Тричі кінчивши, не плачуть

Британська аристократка з прозорою шкірою вирушає в Австралію проінспектувати ферму, на якій чортзна–чим займається з тубілками її законний сер. Сара Ешлі ще не знає, що її чоловік уже не грішить та й узагалі зовсім нічого не робить — його вбито. А чортзна–чим займається з тубілками її майбутній чоловік — мужній гуртівник худоби, неголений красень, степовий філософ–примітивіст, котрий мріє схрестити кобилу благородної крові з диким жеребцем. До фіналу його мрія збудеться, але без залучення коней. Утім і про це вона поки що не знає. Він теж. Сарі ще доведеться пережити цілковите переродження, що символічно почнеться із втрати валіз та коробок із вишуканим англійським гардеробом (до кінця стрічки, на щастя, таки доживуть бюстгальтер, дві вечірні сукні, два добротних костюми мишачого кольору, блуза у квіточку) — вона стане рішучою леді серед дикої природи, навчиться управляти чередою корів у 1500 голів і бити нагайкою конкурентів. Так гартувалася сталь.

Ще є чарівливий хлопчик Нулла, метис. Його ховають від поліції, яка в Австралії 1930–х виловлює дітей–напівкровок і запроторює у спецзаклади. Нулла трохи шаманить, як і його дід, котрий з’являється, мов добрий привид — етнічний, розмальований, голопопий, з бумерангом біля пояса. Дід вловлює природні стихії і, з вигляду, пам’ятає ще капітана Кука. Ці двоє наповнюють фільм місцевим предковічним колоритом і добряче допомагають крутити хвоста сюжетові.

Добру половину фільму глядач захоплено стежить, як ватага друзів переганяє гігантську череду живої яловичини, пробиваючись через смертоносні підступи конкурентів, втрачаючи корів і друзів. І коли справу зроблено — перший поцілунок із вуст Сари зірвано просто під баобабом, контракт із військовими поставниками підписано, велику рогату худобу на корабель завантажено, Нуллу майже всиновлено — і здається, що ось заспокійливою валеріяновою хвилею підкочує хепі–енд, тоді раптом з’ясовується, що це ще не кінець. І тим більше, не щасливий кінець. Ще кохання не піддано достатнім випробуванням, ще не всіх хороших другорядних героїв убито, зло ще полює і має для того не лише сценарні підстави, а й особисті: хлопчик Нулла — це його син, бастард злочинця–нувориша Нейла Флетчера, тож паразит прагне здійснити дітовбивство. Зрештою, ще мусить початися війна — образ загального пекла, найбільшого зла. Глядач переживе ще один «хибний хепі–енд», поки нарешті не заспокоїться, усвідомивши, що далі вже тягнути сюжет нікуди, чекати, тобто сидіти, лишилося недовго. Зло з головою, пробитою списом аборигена, лежить у багні, і його не шкода нітрохи: добро торжествує, чорні заходять у бар для білих і п’ють віскі, всі діти врятовані, шаман вдоволено посміхається. І саме таким буде хепі–енд.

Режисер стрічки Без Лурман («Ромео та Джульєтта», «Мулен Руж») каже, що створив «класичну епічну мелодраму» з колоритом «найбільш непізнаної на сьогодні землі — Австралії». Із цим твердженням можна посперечатися, принаймні у частині «класичності». Але містер Лурман вірить, що так само, як і «Мулен Руж» у 2001–му, «Австралія» цьогоріч здобуде «Оскара».

Узяти б ножиці й трохи вкоротити стрічку, додати кадрів екзотичної природи, підретушувати подекуди театральність героїв, вирізати мальовані задні плани (всі ці кораблі на рейді, з труб яких не йде намальований дим, усі ці картонні будиночки і несправжні розбомблені вози, що нагадує «задник» діорами в райцентрівському музеї) — і «Австралію» можна дивитися з більшим задоволенням. Але це не наша справа, ми не кіношники. Ми — глядачі з утраченими 2,5 годинами вечірнього часу.