Сьогодні 61-річний Валерій Січовий — біля музейного гвинтокрила, а не біля бойових машин. (Фото Тетяни ШЕВЧЕНКО.)
Із Валерієм Січовим останніх років десять ми майже колеги — він відповідальний за випуск газети Української спілки ветеранів Афганістану «Третій тост». Невисокого зросту, завжди усміхнений, намагається вести себе галантно: присунути стільчик, взяти пальто. Але швидко вправитися не може — через місяці після поранення стати на ноги вдалося, але повністю вони так і не слухаються. На моє прохання розповісти свою історію 61річний ветеран довго віднікується, називаючи імена та прізвища інших достойників«афганців». Потім погоджується на репортаж із дому, зауважуючи: «Моя дружина гіпертонік, я пораджусь...» Дружина не погодилася. І жінку можна зрозуміти. І позаздрити їй — котру оберігають від хвилювань і люблять.
Валерій Січовий — із родини військового фронтовика, якого призивали служити ще в Червону армію. Хлопчак устиг «покочувати» з батьком: Москва, Німеччина, Прибалтика, Вірменія. Коли майор Михайло Січовий пішов у відставку, мав тверде переконання: казенне житло набридло — треба будувати власний будинок. Тож сім’я перебралася в Черкаси, поближче до місць, звідки глава родом.
Школяр Валерій тим часом мріяв про небо. Ще з двома друзями займалися парашутним і планерним спортом. Доки у 18 років закінчив школу, вже сім разів посправжньому стрибав із літака Ан2 із парашутом. «У Черкасах аероклубу не було, — розповідає Валерій Михайлович. — Але на дватри дні прилітав «кукурузник», і ми складали практику. До цього тренувалися на 40метровій вишці на центральному стадіоні».
Романтика кликала трьох друзів у Чернігівське льотне училище. Але не склалося. Усіх забракувала медична комісія. Хоча Валерію, ще коли він учився в школі, хірурги — за рекомендацією військкомату — скоригували викривлення носової перегородки. Тоді Січовий ще з одним другом вирішив: якщо не за штурвалом у небі, то будемо поблизу льотчиків — обслуговувати техніку. І поїхали вчитися в Харків.
Валерій Січовий із відзнакою закінчив навчання. І самостійно почав пізнавати «переваги» військового буття. Його першим пунктом призначення став Далекий Схід. Морози до 30 градусів із жахливими вітрами, проживання у бараках з буржуйками, багато післятюремного люду і корейського населення, періодична поножовщина серед місцевих, що інколи зачіпала й військових, — усе це колоритні штрихи далекосхідних буднів. Щоправда, у льотнотехнічних їдальнях годували добре, під час проведення польотів кухня виїжджала навіть на летовища. Хоча знав, що сім’ям непереливки з харчуванням — дістати якихось продуктів, крім морської капусти і китового м’яса, у поселенні за 100 км від Уссурійська було практично неможливо.
В одну з відпусток Валерій, молодий лейтенант, заїхав у Київ, щоб передати рідним колегивійськовика пакунок із подарунками. Біля потрібного будинку зустрів дівчину. «Галя мені відразу сподобалася, — згадує Валерій Михайлович. — Думав, вона ще школярка, але, з’ясувалося, що вчиться в училищі. Я відразу запросив її в кіно. Дівчина погодилася. Після відпустки я повернувся на Далекий Схід. Ми листувалися. Галі я писав частіше, ніж мамі, — поюнацьки ніяковіє Січовий. — Вийти заміж запропонував ще в листах. Коли знову приїхав у відпустку — освідчився. І ми відгуляли весілля. — Після паузи Валерій Михайлович, який від дружини старший майже на вісім років, додає: — Любов була, є і буде. Галі ж довелося усього стільки пережити...»
На початку 1981 року, після служби в обмеженому контингенті в Німецькій Демократичній Республіці та у Білоруському військовому окрузі, Валерію Січовому треба було вкотре «замінюватися» — переїжджати в інше місце. Досвідченому інженеру полку, який уже встиг закінчити ще один вищий військовий навчальний заклад, запропонували два варіанти: або п’ять років Забайкалля, або на рік — в Афганістан.
Тоді ще зовсім мало знали про війну в Афганістані. «Вантаж 200» — домовини з убитими — вже почав прибувати у Союз. Але заміни тих, кого відправили першими, ще не було, тож розповідей очевидців ще ніхто не чув, — каже Січовий. — На Далекому Сході я вже був, відчув, яке там складне життя. Я б і стерпів. Але ж сім’я — молодшому сину Ігорю було вже майже вісім років, а менший Денис тількино народився. Галя погоджувалася їхати в Забайкалля, але я вирішив вибрати однорічне «заслання».
У штабі Туркестанського військового округу військовикам вручили закордонні паспорти, зробили щеплення — і в літак. «Ще на військовому аеродромі біля Ташкента ми поспілкувалися з 1819річними пораненими солдатиками, — згадує Валерій Михайлович. — Ні краплини дитячої наївності в очах. І тверде переконання: «Для чого ми вплуталися в Афганістан?».
Інженером окремого змішаного авіаційного полку (25 літаків і близько 70 гвинтокрилів) Січовий прослужив рік і два місяці. В основному, ремонтували техніку, лагодили підбиті гвинтокрили, у місцях бойових сутичок — якщо неможливо було транспортувати розбиті чи підірвані машини на територію полку — ліквідовували частини, які душмани могли використати проти «шураві».
Операція, що почалася 15 травня 1982 року в Паншерській ущелині проти банд Ахмад Шах Масуда, була великомасштабною, у ній взяли участь більше 20 тисяч радянських вояків. Полк, де служив Січовий, теж задіяли: із гвинтокрилів вели обстріл, висаджували десант, евакуювали поранених і вбитих. Є робота і для пошуковорятувальної служби. Треба замінити шасі однієї «вертушки». А ще обов’язково ліквідувати «липу» — конструкцію, яка відводила від гвинтокрила ракету, — щоб душмани не зуміли сконструювати їй протидію.
«18го числа нас висадили метрів за 300 від кишлака, з іншого боку — річка і прямовисна скеля. Почався обстріл, — згадує Січовий. — Коли закінчився, ми вирішили йти в населений пункт. Зпід нашого підбитого гелікоптера — знову автоматна черга. Чухчух — пробігли ми по піску, хлопці перестрибнули через дамбу. Я стріляю з автомата. Обпекло болем ногу — влучила куля. Стало страшнувато. Але через дамбу перестрибнув — і ще одна куля наздогнала. Впав. Наче живий, але ніг не відчуваю і говорити не можу. Снайпер ще в голову солдатику влучив. Потім година чи дві затишшя. Бачу — офіцер Володя Попов повзе. Намагаюся показати, що не треба. А він уже почав мене тягнути. У нього теж влучили... Потім пам’ятаю лише, що у гвинтокрилі летіли, біль був нестерпним. У голові крутилося: чи здохнути б, чи щось би мені вирізали».
Одна з куль, що поранила Січового, — зі зміщеним центром: пройшла біля серця, прострелила легені, відірвала чотири ребра, а насамкінець заплуталася у кишковику. Військові хірурги боролися за життя інженера. Але з операційної пораненого винесли... у землянку, куди складали мертвих.
«Мені поталанило, що санітари поклали мене біля входу, — каже «афганець». — Там я з дренажами, трубками пролежав із пізнього вечора до ранку. А коли тіло хотіли забирати, застогнав. Потім у Кабулі мені відмивали номер мерця на плечі і п’ятці».
Але «воскресіння» не було заключним щасливим акордом. Бо дуже оперативними виявилися штабісти — і мамі Валерія Січового уже встигли відправити «похоронку». Від такої звістки дві доби непритомною пролежала дружина, голосили всі рідні. Але коли прийшов черговий «чорний тюльпан» — цинкової труни Валерія Січового не виявилося. Тоді батьковідставник почав через Київ і Москву пробиватися в Ташкент. На початку липня батько і дружина прилетіли до Валерія Михайловича у шпиталь.
...Потім було ще багато поневірянь із лікуванням, роботою, житлом. За роки все більшменш утряслося.
Валерій Михайлович Січовий, в якого вже двоє дорослих синів і стільки ж онуків, трохи жалкує, що в родині не продовжилася військова династія. Але підполковник у відставці безмежно радий, що війна для Січових закінчилася майже 30 років тому.
20 років тому, 15 лютого 1989го, для Радянського Союзу закінчилася афганська кампанія. Згодом військову інтервенцію, яка розтягнулася у часі більш як на дев’ять років, визнали політичною помилкою. Та учасникам афганської війни — а це близько мільйона осіб — від того не стало легше.
Сьогодні в Україні мешкає близько 170 тисяч людей — учасників обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані і близьких родичів загиблих на тій
чужій землі. Близько 20 тисяч «афганців» — поранені й інваліди. Загинули в Афганістані 3 280 призваних з України; 72 людини зникли безвісти чи потрапили в полон.
«Раніше матері за загиблого сина платили 39 гривень, зараз — 142, — каже голова Української спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький. — На що вистачить таких грошей?! Держава не спромоглася виділити жодної копійки на святкування 20ї річниці виведення військ».
Завтра біля Музею воїнів«афганців» у Києві ветеранівінтернаціоналістів частуватимуть солдатською кашею і «бойовими» 100 грамами. О 17й годині почнеться акція «Запали свічку пам’яті».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
