«Про це важко розказати — це треба пережити»

Уже на відльоті, в аеропорту міста Момбаса, кореспонденту «УМ» удалося поспілкуватися з командою «Фаїни». Треба сказати, що, попри важку втому, яка відбилася на їхніх обличчях, моряки не виглядали зламаними і приниженими. Навпаки, на оточуючих вони дивилися гордо, жартували й охоче розповідали про те, що з ними сталося. Їм немає в чому собі дорікнути: у полоні вони поводилися гідно, згори вниз дивилися на своїх захопників, намагалися поводитися з ними, як із дуже старими людьми або малими дітьми, — не дратували, не провокували, не велися на їхні провокації, які часто траплялися. Вони лікували своїх захопників і наприкінці, вже на «прощання», навіть пекли їм оладки. Попри те, що часом відчай застилав очі, завжди гору брала надія. Розповідь про те, що не прочитаєш у пригодницьких книжках і не побачиш у голлівудських фільмах, — про полон у сомалійських піратів — від другого помічника капітана Олександра Присухи та старшого механіка Олексія Хархалупа.

— Як це сталося? Як відбувалося захоплення? Ви кликали на допомогу? Оборонялися?

Олександр Присуха, другий помічник капітана: — Захоплювали з трьох швидкохідних катерів, у них хороші катери з моторами «Ямаха», а моряки вони добрі, і їм все одно, яке хвилювання на морі. Ми маневрували, передавали тривогу по радіо, зв’язалися з координаційним центром у Аденській затоці. Але вони (пірати. — Авт.) свою справу знають добре.

— А ви відстрілювалися з брандспойтів, як написано в інструкціях?

О. П.: — Які брандспойти? Ці інструкції придумав хтось хворий! Ну «змочиш» ти його — і що? Вони дуже не люблять, коли їм чинять опір. — От ми маневрували, і коли вони захопили корабель, то витягли на палубу старшого помічника капітана, йому до голови приставили автомат, перевели затвор і сказали: «Навіщо ти маневрував? Могли загинути наші люди! А тепер загинеш ти!». Той попрощався вже з життям, але вони не стали виконувати погрозу. На борту має бути або зброя, або охорона.

— По вас стріляли?

Олексій Хархалуп, старший механік: — Коли захоплювали, стріляли з автоматичної зброї і гранатометів. Із гранатометів стріляли двічі, перша граната не розірвалася, а друга потрапила в ніс судна і відскочила.

О. П.: — Зайшли з лівого борту і перший постріл — у двері, ми мусили відімкнутися. Барикадування нічого не дає: як він стріляє з автомата, то я що, не відімкну йому?

— Вас били?

О. П.: — Ні, було лише два таких випадки. Раз ударили одного хлопця, Сергія. Там був один ідіот, якому він не дозволив забрати з каюти хліб і воду, коли в нас це забирали. То він Сергієві дав сильного ляпаса. Іншого хлопця запитували номер домашнього телефону, а він не хотів давати, то його вдарили дулом по голові. Це все.

— Тобто були конфлікти...

О. П.: — Так, вони часто провокували нас, особливо спочатку. У нас на містку була ікона Миколая Чудотворця, вона і зараз там є. Їм це дуже не подобалося, бо вони мусульмани. А наші не хотіли її знімати. Доходило вже до якоїсь бурі, але тоді їхній старший — Мохамед — казав їм розходитися, і вони розходилися. Словом, нерви лоскотали...

— Вони знали, що ви перевозите? Орієнтувалися в ситуації? Що вони вам казали?

О. П.: — Не казали нічого, одразу зібрали всю команду, перевірити по судновій ролі, хто є, скільки людей на борту. Потім пройшлися по каютах, забрали всі гроші, телефони, лептопи, словом, усе, що було, ну а потім... усіх посадили в одну каюту, капітан тоді вже був хворий, буквально перед приходом у нього стався серцевий напад. Йому треба було до лікарні...

— Тобто, якби не пірати, він був би живий?

О. П.: — Так, до Момбаси залишалося три дні, а він помер на четвертий. Там ми б віддали його до лікарні, і він би жив. Прихід до Момбаси був би для нього, наче крапля живої води...

— А де і в яких умовах вас утримували?

О. Х.: — У каюті особового складу, площею десь 12 квадратних метрів, у якій перебувало 18 чоловік. Троє людей було на містку. Тим, що в каюті, було важче.

О. П.: — Від постійного сидіння, зігнувшись на підлозі, у хлопців утворилося на животі по чотири складки, почалися спайки в шлунку. До каюти постійно були відкриті двері, там сидів один із піратів і цілився в нас. Якби вони почули якийсь шум, він моментально нас розстріляв би. Чому умови були такими жорстокими? На кораблі не було кондиціонера, точніше був, але поламаний. У кожній каюті був душ, але запускали лише у цій, самі розумієте — 18 чоловік, немає кондиціонера і один душ. Коли закінчилася прісна вода, в санітарну систему запустили забортну, а з машинного відділення принесли в каністрах прісну. Люди милися солоною водою, а потім обливалися прісною.

— А як було з харчуванням?

О. П.: — Увесь цей час відмінно працював наш повар, Юра, дай йому, Боже, здоров’я. А у піратів був свій повар. Ми готували окремо. Єдиний раз, коли готували на піратів, це вже останні дні, коли не було світла і нічого не працювало. Ми посмажили звичайні оладки. Їм дуже сподобалося.

— А чому не було світла?

О. П.: — Закінчилося дизпальне. Коли пальне підвозили і ми вмикали генератор, то найперше дбали про те, щоб працювала холодильна установка, аби зберегти тіло капітана Володимира Колобкова. Друге — пірати вимагали, щоб уночі палуба була постійно освітлена. Вмикали тільки для цих потреб.

— Розкажіть, будь ласка, про самих піратів. Що це були за люди? Яка в них була організація?

О. Х.: — Треба віддати належне їх організації, в них дуже сильна інфраструктура на березі, міжнародні зв’язки, це не проста озброєна банда. Це люди підготовлені до своєї «роботи». Вони дуже грамотно розставляли пости, грамотно поділили команду, вели «психологічну роботу». Практично всі вони — люди наркозалежні, і то дуже...

— А що вони вживали?

О. Х.: — Практично все, що ви знаєте, там було.

— А скільки було піратів?

О. П.: — Перший місяць — до сорока, другий, так само, третій — 20—25, а на четвертий — від 13 до 20.

О. Х.: — Спочатку це були професіонали, потім їх замінювали на «молодих». Проте наймолодшому було 25 років.

Продовження інтерв’ю з екіпажем «Фаїни» читайте в наступному номері «УМ».