Бізнесмен + суддя = незаконна, але взаємовигідна співпраця

Коли тебе критикують, це завжди неприємно. Часто, особливо, коли ти займаєш відповідну посаду, цей гіркий осад трансформується у судові позови про захист честі–гідності, ділової репутації чи навіть про невимовні моральні страждання, які переживав герой публікації, коли читав про себе правду. Сучасна українська преса, у тому числі й через постійну загрозу судових переслідувань, на жаль, має значно меншу вагу у суспільстві, ніж у країнах розвинених демократій. Чиновники, яких звинуватили в корупції, автоматично не подають у відставку, як на Заході, а, у кращому випадку, просто ховають цю статтю якнайдалі.

На жаль, декому в нашій країні здається, що й цього забагато. Звичайно, судова система в Україні недосконала, вона дозволяє досить ефективно затикати рота людям, яких ще досі, мабуть, за звичкою, називають «четвертою владою». Адвокати, які захищають інтереси журналістів, стверджують: досі в нас існувала хоча й хитка, але таки змога захистити себе від судових переслідувань. Нинішній рік може стати переломним — на жаль, зі знаком мінус. Першою жертвою практики подавати позови до суддівських інстанцій, яким вони не підсудні, мала стати «Україна молода». За нею, ми навіть не сумніваємося, були б інші видання.

...Історія, мабуть, не збереже ім’я тієї «світлої голови», яка одного дня запропонувала: а давайте подамо позов на газету не до суду загальною юрисдикції, як це роблять усі, а до господарського! Абсурдність пропозиції очевидна. Господарський суд створений для того, аби швидко долати майнові суперечки між юридичними особами. Судді там, на відміну від своїх колег у загальних судах, працюють передусім із документами. Та й справді, як ще можна встановити, котре з підприємств порушило чинне законодавство, виконуючи двосторонній контракт? Часу для затягування справ у підприємців зазвичай немає, то ж вони самі двома руками «за», аби прискорити розгляд — у бізнесі кожна хвилина приносить прибутки. Зрештою, й розглядають такі справи за спрощеною системою, не ведеться запису засідань тощо. Але головне, що ухвали, які виносять у господарських судах, стосуються майна, заборгувань, штрафів, пені.

Зовсім інша річ, коли за рядками справи — жива людина, інформація, її трактування, визначення достовірності наведених фактів. Коли героям публікації в «Україні молодій» «Літаки ваші — гроші наші» (18 липня 2008 року) не сподобалися факти, що їх оприлюднив наш журналіст, вони подали позовну заяву до Шевченківського районного суду міста Києва. А поки там служителі Феміди з’ясовували, хто правий, а хто винуватий, юридична фірма «Ілляшев і Партнери», що обслуговує інтереси АНТК ім. О.К. Антонова в особі представника І. Кириченко, подала ще один, «контрольний», позов. Цього разу — до господарського суду Києва.

Першою реакцією судді на таке звернення мала би стати ухвала про відмову у відкритті провадження у справі: не тому, що вони «на око» визначили правоту журналіста, а через те, що подібні справи господарський суд просто–напросто не розглядає. Як, скажімо, не займається продажем авіаквитків та розробкою нової колекції одягу.

Але суддя Л. Прокопенко чомусь вчинила по–іншому: не тільки взяла справу на розгляд, а й доволі оперативно винесла вердикт — інформація не відповідає дійсності. Причому рішення було винесено в той короткий проміжок часу, коли адвокат, який захищає інтереси нашого видання, перебував у відпустці. Про що і повідомив шановну пані суддю. Мимоволі закрадається підозра: а чи не мала пані Прокопенко якогось особистого інтересу взятися за пухкі матеріали справи, якою вона займатися не мусила? Звичайно, не маючи доказів, ми не можемо стверджувати про участь захисниці закону в корупційних діяннях. Але іншим поясненням може бути тільки її глибока некомпетентність у юриспруденції. А це, до речі, також далеко не найкраща риса для служительки Феміди.

Далі справу розглядав Київський апеляційний господарський суд, до якого звернулася «Україна молода». У цьому випадку люди в мантіях — Л. Смірнова (доповідач), С. Алданова та В. Шапран вирішили взяти під захист... своїх колег. І відхилили наші вимоги, залишивши у силі рішення міського Господарського суду. Нині з матеріалами справи знайомиться Вищий господарський суд України. Остаточну крапку в судовій тяганині мають поставити 3 березня. І річ не тільки в тому, чим закінчиться горезвісна справа №12/222. Набагато важливіше інше: чи вистачить суддям вищої інстанції сили духу, аби скасувати неправомірне рішення своїх «молодших» колег, чи в Україні буде створено прецедент — простий і короткий шлях, яким влада, чиновники та бізнесмени зможуть, не докладаючи зайвих зусиль, «громити» неугодні для них засоби масової інформації? Адже, хоча в Україні, на відміну від США, не діє прецедентна система правосуддя, чимало правників орієнтуються на подібні вердикти.

Ігор КОРИТЕНКО

КОМЕНТАР ЮРИСТА

Адвокат Валентин Волинець:
«Таке рішення суду — загроза всьому інформаційному простору дер­жави».

У роз’ясненні Вищого господарського суду України йдеться, що позивач може звернутися до господарського суду не з будь–яким позовом, а лише з позовом про відшкодування моральної (виділено нами. — Ред.) шкоди і лише у тому випадку, коли ЗМІ не надав позивачеві відомостей про автора. Тож істотна помилка, якої припустився суд, — це підміна понять. Адже компенсація моральної шкоди — зовсім інші правовідносини, ніж визнання інформації недостовірною. З точки зору законодавства у сфері інформаційних відносин, АНТК ім. О. К. Антонова мав дочекатися рішення Шевченківського районного суду і, якщо би воно було ухвалено на його користь, тоді вже він мав повне право звертатися до господарського суду з позовом про відшкодування моральної шкоди.

Суд знехтував також наявністю фізичної особи. Адже автор статті — журна­ліст «України молодої», і вже один його підпис під матеріалом виносить даний позов за межі повноважень господарського суду — відповідно до роз’яснення, яке ми наводили вище. Визначити достовірність інформації може тільки суд загальної юрисдикції.

Такі неправомірні дії безумовно є тиском на свободу слова та порушенням прав автора публікації, якого представник позивача та судді просто зігнорували. Відповідно, встановити істину за таких умов неможливо. А саме це завдання — неупереджене встановлення істини — є головним у діяльності будь–якого суду.