...Вони знають своїх батьків лише за пожовклими від часу фотографіями. Дехто пам’ятає уривками щось зі свого ще довоєнного дитинства, в якому були і тато, й мама, і здавалося, що так буде завжди. А потім була війна, похоронки, напівголодне сирітське існування і каторжна дитяча праця задля того, аби вижити. Про них ніхто ніколи не дбав, окрім мам–удовиць. Держава розщедрилася на пільги для тих, хто повернувся з фронту живим, і забула про існування повоєнного покоління дітей, батьки яких із фронту не повернулися. У голодному 1947–му вони їли гіркий хліб із жолудів і кропиву, а діти фінагентів насміхалися над ними, бо їли інший хліб. Вони бігали до школи босі по снігові, бо взутися не мали у що. Вдень гнули спини на колгоспних ділянках за трудодні, а ввечері йшли вчитися до вечірньої школи. У 15 років вони вже працювали нарівні з дорослими, і радянське законодавство сором’язливо закривало очі на це. Про експлуатацію дитячої праці тоді не йшлося...