Павліна Власівна і Василь Онуфрійович Матіоси.
Я сиджу на підлозі перед розгорнутими паперовими «полотнами» своєї родини «по двох плечах» — по батьковій і маминій лініях — і гарячість розливається в мені, як під час найбільшого хвилювання. Не знаю, що це: щем, сентиментальність, гордість чи невиказана любов. Із білого паперу розлого здіймаються догори два фамільні дерева моїх тата й мами. Вони густо всіяні іменами, роками, відгалуженнями. То й не дивно: точні знання про вісім колін по одній і шість колін по другій лінії — перед очима, як на долоні. В одній точці вони зростаються в спільну гілку. Звідти бере початок наша родина — родина Василя та Павліни Матіосів. День народження цієї сім’ї — 23 лютого 1959 року.
Батькове крило в селі Розтоки називають Андріячуками (від імені мого прапрадіда Андрія), мамине — Їлашками (від імені мого прадіда Іллі, який обирався сільським головою майже чверть століття). Але і мій батько, і моя мама з дому мають одне прізвище — Матіос. І найбільше, чим може дошкулити мама Павліна татові Василеві, — пожартувати: «Василю! Як будемо розходитися — не треба буде платити за зміну прізвища». Тато удавано сердито махає на маму пальцем: «Ти мене, жінко, не пужай (не лякай.— М.): мене захистить син–генерал!».
Вони обоє можуть дозволити собі такі жарти: учора наші батьки святкували золоте весілля.
Батьки одружувалися в люті часи на Буковині. Це так здається, що на той час давно закінчилася світова війна. Але тільки не тут, у горах. Не так війна, як повоєнні події (війни в Розтоках як такої не було) на десятки літ покривавили тут не одну родину, розсварили не одного брата з братом. 1959–го ще все було свіже. Незагоєне. Багато мешканців Розтоків на той час ще «мандрували» сибірськими та уральськими снігами без права повернення додому. Новітні колгоспні безштаньки кіньми і тракторами все ще стягали придорожні хрести чи хрести з–перед людських обійсть, установлені не мертвим чи живим, а просто так — для молитви і згадки про Бога. Діяла сувора заборона ходити до церкви, легально святкувати християнські свята. Та, Боже мій... скільки було отого дуренства — аж до відміни неділі, писання писанок, вітання «Христос ся рождає» чи «Христос воскрес». Це дозволялося хіба що старим, калікам і хворим.
... Мама Павліна Матіос закінчила десятирічку. Мала добрий голос. Хотіли забрати в школу–студію хору Верьовки. Дід із бабою не відпустили наймолодшу дитину у світ: люди відмовили, мало що... куди... І дівчина пішла вчителювати в початкові класи чотирикласної школи на присілок Софійк (хутір Околна) — за десяток кілометрів від села. Татові — Василеві Матіосові — на той час ішов уже 25 рік. Працював він у колгоспі імені Кірова, на тваринницькій бригаді хутора Верхня Товарниця. Отам десь між хуторами й зустрілися. Одружуватися повинні були за звичаями і вірою своїх предків і живих батьків — присягою перед Богом і вінчанням. Але ж мамине вчителювання! Недремні очі ідеологічних «жандармів»! І мамина мама (моя майбутня бабця Гафія, що її називали в селі Соломоном), домовилась із сільським священиком Іларіоном про таємну церемонію вінчання на околиці села, в чужій хаті. А доньку Павліну «нарадила»: якщо дізнаються в школі, хай каже, що не мала вибору, бо вже вагітна, тому й змушена була пристати на все, аби тільки Василь не лишив її з дитиною. Це тепер у Розтоках можна робити хрестини з весіллям в один день, а тоді було дещо інакше...
Знаєте: усюди є «добрі» люди. І між гуцулами також. Про таємне вінчання донесли куди треба саме ті, що самі припадають на коліна перед Божими образами. Але моїй майбутній мамі брехати про завчасну теж не довелося. Молодюську вчительку не покарали. Чи то вже тоді розуміли безглуздість припису, чи «прокліпали» непослух із більш практичних міркувань? Бо хто буде «у дідька за дверима» вчити дітей? Коли в одній кімнаті — одночасно чотири класи, вчителів не вистачає, а за горбами — і світу не видно?!
... А наш майбутній тато відпустив молоду дружину вчитися на стаціонар Чернівецького педучилища. А тоді вже і я знайшлася. Але тато не відривав маму від навчання. Їздив із дитиною у гості на квартиру, яку наймала мама із однокурсницею Анною Минайлюк у пів–підвалі на вулиці Островського в робітника Чернівецького гумовзуттєвого заводу Яші Рабиновича. (До слова: Анна Миколаївна Минайлюк стала мамою мого однокласника Миколи — випускника Львівської політехніки, теперішнього головного інженера нафтопроводу «Дружба»). Рабиновичі дали мамі ключ від квартири, довіряли їй сімейні видатки й таємниці і ніколи не замикали від неї кімнату, де зберігались фамільні коштовності. А Сруля Срульовича Рабиновича, окрім дружини Дори, Яшою називали всі (бо не «положено» було в радянські часи місцевих людей окремої національності називати власним іменем, як «не положено» було місцевих буковинців–автохтонів призначати на керівні посади. Номенклатура на Буковині завжди була «приїжджа»). Один із перших моїх осмислених дитячих спогадів — гостювання Рабиновичів (Яші зі своїми дітьми Євою і Фімою) у нашій новій хаті в Розтоках. Це вже десь 1965—66 роки. Згодом Рабиновичі, як і майже 30 тисяч чернівецьких євреїв, виїхали на свою землю обітовану. Цікаво було б дізнатися про їхню подальшу долю. Бо я, як у тумані, а все ж пам’ятаю довгов’язу постать трохи старшого за мене Фіми з рудим кучерявим волоссям, що гасає нашим подвір’ям, а його тато Яша шипить гусаком на неслухняного сина: «І ви мнє будєте сказать, что ето прілічно?!»
Коли я подеколи слухаю мову чи читаю власноруч написані «опуси» декотрих наших нардепів, мені кортить, щоб моя мама–вчителька написала з ними диктант. Бо так, як учили в тодішньому педучилищі, бігме, не навчали в мої часи і в університеті, і точно що не навчають навіть за гроші в університетах теперішніх. Але мама Павліна згодом, уже з трьома дітьми на руках, таки закінчила історичний факультет Чернівецького держуніверситету. За тридцять вісім безперервних років учителювання в одній школі заробила два ордени — Жовтневої революції і «Знак Пошани». Ви чули, щоб у ті часи сільським учителям давали такі державні нагороди за просто так чи за гарні очі? Мама вивчила стількох і таких, що можна би книгу писати лише про це. І знов грішна думка... коли я подеколи читаю україно– і людиноненависницькі епістоли, писані непрофесорською і неукраїнською рукою одного безпардонного й безсоромного любителя стародруків і «качиного супу по–українськи» (українці на Різдво, Дмитре Володимировичу, на відміну від американців, качок не «культивують»), мені кортить, щоб моя мама колись прочитала нотацію таким шулерам від історії на тему міжнаціональної толерантності й мультикультурності, а найчастіше — просто історії. На прикладах живих і мертвих, відомих і незнаних. Але тих, хто укладає конституційні засади міжлюдських відносин без парламентів і дипломованих провокаторів. Мама стількох навчила цьому за час свого вчителювання! А її навчили — батьки і закони співжиття в усі часи толерантних буковинців. Дуже повчальний досвід.
...А наш тато, що з 15 років пропрацював у колгоспі, прищепив своїм дітям те, що передається тільки в родині: працьовитість і почуття справедливості. В армії в Люберцях тато шоферував. Дотепер на фотографіях усіх однополчан називає по імені. А вчитися не мав змоги. Безпаспортному колгоспникові повоєнного часу дорога до міста була заказана. Його університетами стала важка фізична праця: в лісі, на пилорамі. Тому все вміє тато робити руками — від гри на цимбалах і сопілці, до дерев’яних карнизів і «півників» із жерсті. Хіба що фальшивих грошей не вміє робити. Але коли свого часу тата призначили колгоспним комірником, він вступив до Кіцманського сільськогосподарського технікуму (це я вже школу закінчувала, вже два братики–близнюки протирали черевики у футбол). Та за рік тато покинув науку — не давалися йому формули з хімії і фізики. Пам’ятаю, як тато сердився то на себе, то на стиль навчання: «Загублять людську працю... Ми всі там — працюючі колгоспники. Від корів і коней. Нам конкретні знання потрібні, а не формули. Формули — для молодих, в інститутах... а тут би краще вчили краще ґаздувати...»
Я ніколи не здогадувалася татового диплома. Але коли навідуюся до батьків, неодмінно лізу на горище хати, розкриваю величезну паперову коробку і перебираю–перебираю старі квитанції і касові ордери. Коли тато працював комірником, подеколи котрийсь із їздових привозив до нас то мішок кукурудзяної муки, то комбікорму, то жому. І, вивантаживши те добро в комору чи стодолу, незмінно подавав мені папірець із печаткою — «Касовий ордер». «Поклади на місце, — казав їздовий. — Тато казав, що знаєш, куди». Я заносила квитанцію про сплату виписаного в колгоспі товару у верхню шухляду дерев’яної шафи у спальні, підтверджуючи ввечері татові наявність того фінансового документа. Часом думаю: навіщо батько дотепер тримає ті пожовтілі папери?! ...Але подеколи мені кортить нагодувати ними тих, хто безсоромно й нахабно перед усім світом чваниться своїми розкошами: «Вони не ваші, ті розкоші! Ви вкрали і привласнили їх у таких, як мій батько». Це свята правда. Колись, на початку 90–х, тато віддав свої сертифікати на зароблене всім життям одному підприємству, яке зранку до вечора з радіо і телевізора видурювало ті частки народного добра у совісних і довірливих, як тисячі й мільйони таких, як мої батьки... На тім татові дивіденди й закінчилися, не починаючись.
Чи слід дивуватися, що в нашій родині так гостро розвинуте почуття справедливості? Адже яблука від яблуні якщо й котяться, то не так уже й дуже далеко...
...Подеколи, коли тато дратується перед екраном телевізора, виловлюючи ВСІ новини, він каже мамі: «Жінко, ми з тобою також олігархи. У нас троє дітей. У нас п’ятеро онуків. Ми ні в кого нічого не вкрали. Ми нікого не вбили. Не обмовили. У нас чиста совість. Хіба це не багатство?».
...Із своїх скромних зарплат колгоспника й сільської вчительки батьки завжди викроювали копійку. Брали кредит — «розстрочку» — і вкладали ці гроші в дітей. Як? Дуже просто. Мама передплачувала до десятка газет і журналів, виписувала словники і книжкові новинки «Книга поштою» (дотепер пам’ятаю адресу: Київ, вул. Попудренка, 38), возила дітей у Чернівці в театр. Напередодні першого класу моїх братиків — 1976 рік — батьки зробили нам мандрівку в Москву. Колись я обов’язково опишу, як це все було. Бо була «Третьяковка», концертний зал Кремля «Росія», Большой театр і Мавзолей Леніна (це окрема смішна і повчальна водночас тема). І це також окрема тема, як батьки позичали гроші, щоб придбати одному з синів–школярів саксофон всесвітньо відомої чехословацької фірми «Супер Аматі», ціна якого тоді становила 650 радянських рублів, а другому — фортепіано, бо обидва вчилися у сільській музичній школі. Один із них закінчив музучилище із класу диригування. Але музикантом не став, а став кандидатом юридичних наук. Та, власне, і я баяністом не стала, хоча батьки мені так само придбали інструмент, бо вчилася я по класу баяна і, мабуть, ще й тепер зіграла би непомильно «Суліко». Тоді навчання трьох дітей у музичній школі коштувало дуже багато (порівняно із зарплатою). Тато мав 75—80 рублів. Мама (завуч школи з виховної роботи) — 90—110. Чоботи фірми «Цебо» на той час коштували 120, перстень із бурштином — 180. Персидський килим — 350. Підвищена студентська стипендія — 50 рублів. Туш для вій — 16. Автобусний квиток із Чернівців до Розтока (через перевал Німчич) — 1 руб. 40 коп. Наша мама їздила на сесії в університет, маючи в кишені 3 рублі. 2.80 вона витрачала на дорогу. На 20 копійок привозила трьом дітям дві вафельні трубочки. Начинка в них була така, що нині й не порівняєш ні з чим!
...Життя складається з деталей, і ці деталі мають назву.
...Коли 1977 року маму викликали на бюро райкому партії (вчителька, комуністка, завуч школи), передусім складом бюро (самі чоловіки!!!) зачитали лист «доброї» людини із села: мовляв, як може виховувати наших дітей така вчителька, свекор–удівець якої щонеділі ходить до церкви у свіжовипраній вишитій сорочці?! Хто пере йому сорочку, як не невістка?! Переказувати тодішню партійну дискусію — шкідливо для здоров’я. Але мамине резюме було наступне: «Мій свекор живе в моїй хаті. Він батько батька моїх дітей. А ви, кожен із вас, хотів би мати таку невістку, яка би не прала сорочок батькові свого чоловіка?! Ви мені пропонуєте його здати в будинок престарілих?» Тоді нашу маму захистив перший секретар Путильського райкому партії Андрій Васильович Коцюба: «Я би хотів такої невістки!» Але ви розумієте суть того часу?! Адже мама була за крок від виключення з партії. На ті часи дітям була би заказана дорога в науку. Бо щоразу в усіх університетських анкетах я справно пояснювала, що робили мої батьки під час окупації. Уперше (свята наївність!) я написала: ходили під столом (уявляєте!). А це ж була правда: моя мама — 1940 року народження. Тато — 1934. Та й окупація на Буковині була не така, як в усій решті України: на час війни Буковина належала Румунській державі, яка до 1944 року була альянтом Німеччини. На Буковині порядкувала румунська адміністрація. Отака історія, доктори історії без текстів дисертацій!
До речі, Андрій Васильович Коцюба щороку 2 серпня вітає нашу маму із днем народження.
«Якщо Василь Онуфрійович включає румунську весільну музику, це значить, що має приїхати хтось із дітей», — прогноз нашої найближчої сусідки Надійки — непомильний.
Учора наш тато музику не вмикав: у близькій родині був похорон. Та й мама наша в лікарні. Але і Василь Онуфрійович, і Павліна Власівна Матіоси добре знають, що троє їхніх дітей підготували сценарій золотого весілля своїх батьків і готові його святкувати а хоч би й завтра. Аби тільки було здоров’я у тата й мами! Аби тільки ніколи не боліло їхне сердечко. Не сльозилися очі. І Бог їм відміряв іще стільки, скільки самі захочуть! Бо вони нас навчили бути справжніми і цінувати справжнє. Вони завжди цікавляться, що і як роблять їхні діти. Коли ми помиляємося, вони нас по голові не гладять. Але коли чують про нас добре, знаю, що мовчки і стримано, а все–таки пишаються. І хоч ми їх не обсипали сріблом–злотом, у нашій уяві вони — золоті: наш тато Василь — із профілем римського цезаря, і наша мама Павліна — з очима святої Мадонни...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
