Дивізія «Галичина»: за що і проти кого

Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.

Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.

Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

Їх — хлібом–сіллю, вони — сало за шкіру

— Пане Іване, багатьом нашим співвітчизникам, особливо зі Сходу і Півдня, важко зрозуміти, що спонукало десятки тисяч молодих галичан зголоситися воювати у складі дивізії, підпорядкованої гітлерівсь­кому командуванню.

— Історики по–різному оцінювали й оцінюють входження національних військових формувань до складу іноземних армій, залежно від мотивів, якими керувалися їхні провідники. Легіон українських січових стрільців, пам’ятаємо, воював на стороні австрійської армії ще під час Першої світової війни. Попри те, що українці носили чужі однострої й отримували імперські нагороди за подвиги на полях бою, ними рухала єдина ідея — досягнення незалежності України, втраченої два з половиною століття тому. Вони, поза сумнівом, були мрійниками і відданими синами своєї поневоленої батьківщини. Соборна Українська держава була також метою і дивізійників, і вояків УПА, які щиро вірили в можливість її відновлення в умовах післявоєнної Європи. Документи свідчать, що ці люди свідомо йшли на смерть за Україну, аби якщо не перемогти, то хоча б продемонструвати світові, що українці — не раби.

Дивізія «Галичина» — особливе військове формування часів Другої світової війни, для створення якого потрібен був збіг принаймні двох перед­умов. Перша — дозвіл німецького військово–політичного керівництва, яке після серії поразок у 1943 році почало залучати до боротьби з більшовиками інші народи. Друга — наявність у Західній Україні достатньо­ї кількості добровольців. Без масової підтримки народу ідея створення дивізії або вмерла б ненародженою, або німцям довелося б силоміць мобілізувати рекрутів, що згодом не дозволило б зробити з неї справжню духовно цілісну бойову одиницю, як це мало місце в дивізії.

— Бажаючих, як відомо, виявилося в кілька разів більше, ніж було потрібно для формування дивізії. Звідки взявся такий ентузіазм?

— Справді, вступити до лав дивізії зголосилося понад 84 тисячі молодих галичан, котрі відгукнулися на заклик Українського Центрального Ко­мітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, аби набувати військового досвіду для подальшої національно–визвольної боротьби. Дивізійниками стали 13 тисяч добровольців. Між іншим, серед них були всі до єдиного випускники Станіславівської гімназії 1943 року. Створення дивізії «Галичина» мало не тільки мілітарне значення, а в багатьох випадках — політичне, бо вона згодом утворила ядро національних збройних сил — Першої дивізії Української Національної Армії.

Щодо ентузіазму, то його додала радянська влада, яка за короткий передвоєнний період часу вороже налаштувала до себе галичан, котрі спершу радо — з хлібом–сіллю — зустрічали «визволителів» зі сходу у вересні 1939 року, а ті у відповідь залили сала за шкіру. Невдовзі розпочалися масові репресії НКВС, руйнація традиційного способу життя, примусова колективізація, насадження чужої культури і зухвала русифікація. Усе це призвело до того, що на початку війни між Німеччиною та СРСР соціально–психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася вкрай негативним ставленням місцевого населення до московсько–більшовицької влади.

Присягали на вірність Україні

— Ініціатива Кубійовича та його однодумців щодо створення дивізії мала й серйозних опонентів серед лідерів українського національно–визвольного руху.

— Найбільш критично і навіть певною мірою вороже до ідеї створення дивізії поставилася бандерівська ОУН, оскільки вона на той час розраховувала винятково на власні — українські — сили і боролася за самостійну Україну на два фронти — з московським більшовизмом і німецьким нацизмом.

Національні дивізії «Зброї СС» (Waffen SS) призначалися не для каральних акцій, а лише для бойових дій, і формувалися з представників різних народів — росіян, білорусів, французів, іспанців, латишів, литовців, естонців, татар та інших. Таких дивізій було утворено 29, а українська була аж чотирнадцятою. Вищі керівні посади належали німцям. Серед українців найвище звання майора мали командир дивізіону важкої артилерії Микола Палієнко та командир 29–го піхотного полку Євген Побігущий. Солдати носили німецьке обмундирування з синьо–жовтими знаками розпізнання й галицькими левами в петлицях. Вони присягнули на вірність Україні і згодом — що дуже важливо — на міжнародних судових процесах не були визнані винними у скоєнні воєнних злочинів.

— Бойове хрещення дивізії «Галичина», як відомо, завершилося сумними наслідками.

— Так, на нещастя, українській дивізії довелося прийняти бій у катастрофічній воєнній ситуації, коли совєтські війська в липні 1944–го оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій загальною кількістю близько 60 тисяч осіб, серед яких було й десять тисяч галичан. Близько половини українських вояків вирвалися з оточення і передислокувалися на південь Польщі, пізніше — у Словаччину та Югославію. У травні 1945–го вони склали зброю перед американським та англійськими військами. Як колишні громадяни Польщі дивізійники не підлягали репатріації в СРСР. Близько трьох тисяч вояків «Галичини» під Бродами було вбито, поранено або захоплено в полон. Дві тисячі дивізійників зуміли уникнути полону, і більшість із них влилася в лави УПА.

Наша історія — заручниця проросійських політиків

— Відтоді минуло чимало часу. Оцінки тих подій радянською історіографією та компартійними ідеологами — однозначно негативні і зрозумілі. Чому ж, на вашу думку, вони домінують і в сучасній незалежній Україні, яка мала б вивчати свою історію не за московськими висновками?

— Тому що в роздмухуванні пристрастей довкола цієї дражливої теми зацікавлено чимало політичних сил. На жаль, так триватиме ще певний час, бо значна частина нашого суспільства вихована на зовсім інших ідеологемах і далі перебуватиме в полоні певних стереотипів про те, що одні були хороші, другі — погані, ці — свої, а ті — чужі. І дивізія «Галичина», і батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» — це сторінки нашої історії, які не можна вирвати і кудись подіти, а переписувати їх намагалися неодноразово. Якщо, приміром, узяти історичні видання 50–річної давності, то там одні й ті ж штампи застосовані до різних епох і визначних особистостей української історії — Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери, січових стрільців, вояків УПА, дивізійників «Галичини» тощо. Так простіше було формувати образи ворогів народу й маніпулювати суспільною свідомістю. Дезінформація й тепер служить певним політичним цілям. Одна з останніх — твердження про те, що Роман Шухевич був нагороджений нацистською відзнакою. Це — провокативна інформація.

— Хто ж має доносити до народу його правдиву історію? У нас стало модно створювати комісії з числа відомих науковців, але їхні висновки мало кого цікавлять.

— Авторитетна комісія істориків з вивчення проблем національно–визвольної боротьби середини ХХ століття після десятирічних досліджень зробила, зокрема, експертний висновок про те, що діяльність ОУН і УПА була національним рухом опору. Однак наша неконсолідована вища влада не спромоглася зробити наступного кроку — визнати це на державному рівні. Тому українська історія, пов’язана з національно–визвольними змаганнями, і нині є заручницею політичної доцільності. До речі, вітчизняні політики в різних регіонах держави роблять різні, здебільшого кон’юнктурні, оцінки одних і тих самих історичних подій.

Можна з високим відсотком вірогідності спрогнозувати, що тема «прибічників нацистів» буде використана на наступних і президентських, і парламентських виборах. Для політичних сил антиукраїнської спрямованості — це ще козирна карта. Українське суспільство, досі розділене різними ментальними, етнічними, політичними міфами , не спромоглося прийняти фахові висновки істориків. Треба почекати. Діти, народжені в незалежній Україні, виростають зовсім іншими, ніж онуки Ілліча. Їх не цікавитиме пам’ятник Леніну, що стоїть, скажімо, на центральній площі Донецька, але їх, безумовно, цікавитиме національне коріння: як з’явився цей народ і в який спосіб він здобув свою незалежність. На цьому шляху, звісно ж, траплялися не тільки славні, а й гіркі та трагічні періоди історії.

А ТИМ ЧАСОМ...

Згідно з архівними даними німецького командування та оцінками російських істориків, зокрема М. Гарєєва, С. Дроб’язко та Н.Кірсанова, загальна кількість представників народів СРСР (у кордонах 1941 року), які входили в збройні формування на боці Німеччини, становила в цілому близько 1 мільйона 200 тисяч осіб: росіян — понад 300 тис., українців — 250 тис., латишів — 150 тис., естонців — 90 тис., білорусів — 70 тис., литовців — 50 тис., народів Середньої Азії — близько 70 тис., Північного Кавказу та Закавказзя — до 115 тис., інших народів — близько 30 тис. чоловік.