Доктор Рост — один на півтора мільйона

Десять років зі своїх сорока семи Ростислав Чаплинський працював головним і єдиним (!) анестезіологом у шпиталі провінції Іньямбане, що в Мозамбіку. Лікар зі Львівщини був «ексклюзивним знеболювачем» для півтора мільйона мешканців цього південноафриканського регіону. У місті Іньямбане на березі Індійського океану Ростислав разом із дружиною тримав власний ресторан — він ліпив котлети з акулячого м’яса, дружина робила вареники. Після десятирічки в провінції Чаплинський ще працював у Центральному шпиталі столиці Мозамбіку — Мапуту. А два роки тому повернувся на батьківщину і всерйоз замислився вже не про тимчасові приробітки за кордоном, а про повноцінну еміграцію. Але... Втім давайте про все по порядку.

Мапуту каже: «До побачення!»

В африканських країнах, котрі були дружніми до СРСР, залишається ще чимало лікарів із колишнього Союзу й України зокрема. Донедавна було ще більше, але, скажімо, в Мозамбіку нова владна мітла мете по–новому. Коли у 2004 році новим міністром охорони здоров’я країни став енергійний медик Іво Гаррідо, ніхто з українців, які працюють у цій країні, і уявити не міг, що пора закінчувати свою довготривалу африканську «мандрівку». Міністр Гаррідо почав справжню атаку на іноземних ескулапів, які працюють у Мозамбіку за контрактами, і насамперед — на медиків, які походять із колишнього Радянського Союзу. МОЗ країни почав відмовляти у поновленні контрактів або пропонував медикам перехід на контракти зі значно гіршими умовами праці. Тож багатьом довелося пакувати валізи.

Політика міністра нібито має свою логіку, адже Мозамбік вивчив багатьох власних медиків, тож мав би вже розраховувати на національні кадри й припинити витрачати дефіцитну валюту на оплату праці іноземців. Адже тоді, як мозамбікський медик отримує близько 500 американських доларів на місяць, його український колега, що працює в Мозамбіку, заробляє 1300 доларів, а медик, скажімо, з Канади чи країн Євросоюзу — 3–4 тисячі євро. Водночас кваліфікація іноземних лікарів є значно вищою, ніж мозамбікських. До того ж пандемія СНІДу, яка охопила Африку, насамперед на південь від Сахари, на превеликий жаль, не оминає й медиків. Тож якщо в Україні кваліфіковані працівники медичної сфери часто змушені торгувати на речових базарах, то на Чорному континенті лікарів бракує, і робота для них є.

Мозамбік зараз продовжує приймати іноземних медиків, але таких, яким можна платити менше, переважно з Китаю та Куби. Український ескулап у Мозамбіку, окрім зарплатні, має право на службове помешкання (хоча останнім часом це правило дійсне лише для тих, хто працює поза столицею, у провінціях), кожен рік отримує один безкоштовний квиток до України. Китайські ж лікарі погоджуються на меншу зар­платню — близько 1000 доларів, живуть у гуртожитках, по кілька в одній хаті, у Китай у відпустку не їздять, на поліпшення умов не претендують і взагалі поводяться тишком–нишком.

Отож за останні роки Чаплинський бачив добре й погане, втрачав друзів і набивав ґулі, доки не дійшов висновку, що Африки з нього вже досить. Пан міністр погоджувався зробити для Ростислава виняток і продовжити контракт ще на рік, але вправний анестезіолог вирішив міняти континент.

Працюючи в Мозамбіку, Ростислав Чаплинський стажувався у США та Португалії — йому навіть пропонували залишитися працювати в місті Порту. І в жодній із цих країн, за словами Ростислава, він не побачив, аби тамтешні медики були кращі за українських. Єдина різниця — це якість медичного обладнання, яким користуються лікарі.

Дванадцять років лікуючи Мозамбік

Ростислав Чаплинський народився у Самборі в 1961 році. У 1984–му закінчив Івано–Франківський медінститут (зараз — медична академія). У рік здобуття незалежності України захистив кандидатську дисертацію у Москві (науковий керівник, прочитавши наукову роботу, сказав: «Хорошо напісано, только нужно пєрєвєсті на русскій»).

Лікарський фах став для Чаплинських династичним ще з часів бабусі Австрії. Тато, Петро Чаплинський, заснував травматологічне відділення Самбірської районної лікарні, а коли пішов на пенсію, передав цю посаду старшому сину — Володимиру. Його дружина, пані Оксана, 35 років пропрацювала акушером–гінекологом, завідувала пологовим будинком у Самборі.

Ростислав одружився у 1982–му, за два роки народився син Петро, у 1987–му — Назар. Треба було годувати родину, тому після інституту він підробляв тим, що переганяв японські авто з Іллічівського порту до львівського базару.

У 80–х роках український фахівець не міг навіть і мріяти, щоб поїхати працювати за кордон, де платять значно більше, не будучи членом КПРС або активістом режиму. Тоді існувала державна компанія, «Союззагранпоставка», представники якої шукали людей для роботи в інших країнах. Побували вони і в Самборі. «Мої батьки зголосилися на таку працю, не дуже вірячи в успіх, бо ніколи не були «членами й активістами», — розповідає Ростислав. Але через короткий час таки отримали виклик, і після піврічних курсів французької мови у Москві поїхали працювати на північ Африки, до Алжиру. У 1986–му їхній дворічний контракт закінчився, вони хотіли залишитися в країні ще на два роки, але пильне КДБ викрило «зраду». Виявляється, родина Чаплинських мала друзів серед іноземців (родина чилійців, які навчалися у СРСР). «Потенційним боївкарям» не поновили контракт, і вони повернулися до рідного Самбора.

Щоправда, через кілька років, коли вже повним ходом гуркотіла «перестройка», та сама «Союззагранпоставка» запропонувала Чаплинським поїхати працювати в Мозамбік. У 1995–му батьки запросили туди свого молодшого сина Ростислава, і він залишився в Мозамбіку, навіть коли батьки повернулися в Україну. Там і пропрацював дванадцять років анестезіологом: спочатку — в Іньямбане, потім — у Мапуту.

Анестезія, штанга, вареники й акули

Звісно, робота була не з легких. Ще б пак, один професійний «знеболювач» на півтора мільйона африканців! Проте доктор Рост — так називали Чаплинського колеги та хворі — подужав.

Бо — сильна людина в усіх відношеннях. Кандидат у майстри спорту з важкої атлетики, Ростислав хоч і дуже втомлювався на роботі, продовжував «тягати залізо». Навіть намагався створити в Іньямбане секцію важкої атлетики, але наштовхнувся на повне незнання цього виду спорту. А про улюблені Ростиславові гирі мозамбікці взагалі ніколи не чули. «Мозамбік у важкій атлетиці досі перебуває на рівні хіба що підвального культуризму — як у СРСР у 70–ті роки», — каже Чаплинський.

Захоплення важкою атлетикою в пана Ростислава, мабуть, від прадіда Василя Чаплинського — він жив у Тлумачі, де розводив племінних коней. Фокус, який прадід любив показувати на ярмарках, був такий: прадід брав коня за задні ноги, тварину шмагали батогом, але кінь не міг вирватися з міцних рук. Безумовно, у тому фокусі була певна доля селянської кмітливості, але факт говорить сам за себе: Чаплинських Бог здоров’ям не обділив.

І наполегливістю та бізнесовою хваткою — також. Крім лікарського фаху, в Іньямбане доктор Рост відкрив невеликий ресторанний бізнес, долучав мозамбікців у тому числі й до української кухні з неодмінними варениками. Хоча більшість страв була, звісно, з морепродуктів: до теплого Індійського океану — рукою подати.

А вдома — і під час кризи краще?

Коли два роки тому Чаплинський повернувся в Україну, неабияк розчарувався. З’явилося непохитне бажання емігрувати до США чи хоча б до сусід­ньої Польщі. «Бо коли зарплатня рядового анестезіолога в Україні коливається на рівні 500—700 гривень, у сусідів–поляків вона дорівнює близько 1000 доларів. А у Штатах медсестра отримує за рік стільки, скільки в Мозамбіку українські лікарі заробляють упродовж усього свого життя», — констатує пан Ростислав.

Але життя не перестає підносити сюрпризи. Познайомившись із цікавою галичанкою через інтернет, Чаплинський закохався в цю жінку вже у «реалі», в Україні, і невдовзі з нею побрався. Весілля справляли в Карпатах.

Сьогодні Ростислав уже не мріє про еміграцію — він намагається почати власний невеликий медичний бізнес в Україні. Але фінансова криза може відкоригувати його наміри. І хтозна, які нові сюрпризи життя готує Чаплинському...

Дмитро ЯЦЮК

МІРИЛО ПАТРІОТИЗМУ

Старший брат Ростислава Чаплинського, Володимир, — травматолог у Самборі, одружений із Марією Андріїв, донькою Василя Андріїва — референта з набору молоді в ОУН та особистого друга Степана Бандери. Андріїв на все життя залишився близьким до родини Бандер, свого часу саме він перевозив тіло сестри провідника — Володимири Бандери — на перепоховання на батьківщині.

Ростислав Чаплинський розповідає про видатного родича з гордістю, називаючи його патріотизм мірилом для себе.

Василь Андріїв провів 25 років на Соловках — його «виманили» з лісу, прив’язавши дружину з однорічною дитиною до стовпа у центрі рідного села Надіїв. Упродовж трьох днів Василь тримався, а потім здався на ласку московського загарбника.

Цілу дорогу до Соловків повстанців годували лише оселедцями, води зовсім не давали. Дружина поїхала слідом за чоловіком на Соловки; донька Марія народилася у 1957 році вже в Караганді. Повернутися в Україну родина змогла лише під час хрущовської «відлиги».

Василь завжди був скупий на розповіді про повстанське й табірне минуле, говорячи про справу «не з ким можна, а з ким треба». Коли в Калуші, де тоді жив Андріїв, вперше підняли жовто–блакитний прапор, Василь мовчки цілував землю...