільнили ще у грудні минулого року. Точніше, звільнились вони самі. За власним бажанням. «А взагалі, — сказали нам у міністерстві, — ми не маємо до цих лікарень жодного стосунку. Є лікарні відомчі, є лікарні загальнодержавного значення, такі як, приміром, Охматдит, а є ті, що підпорядковані місту. Тож краще звертатись до КМДА. Але можете навіть не пробувати: Качурова вже сидить напоготові й тримає в руках власноруч написані заяви».
Людмила Качурова — це керівник профільного управління КМДА. Відає медиками та лікарнями. Могла б розповісти багато цікавого про те, що залишилось за кадром скандального звільнення її колег. Сказавши «кадр», згадала про сюжет на «Інтері». Телевізійникам пощастило записати і начальницю Качурової Ірену Кільчицьку, і одного зі звільнених «ескулапів» — Миколу Дьоміна, колишнього головного лікаря сімнадцятої лікарні.
Дьомін був невиразним: відчинив двері до свого колишнього кабінету і запропонував журналістам зняти інтер’єр без нього. Він, мовляв, уже не має права переступати цей поріг. Камера понюхала порожнє крісло та відпливла назад. (Зайвий раз стало зрозуміло, чому мовчав телефон у дьомінському кабінеті). А «кавалєрствєнная дама» Кільчицька відразу перейшла у наскок. Саме в неї, а не в Качурової, на столі лежали автографи лікарів. «Прошу звільнити...», дата, підпис... Це їм ще пощастило, коментувала Кільчицька. Один був п’яницею, а інший розвів антисанітарію, гіршу, ніж у нужнику. Тобто могли б звільнити і за статтею. Але «пожаліли».
«Звичайно, тиск був, — говорили нам у Міністерстві охорони здоров’я, — але що та як — розбирайтесь самі. І не посилайтесь на нас». Ми й не посилаємось. На кого посилатись? Міністр Князевич за колег не вступився і не вступиться. Ольга Богомолець, кума Кільчицької? Навряд чи. Що ж до самих суб’єктів тиску, то про що говорити, якщо ними власноруч написані заяви? Те, що вони справжні, сумнівів нема. Закрадається інший підлий сумнів: а чи дійсно медиків «пішли» за незгоду виводити людей на промерські мітинги (власне, якщо йдеться про грудень, то тоді це ще було не так актуально), чи їх змусили звільнитись за інші грішки?
Якби бодай один боровся до кінця, справу варто було б розслідувати. А так — немає інформаційного приводу. «Раби», — коротко кинув Семен Глузман, через якого, зокрема, «УМ» сподівалась розжитися на якісь контакти. Він, з його досвідом брежнєвських таборів, може судити. Я — не ризикну. Легко давати безкоштовні поради, коли ти точно знаєш, що твій роботодавець не поставить тебе перед вибором: або ти пишеш про неприйнятні для тебе речі, або звільняєшся.
Але загалом із лікарями історія вийшла дурнувата. Тим паче що ані посад своїх, ані — пардон за недоречний в кризу пафос! — реноме своє вони так і не зберегли. Мабуть, знаючи, що фінал буде саме таким, усе ж вартувало влаштувати якийсь перформенс. Голосно хряснути дверима. Покликати пресу, подати до суду. Викласти клізмами перед мерією: «Ми не раби!». Але в тому–таки Мінздорові нам по секрету сказали, що колишніх головних лікарів залишили у системі. Просто перевели на інші посади. На які саме — невідомо. Але ми не судимо, ні. Просто констатуємо: сумно, безнадійно, депресивно від усього цього.
Отакі–от симптоми...