Марина Левицька: «Чомусь існує очікування, що українські автори мають бути страшенно серйозними»

Марина Левицька — відома британська письменниця. Цю фразу мені довелося повторити неодноразово на Львівському форумі видавців, де я переконувала невпевнених покупців придбати мій переклад її другого роману «Два фургони» (в оригіналі Two Caravans). Покупці, які знали мої власні книжки, подекуди вірили в те, що я кажу. Люди ж, які не знали, хто я, тільки знизували плечима. Марина? Левицька? Британська? Ну­ну.

«Фургони» пішли краще, ніж «Трактори»

Насправді Марина Левицька — дуже відома британська письменниця. Позаминулого й минулого року в Лондоні неможливо було кудись поїхати на метро, щоб на станції не побачити величезний плакат із рекламою або її першого роману — «Коротка історія тракторів поукраїнськи» — або другого. Цей другий — розповідь про життя українських, польських та інших мігрантів у Британії, які спершу збирають полуниці, а потім зазнають різних пригод — я перекладала майже рік, мучилась над сленгом, суржиком і ламаною мовою героїв, і ось нарешті цієї осені він вийшов у видавництві «Факт». Примірник перекладу я вислала Левицькій поштою. Обкладинка їй дуже сподобалася. Про переклад вона зізналася, що не дуже багато розуміє з тексту, але запевнила, що вірить у мою перекладацьку міць. Тому коли я дзвоню їй, щоб узяти інтерв’ю, починаю з простої української істини: сам себе не похвалиш — як обпльований. І переповідаю Левицькій короткий зміст рецензії на мій переклад у журналі, яку я перед цим послала їй електронною поштою.

— Цей роман — оскільки він зачіпає такі теми, як міграція, — вони вважають серйознішим, ніж перший, — «етнічну комедію» «Коротка історія тракторів поукраїнськи», і особливе спасибі мені як перекладачу, — кажу я.

Левицька сміється:

— Про переклад я якраз розібрала. То що, вони нарешті почали позитивно сприймати «Трактори»?

— Мабуть, хвиля спала, слава Богу. Сподіваюся, що негатив уже минув.

Ми багато разів обговорювали той дивний факт, що в Україні жоден видавець не викликався надрукувати «Коротку історію тракторів поукраїнськи», хоча я пропонувала свої перекладацькі послуги кільком. Ті не мали грошей, ті — бажання, а хтось чув від людей, які читали в оригіналі, що там погано написано про українців, а такого, мовляв, нам не треба. Врешті книга прийшла на український ринок у російському перекладі. Прочитавши її до кінця, багато хто змінив свою думку про книжку. Але реалії нашого ринку такі, що з російськомовними виданнями тягатися немає сенсу. Книга справді не дуже компліментарна: старий британський інженер українського походження збирається одружитися з молодою шукачкою золота з України, яка помилково вважає його багатим, а дві його доньки протистоять цій афері, намагаючись не випустити з рук спадщину і постійно сварячись між собою. Левицька не дуже приховує, що події досить щільно базуються на тому, що відбувалося в її власній родині. Тобто якщо вона й брутальна щодо когось, то понад усе — до себе й своїх рідних. Але в Україні сатиру ззовні сприймають болісно. Це не унікальний випадок: багато тутешніх славетних письменників­іммігрантів не видаються у себе на батьківщині, бо там люди обурюються тим, як зображено їхні країни.

Я запитую, чи не планує Левицька ще раз відвідати Україну, але виявляється,
що вона їде в Африку.

— Ви їдете в Малаві, де зараз живе ваша донька, і один із героїв книги «Два фургони» — також із Малаві, малавець. Це не випадковість?

— Ні, зовсім не випадковість. Він у загальних рисах базований на тих людях, з якими я познайомилася, відвідуючи свою доньку раніше. Я знаю Малаві дуже добре, і я дуже люблю цю країну. Я б хотіла написати про неї книжку колинебудь. Але поки що завжди щось трапляється, про що я хочу написати більш терміново.

Оригінальний суржик з англійським акцентом

Я чула від неї раніше й читала в післямові до книжки, що більшість героїв «Двох фургонів» базуються на справжніх людях, подіях, навіть собаках. Левицька це підтверджує.

— Це правда. Пес так точно справжній. І навіть пригоди, які траплялися з Псом, також справжні. Це був Пес, який належав моїм друзям. Він приблудився до їхнього будинку пізно вночі, весь подряпаний, із закривавленими лапами і не хотів від них іти. Ми часто гуляли в Пік Дістрікт — який ви, Світлано, добре знаєте, бо ми там ходили разом по горбах, — і він ішов обабіч нас. І весь час ми знали, що у нього є таємне минуле, якийсь секрет. Ми знали, що він від чогось утік, але не знали, як спитати у нього: від чого? І я на цьому насправді досить серйозно зациклилась. А потім вирішила: я напишу про людей, які рятуються втечею, які весь час утікають. І подумала: а з ними буде пес, який також тікає. Так що Пес — дуже справжній. Малавійський хлопець списаний із людей, яких ми знали в Малаві.

— А як щодо українців?

— Українці не списані з конкретних людей. Але вони народилися з розмов, які я вела з людьми, коли відвідувала мою родину в Україні. Я зупинилася на певний час у Києві і познайомилася з чудовою молодою ентузіасткою журналісткою, яка брала участь у «Помаранчевій» революції. Це був 2005 рік. Усі сповнені надій та ідеалів, і було так чудово з ними говорити. А потім я поїхала на Схід, бо частина моєї родини живе в Луганську, тобто в серці синьо­білого краю. І від них я почула геть іншу історію. Але вони бачили все поіншому не тому, що були дурні чи відсталі, а просто тому, що їхнє життя було інтегроване з російською економікою. І коли це все розвалилося, вони опинилися в злиднях. Було дуже цікаво порівняти ці дві частини України. Бо це одна країна, і зв’язки між цими частинами величезні. Але й різниця між ними також дуже велика. І це мені нагадало, звичайно, історію Ромео та Джульєтти.

— Ви пишете в книзі, що герої між собою говорять українською. Мені, як людині, чия перша мова українська, було приємно, що, з вашої точки зору, всі українці говорять однією мовою, але я не певна, що хлопець із Донецька говорив би українською мовою...

— Я вважаю, що в житті він говорив би українською, а не російською, бо моя родина говорить українською. Це не та українська, звичайно, що навіть у Києві...

— Вони говорять суржиком?

— Я б сказала, що суржиком, так.

Під час цього інтерв’ю ми говоримо англійською. Але кілька разів ми спілкувалися українською, і це було страшенно цікаво. Левицька говорить фактично суржиком, звісно, оригінальним і з англійським акцентом, але все одно безсумнівним суржиком.

— Коли я росла, то говорила українською вдома, з рідними, — пояснює вона. — Це була перша мова, яку я вивчила. Потім я пішла в школу й вивчила англійську. Тож моя українська бере коріння з родини, і в мене зовсім немає словникового запасу поза поняттями, пов’язаними зі стосунками чи їжею. Наприклад, я не вмію лаятися українською...

— Тусуйтеся зі мною, і ми легко виправимо цю ситуацію, — обіцяю я.

Левицька сміється.

— Це було б чудово! Мені б треба вивчити трохи лайки, бо я тут безнадійна. Проблема в тому, що в моїй родині не лаялися, і я так і не навчилася. Так от, у школі я вчила російську мову, і це мене згубило. Я вивчила російську дуже добре, бо мені було це легко. І українською я також говорила вільно. Але, на жаль, я перестала їх розрізняти. Вони геть перемішалися. Ви кажете, що я говорю суржиком, але це насправді нещасний випадок у моїй освіті, що я говорю цими двома мовами й постійно їх змішую.

— Я думаю, це дуже цікаво з філологічної точки зору і взагалі дуже круто, що ви виробили суржик за 2000 миль від батьківщини суржика і говорите українською майже так, як говорять у Полтаві, звідки я родом, — кажу я чемно.

— О! — Левицька рада це чути.

— Я б сказала, більше того: у вас і Миколи Гоголя є дещо спільне, той же потяг до трагікомедії. Цікаво, що ваші полтавські корені так проявилися.

— Як цікаво, що ви це кажете! В Україні, звісно, існує величезна традиція гумору. Тому я не могла зрозуміти, коли вийшла моя перша книжка, чому люди так серйозно до неї поставилися й так ображалися. Тойтаки Гоголь тільки те й робить, що ображає, пародіює, описує стереотипи, творячи своїх героїв, і це все з гумором. Але чомусь існує оце очікування, що українські автори мають бути страшенно серйозними. Уявлення не маю, звідкіля це береться.

Сімейні романи

Я кажу Левицькій, що ситуація зі сприйняттям її книжок змінюється, бо все більше людей зараз дочитує «Коротку історію тракторів поукраїнськи» до кінця, адже зараз на ринку є російський переклад. Як, до речі, вона його сприйняла?

— Я лише прочитала кілька сторінок, але зате мій батько прочитав цю книгу російською мовою з великим ентузіазмом, і я з нетерпінням чекаю нагоди привезти йому ваш український переклад. На жаль, він майже осліп, йому важко читати.

— Може, йому важко буде читати із ще однієї причини. Я намагалася перекласти всі діалекти, говірки, ламану англійську мову на якісь відповідники в українській мові, той­таки суржик. Навряд чи йому було б це легко читати.

— Це, мабуть, було надскладне завдання! Мені так шкода моїх перекладачів — не можу собі уявити, як вони дають собі раду з моєю мовою.

— Полегшення життя перекладачів не стояло на порядку денному при написанні цієї книги, правда ж? — шпиняю я. Я таки добре «попотіла» над її мовою.

— Ні, справді. Я її написала, щоб повеселитися, і насправді для власного задоволення.

Прочитавши дві її книжки, я відчуваю, що майже знаю її батька особисто: він присутній в обох романах. У другому він живе в притулку для літніх людей і намагається залицятися до юної героїніукраїнки. У постмодерному ключі відсилаючи читачів до першого роману Левицької, героїня Ірина висловлюється в тому плані, що не знає, звідки ці ідеї, що українки тільки хочуть повиходити заміж за старих і багатих. Я цікавлюся, що каже сам батько про книжки Левицької, де він так виразно фігурує.

— «Два фургони» він зовсім не читав. Йому щойно виповнилося 96 років. Розуміння того, що є що у світі, швидко вислизає від нього. Востаннє, коли ми до нього приходили з моєю донькою, в якусь мить він нахилився і простягнув моїй доньці копію першого роману російською мовою, бо в нього вона є тільки російською, і сказав: «Соню, ти мусиш прочитати цю книжку, вона дуже добра! Не знаю, хто її написав».

— Ага, ну, принаймні йому сподобалося, це вже щось.

— Так, йому сподобалося, але я думаю, він поняття не має, що вона має до нього будьяке відношення.

— А інша ваша родина — їм так само подобається, як і батькові, чи вони ставляться до книги стриманіше?

— Ну, ми з сестрою страшенно сварилися, але це не обов’язково було через книжку. Як і з книжки випливає, у нас завжди були нелегкі стосунки. Думаю, це наше життя нас роз’єднало, а не книжка. Дуже шкода, і я про це жалкую, але... може, справи підуть на лад у майбутньому.

— Будемо сподіватися. Але ви зустрілися — познайомилися! — з новими родичами в Україні, з тіткою... Ви згадували про свою тітку в першій книзі, правда ж?

— Так, і це було дуже дивно — зустрітися з усіма цими людьми, про яких я написала. На жаль, коли я з ними зус­трілася, вони були зовсім не такі, як я описала. Звичайно, що, не знаючи їх, я мусила їх вигадати як героїв, а коли я з ними познайомилася, то відчула певну провину. Бо в житті вони набагато приємніші, аніж люди в книжці.

— Та ви що? А ваша тітка була рада — ну, власне, звісно, рада... але чи вона читала книжку? Ви, правда, лише побіжно її згадуєте...

— Так, думаю, так. Мій двоюрідний брат Юрій купив книжку російською мовою, так що вони всі її читали. Але моя тітка, вже зараз покійна, була дуже стара. Можливо, вона й не дуже розуміла, що відбувається. Але було дуже приємно з нею поговорити і, поки вона ще була жива, розповісти їй про все, що відбулося в житті її сестри, моєї матері. Про все, що сталося, коли вони покинули Україну.

Світлана ПИРКАЛО

І трохи історії України

— У своєму першому романі Левицька багато пише про історію України: Голодомор, війну, репресії. У другому багато тексту присвячено «Помаранчевій» революції. Ці теми не можна назвати поширеними в британській літературі. Як на них реагували читачі?

— Я думаю, що людям було цікаво. Мені здається, серед британських читачів до цієї теми є великий інтерес. В Англії зараз живе стільки людей різних національностей, і більшість із них знає когонебудь українського походження, але не знає нічого про Україну. І це (прочитання книжки — СП) один зі способів дізнатися більше, не запитуючи прямо. Це взагалі дуже поанглійськи — читати книжки про інші країни, про закордон, особливо книжки, написані письменниками­іммігрантами, в яких вони розповідають про своє життя, свої родини. Думаю, це одна з дуже гарних рис британців — їхня відкритість, цікавість. Але вони надто сором’язливі, щоб запитати когось особисто. Я рада, що люди мають такий інтерес, такий інтелектуальний апетит і потребу знань.