Фінішний поспіх

Кінофестиваль уже й при фініші. Сьогодні у великому конкурсі показують фільм «Солодкий поспіх / Tatarak» невтомного польського класика Анджея Вайди. Уже за вісімдесят, а от не вичахає енергія. Можливо, й тому, що Вайда не дає собі відпочивати — ні на лаврах, ні на усвідомленні прожитих літ. Ти працюй — і вік не нагадуватиме про себе.

Лаврики і рекордики

З лаврами доведеться почекати нашому Мирославу Слабошпицькому, чий фільм «Діагноз» презентував Україну в конкурсній програмі короткометражних фільмів. Золотого ведмедика журі віддало стрічці «Будь ласка, скажи що–небудь / Please Say Something» ірландця Девіда О’Рейлі. А срібного ведмедика отримав британець Деніел Елліот за фільм «Джейд / Jade» з формулюванням: «фільму, який подає індивідуальну драму молодої жінки в конденсованій формі». Як бачимо, відзначено не тільки мистецький, а й власне людський бік справи.

Ще одна подія — підраховано кількість проданих на фестивалі квитків. 270 тисяч! Це місцевий рекорд. «Публіка любить Берлінале — а це ще важче, аніж любити фільми»,— так прокоментував досягнення своєї команди директор фестивалю Дітер Косслік. Справді, якість заявлених в усіх програмах стрічок аж ніяк не виросла (маємо те, що маємо), а от нарід кіноманський продовжує любити кіно, навіть коли не знаходить взаємності. Констатовано й успішну роботу міжнародного кіноринку, де, нагадаю, цього разу було виставлено п’ятірку українських фільмів.

На прийнятті, влаштованому дирекцією фестивалю Go East (він проводиться у німецькому Вісбадені і збирає кінострічки Центральної та Східної Європи) підтверджено: до конкурсної програми тут відібрано документальну стрічку «Живі» (Голодомор 1930–х у контексті загальноєвропейської та світової драми) Сергія Буковського. Крім того, буде проведено велику ретроспективу фільмів Кіри Муратової — від «Коротких зустрічей» до передостанньої картини «Два в одному». Фестивальну долю останньої на сьогодні роботи визначного режисера «Мелодія для шарманки» (її тут показали на кіноринку) ще не вирішено. Продюсер Олег Кохан просуває її на найпрестижніші світові кінофоруми... Під час прийняття, влаштованого Українською кінофундацією, продюсер підтвердив мені цю інформацію, ухилившись від конкретики.

Прийняття влаштував й інший німецький фестиваль, що презентує фільми Східної Європи, — у Котбусі. Він, щоправда, здебільшого зосереджений на фільмах колишніх середньоазійських радянських республік, а от українське кіно вже традиційно випадає з його поля зору. Можливо, й тому, що це парафія Вісбадена...

Старість і радість

Окрім Вайди, у конкурсі Берлінале присутні й інші режисери старшого покоління. Загалом почуваються вони доволі скромно. До прикладу, один із ветеранів китайського кіно, він же його класик Чен Кайге представив нову стрічку — «Скорений назавжди». Ми звикли, що у китайців (принаймні у фестивальному кіно) останнім часом переважає ухил в екзотику, в наголосі на чомусь власне китайському. Ось і тут — китайська опера як матеріал, навколо якого обертаються всі події. Цікаво, але надто вже традиційно як для фестивального полотна.

Інший поважний режисер, британець Стівен Фрірз, у своєму «Чері / Cheri» так само звертається до минулого. Події стрічки відбуваються на початку минулого століття у Парижі. У центрі — куртизанка Леа, яку зіграла абсолютна зірка Мішель Пфайфер. Куртизанка, нагадаю, — це повія найвищого ґатунку — аристократка професії. Любов для неї — це високе мистецтво, тонкощі якого вона знає так, як знається письменник на слові, а художник на фарбах. І спосіб її життя не відрізнити від справжніх, питомих аристократів.

Зіграти таку роль — теж мистецтво. Здається, Пфайфер (вона сама презентувала стрічку в Берліні, поруч режисера і виконавця головної чоловічої ролі Руперта Френда) пізнала епоху достатньо глибоко — в усякому разі віриш у те, що стилістично воно все так і виглядало: і манера говорити, і постава, й інтер’єр, і засоби зваблення. Не надто молода куртизанка успішно «працює на результат», аж поки її серце всерйоз не повелося на пристрасному коханні. Високі професіонали теж закохуються, і часом всерйоз...

Усе це було би тривіально, коли, справді, не отакий фундаментальний серйоз у відтворенні епохи. Виявляється, це так утішно, коли тобі оповідають не про політичні чи соціальні реалії, а про те, як носять капелюшки, панчішки і сукні, що їли і що пили, як, зрештою, у ліжку кохалися (не скажіть, є нюанси). А ще розумієш, звідки отой імпресіонізм взявся у мистецтві — та з отакого ж побуту, з манер і стилів облаштування життя. Гламур століт­ньої давності.

А в середу довелося побачити картину зовсім іншого життя — у документальній стрічці німця Петера Лома «Листи до президента» (у програмі «Форуму»). Іран, сьогоднішні дні. Президент Ірану Магді Ахмадінеджад їздить по країні — і у нього шалена популярність. Сотні тисяч людей прагнуть потиснути йому руку — і про щось попросити. Є про що — біди й бідаків в Ірані багато. Так багато, що вони невпинно пишуть президентові листи. На що сподіваються — зрозуміти важко. Працівники найвищої державної канцелярії доповідають на камеру — майже десять мільйонів листів! Ось пише дівчина, що росте без батька: поможіть. І що? А нічого — вочевидь технологія. «Наш президент — популіст», — каже один з опозиційно налаштованих молодиків (в Ірані є такі). А й справді уміє — президент дивовижно симпатичний і відкритий: такого не полюбити важко...

У якийсь момент я перемкнувсь на вітчизняні реалії — так воно все настільки схоже. Азія вона і є Азія, Схід — він і є Схід. Ми з іранцями живемо в межах однієї цивілізації, скільки не кажи Європа, у роті європейська цукерка не залипає. Наші лідери використовують ті самі прийоми, наші люди — незрідка такі самі довірливі іранці. Одначе ж які симпатичні! І вони, і ми з вами. Ну справді так...