Ті, хто в синьому танку

Той факт, що за розвинене почуття національної гідності «регіонали» прагнуть позбавити портфеля міністра закордонних справ — чи не єдину людину, яка на міністерській посаді має мужність справді захищати національні інтереси, виглядає цілком природним. Бо цілком відповідає вивісці «проросійської, антинатовської й шахтаролюбної» Партії регіонів. Звісно, насправді у лавах і передусім керівництві ПР сидять переважно вельми далекі від шахтарів за матеріальним статусом люди, свідомі того, що збирати електоральний ужинок на гучних гаслах і реально прагнути їхнього втілення в життя — це «дві великі різниці». Більше того, хоч яким святотатством це звучить для тих, хто ще не захотів забути, як стояв на Майдані, у «Регіонах» вистачає дуже розумних, тверезомислячих і головне — фахових людей, за певних умов здатних і виводити Україну з кризи, і навіть сумлінно дбати про її державні інтереси. Вони є. Але «обличчя» Партії — це люди зовсім інші.

Поки мудрі економісти вчаться доступно висловлювати свої думки на широкий загал, а мовчазні товстосуми дбають про примноження своїх капіталів, на люди виходять «спікери». Такі, як смиканий екс–голова фонду Держмайна Михайло Чечетов, який, бризкаючи від азарту слиною, охоче відповідає на кожне запитання, навіть не маючи жодного уявлення про тему — однаково завжди все можна звести до «етава аранжевава дебілізма» і «бальнова на голову прєзідєнта». Причесана і «обіміджена» Ганна Герман, яка добре поставленим голосом радійниці говорить те саме, що й Чечетов, тільки красивіше й «інтелігентніше». А ще такі, як Вадим Колесніченко.

Якщо комусь і можна закидати в тому, що постійне прагнення все звести до «валі памаранчєвую чуму» — це бутафорія для здобуття свого шматка хліба, то севастопольського борця за «ущємльонний» і ледве що не знищений нанівець в Україні «русскій язик» підозрювати в нещирості не випадає. Пан Колесніченко не всує, а за покликом душі вживає такі вислови, як «свиное рыло «оранжевой» демократии» — дуже вже йому «прєтіт», коли ця демократія захищає українську мову, українські інтереси і, не дай Боже, Українську повстанську армію й ОУН.

До ОУН та УПА у Вадима Васильовича особлива «любов». Заради того, щоб затаврувати «пособніков фашизма», він не шкодує праці на написання довгих «наукових» статей і голосу для натхненних виступів. Таких, як шестихвилинний спіч у розділі «Різне», проголошений Колесніченком у парламенті 6 лютого. Розповідаючи нечисленним колегам у п’ятничній залі про те, яким життєво важливим для минулих і прийдешніх поколінь є його законопроект «Про заборону реабілітації і героїзації фашистських колабораціоністів 1933—54 рр.», «регіонал» пафосно оголосив, що написав його в тому числі й «во имя памяти моего отца, который сгорел в танке в Белоруссии, защищая советскую Родину от немецко–фашистских оккупантов» (цитата зі стенограми на сайті ВР мовою оригіналу).

Вадим Колесніченко дуже старався. Аж забув, що сам він народився... 21 березня 1958р. Тобто через щонайменше 13 років після того, як його батько «згорів у танку». Бо, як відомо, Велика Вітчизняна війна закінчилася у 1945–му, хіба що німецько–фашистські окупанти підло окопалися в білоруських пущах, чекаючи, доки до них доїде в танку батько (Царство йому небесне) народженого в Умані младенця Вадима.