Петро Федун — публіцист і воїн.
До операції з його знищення було залучено 4574 червоних офіцерів та солдатів, 60 інструкторів зі 110 службово–розшуковими собаками, 500 курсантів МГБ та 230 автомашин. Бункер, у якому перебували Петро Полтава і троє його товаришів, виявили 23 грудня 1951 року в лісі неподалік села Новошин Журавнівського району Дрогобицької області (нині Львівщина). Щоб не здатися живими, повстанці підпалили бункер та пострілялися. Через п’ять днів тіла «Полтави» — «Севера» та ще шістьох воїнів були знищені в триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкта № 39» у місті Львові — «в’язниці на Лонцького»...
Коли Петро Федун навчався в гімназії, перше покоління визвольного руху вже було ув’язнене в тюрмах та концтаборі Береза Картузька. Покоління Федуна формувалося в ІІ Світову війну, отож стало останньою генерацією провідників, що організовували народ до боротьби. У 1943 році, як редактор виховного журналу «Юнак», він уже з тривогою звертався до львівської молоді, зазначаючи, що, порівняно з попередньою генерацією, бачить брак ініціативи, духу, пориву. Натомість помітно шаблонність, поверховість і втрату вольових та інтелектуальних сил.
Найвідомішим Петро Федун став під псевдонімом «Полтава». У 1945 році загинули Яків Бусол — «Київський» — організатор та перший керівник референтури політичного вишколу при Проводі ОУН та Дмитро Маївський — «Тарас» — політичний референт Проводу. Їхні позиції випало заступити 27–річному Петрові Федуну.
За роки підпілля Петро Полтава написав величезну кількість пропагандистських матеріалів на різні теми визвольної боротьби — від виховних текстів для юнацтва до статті щодо змісту радіопередач «Голосу Америки». Найвідомішою є його праця «Хто такі бандерівці та за що вони борються», що вийшла друком у 1950 році. «Борючись за незалежну українську державу, ми боремося тільки за здійснення українським народом тих прав, якими вже давно користується величезна більшість народів світу і які вже давно визнано природними правами кожного народу, — писав публіцист. — До всіх народів світу ми плекаємо щирі симпатії. З усіма народами світу, в тому числі і з російським народом, який побудує свою національну державу на своїх етнографічних землях, ми хочемо жити в дружбі й співпраці». У час, коли українські підпільники масово гинули у дуже нерівних умовах боротьби, Полтава знайшов мужність звернутися до батьків своїх воєнних опонентів: «Ми щиро співчуваємо всім тим совєтським матерям і батькам, ні в чому не винні сини яких, опинившись на фронті боротьби проти нас, проти власної волі, впали у боротьбі з нами».
Беззастережну віру й безкомпромісність повстанців пояснюють слова з його праці: «Ми не визнаємо ні полону, ні капітуляції перед ворогом. Українські революціонери і повстанці у своїй основній масі не здаються живими в руки ворога: у безвихідному становищі стріляються останніми кулями або розриваються останніми своїми гранатами...».
Як керівник Головного осередку пропаганди (ГОСП), Федун гуртував авторів та дописувачів, які творили підпільну мережу пропагандистів. Дослідники порахували, що за роки боротьби викрито близько ста підпільних друкарень, а наклад видань лише одного Дрогобицького обласного проводу взимку 1949—1950 року становив 300 тисяч брошур і книжок. Петро Федун, за спогадами, був надзвичайно вимогливим і прискіпливо опрацьовував ідеологічно–політичні тексти. У серпні 1951 року Федун у листі до командира УПА Василя Кука пише про потребу пошуку авторів і про осередки на Сході. Невибагливий і дружній у побуті, командир дуже суворо ставився до різних проявів несправедливості у загострених умовах підпільної війни. Коли помітив, що кухар кладе собі більше, ніж іншим, масла до каші, Полтава віддав його під суд. Вироком стала страта злодія.
Дружина провідника ОУН Василя Галаси Марія Савчин згадувала про бункер Полтави, тобто головного осередку пропаганди неподалік села Корчин: «Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабкість. Вони не були історичними донкіхотами, не планували великих боїв убого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних, незліченних дивізій великої імперії. Планувалися інші бої — за душу народу, за повернення йому людської гідності, віри в себе. Найоригінальнішим у дискусіях був Полтава... Вони розуміли, що є тільки предтечами, що їм не дожити до того часу, коли в нашій вільній державі треба буде зводити державний устрій».
Життєпис Петра Федуна
24 лютого 1919 — народився у селі Шнирів Бродівського району на Львівщині.
1938 — закінчив гімназію у Бродах.
1939—1940 — студент Львівського медичного університету.
1940 — мобілізований до Червоної армії — після проходження курсів командного складу керував взводом берегової артилерії в Одесі.
1941 — німецький полон та повернення додому.
1942—1944 — член Крайового проводу юнацтва ОУН, редактор журналу «Юнак».
1944 — начальник політвиховного відділу УПА–Захід, призначений референтом пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН.
З 1946 (1948) — керівник Головного осередку пропаганди й інформації при Проводі ОУН в Україні, водночас очолює політвиховний відділ Головного військового штабу УПА та Бюро інформації УГВР.
1950 — заступник Головного командира УПА та голови Генерального Секретаріату УГВР
23 грудня 1951 року — опинившись в оточенні, покінчує з життям.
Відзначений, зокрема, Золотим Хрестом бойової заслуги І класу (1952, посмертно).
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
