Сліди від пострілів міліціонера залишилися не тільки на обличчі Олександра Ковригіна, а й у його душі. (Фото автора.)
Інформацію про нічні постріли під Полтавою міліціонера по «живій мішені», якою слугував односелець, та чутки навколо події ще 30 грудня 2008 року намагалася спростувати обласна міліція. Але офіціоз під досить промовистим заголовком «Міліціонеру довелося стріляти» не розвіяв словесний пил над НП, а ще більше усе «затуманив». Утім в обласній пресі воліють не писати про цю ганебну подію.
Однак задля об’єктивності наведемо це повідомлення дослівно: «25.12.2008 р. о 23.55 у селі Мильці Полтавського району проїжджою частиною вулиці Космічної рухався автомобіль ЗАЗ ДЕУ–СЕНС під керуванням власниці громадянки В., 1963 р. н., мешканки цього села. У цей час пішохід К., 1987 р. н., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з хуліганських спонукань завдав удару кулаком по задніх дверцятах даного авто. Жінка зупинила автомобіль, після чого її син, сержант міліції, 1986 р. н., який перебував поза службою, в цивільному одязі, як пасажир, вийшов з авто з метою з’ясування причин дій пішохода, але гр. К. одразу розпочав із ним бійку. Міліціонер попередив останнього, що має пристрій для відстрілу гумових куль і буде змушений його застосувати, але пішохід не відреагував на попередження та продовжував наносити удари. Правоохоронець здійснив попереджувальний постріл угору, на який порушник також не відреагував. Після цього сержант міліції зробив повторний постріл, унаслідок чого гумова куля поранила праву щоку громадянина К.. Постраждалого доставлено до травматологічного відділення ПОКЛ, стан здоров’я задовільний. Наразі створено спеціальну комісію ГУМВС для проведення додаткової перевірки за даним фактом».
Як бачимо, акценти в міліцейському «рапорті» землякам розставлені чітко. Виходить, лише через п’ять днів після НП обласні пінкертони, котрі розслідують набагато складніші справи, зуміли в усьому розібратися... Чи таки розібралися? Бо виникає запитання: чи багато ви бачили хуліганів, готових уночі на зимовій слизькій дорозі накидатися з кулаками на ... «задок» автомобіля, що рухається? Адже очевидно, що при цьому «сміливець» не дістає ні водія, ні пасажирів і наражає на небезпеку передовсім себе, ризикуючи опинитися під колесами. Чи не простіше хулігану пожбурити в авто грудку, каменюку чи бодай сніжку?
При цьому в інформації немає жодного слова про те, що «агресивний пішохід» ішов по дорозі разом із трьома приятелями, тобто свідками. Де вони перебували в момент «кулачної атаки» на автомобіль і як себе поводили? Може, вулицею села рухалася ціла зграя нетверезих гангстерів, і саме проти неї, впевнившись у хуліганських намірах останньої, серед ночі у вільний від служби час пішов хоробрий сержант міліції? Не викликавши, як належить у подібних випадках, колег «при виконанні», котрі могли б і затримати кого треба без пострілів, і загалом оцінити ситуацію тверезішими очима...
Натомість 21–річний потерпілий Олександр Ковригін і його приятелі вважають цю версію міліції не просто абсурдною, а такою, що має на меті «відбілити» мундир та умисно спотворити реальні обставини «гучної» справи. Сашко — звичайний сільський хлопець, який мешкає в селі Мильці разом із матір’ю–дояркою. Працює покрівельником у будівельній фірмі Полтави, як і його друзі. Того дня, 25 грудня, роботи не було, й Олександру довелося сидіти вдома. Під вечір із трьома друзями вирішили «вдарити по пиву» в магазині (інших осередків дозвілля в їхньому селі просто немає). Жоден із них не був пияком, не мав проблем із законом і не шукав сумнівних пригод. Тож, посидівши за пивом до 22.00, хлопці вийшли надвір, трохи постояли з цигарками і разом пішли центральною вулицею додому.
Значно раніше зазначеного у міліцейському повідомленні часу їх наздогнав згаданий легковик, у якому поверталася після закриття іншого магазину його власниця. Поруч із нею в салоні сидів її син, співробітник Управління з боротьби з незаконним обігом наркотиків обласного міліцейського «главку» Дмитро Войтенко. Четверо пішоходів ішли проїжджою частиною вулиці, бо ж тільки там була прокладена колесами авто колія.
«Уже перед поворотом на іншу вулицю ми почали сходити з колії, щоб пропустити автомобіль, — розповідає «УМ» Олександр Ковригін. — Та на засніженій дорозі я послизнувся і , щоб не впасти, інстинктивно почав шукати точку опори. Тому мимоволі обперся рукою на багажник проїжджаючого автомобіля, фактично відштовхнувся від нього. Вийшов не удар, а, швидше, стукіт. Легковик поїхав далі, та потім зупинився, з нього вийшов міліціонер Діма і майже побіг нам назустріч. Те, що в нього в руках був пістолет, я розгледів уже пізніше. Він запитав: «Хто вдарив по машині?» На моє «Я» без жодного слова з відстані витягнутої руки зробив перший постріл просто мені в голову. Куля пробила в’язану спортивну шапку і зачепила вухо, яке одразу посиніло. Потім уже впритул штовхнув мене дулом пістолета в обличчя і вистрелив удруге. Все це відбувалося майже миттєво, за кілька секунд, тож зреагувати на таку несподіванку я не встиг. Пам’ятаю тільки фрагмент дула перед оком — і все, бо знепритомнів і отямився вже у нашому сільському медпункті».
Слова Сашка підтверджує товариш Богдан Гурський: «Після другого пострілу він упав як підкошений лицем у сніг. А Войтенко ще двічі ударив його ногами по тулубу, підібрав на снігу дві гільзи і пішов до машини. Та коли до нас із криком «Що ж ти наробив?!» підбігла його мати, Дмитро повернувся. Ми ж із друзями кинулися до Сашка, перевернули його і побачили дірку в обличчі та кров, яка цебеніла. Ту страшну рану ми намагалися закрити снігом і шапкою».
«Поранений Ковригін спочатку ніяк не реагував на наші звернення до нього, — продовжує ще один свідок події Дмитро Драйт. — Його рухи на той момент насправді були конвульсіями. Я одразу дістав «мобільник» для виклику «швидкої», а хлопці змушені були піднімати Сашкові голову, щоб він не захлинувся кров’ю.
«Коли я піднімав його, то побачив, що кров починає текти вже і з рота, — пригадує ще й Олександр Білобров. — Тут підійшов цей Діма Войтенко, сказав: «Та житиме!» А перед цим казав із матюками про те, що так буде з кожним, що нас усіх треба постріляти... На докори ж своєї матері відповів, що робити таке він «має право» по закону! Та хто дав йому право стріляти в людину, яка нікому нічого поганого не зробила?!»
Твердження про бійку Ковригіна з Войтенком, попередження останнього словами і «пострілом угору» всі троє очевидців називають вигадками. Бо бійка спонукала б до якихось дій і їх. Насправді ж два постріли товаришеві в голову виявилися такими не очікуваними для всіх, що хлопці оговталися тільки після них. На місце примчав ледь не взвод правоохоронців, першими були колеги Войтенка з «антинаркотичного» управління. Питали у свого сержанта, чи пив він спиртне, на що Войтенко відповів, що випив пляшку пива (це чули Дмитро Драйт і Олександр Білобров). Тут же, в міліцейській «Газелі» райвідділу, очевидці дали свої перші свідчення.
А от досвідчена місцева фельдшер Марія Корабліна розповідає, як тієї ночі Войтенко буквально «залетів» у її хату зі словами: «Допоможіть, порятуйте, я, мабуть, убив Ковригіна, він стікає кров’ю, мені — тюрма!». Саме вона надавала пораненому першу медичну допомогу. Спочатку — на місці НП, а потім — у медпункті, звідки Олександра забрала «швидка». Після того жінку відвозила додому мати «стрілка» Войтенка, яка нарікала на сина, обіцяла одразу поїхати в лікарню до пораненого ним односельця, допомогти йому. А вже наступного дня, коли Марія Кузьмівна навідалася до Войтенків, щоб запитати про стан здоров’я Ковригіна, мати Дмитра відповіла, що в лікарню до нього не їздила. І взагалі, мовляв, учора вона «нічого не зрозуміла», а тепер з’ясувалося, що й машина їхня «пом’ята», і що це Олександр першим кинувся на її сина, вдарив його ... Отже, та «міліцейська» версія народжувалася не лише в кабінетах?
Натомість пораненого Олександра Ковригіна прооперували. Лікарі витягли дев’ятиміліметрову гумову кулю (вона, за свідченням медиків, зробила отвір у щоці розміром із п’ятикопієчну монету, проламала лицеву кістку і застрягла в гайморовій порожнині) та «залатали» обличчя. Лікарі сказали хлопцю, що якби куля пройшла на сантиметр–півтора вище, то через око дістала б мозок, тоді його не врятував би і Господь Бог...
Зрештою, попереду в Сашка ще кілька операцій. Обличчя симпатичного хлопця спотворене шрамами та рубцями, йому важко дихати носом, а зуби за кілька днів до зустрічі з власкором «УМ» боліли так, що серед ночі довелося викликати «швидку». Водночас медики не беруться прогнозувати всіх можливих ускладнень, спричинених пораненням. Усе це, окрім чималих фінансових витрат на лікування, що вже зараз «загнали» незаможну родину в борги, завдає потерпілому неабияких фізичних і моральних страждань.
Від свого кривдника постраждалий не почув жодного слова вибачення чи каяття. Дмитро Войтенко прийшов до Олександра Ковригіна зі своїми друзями, коли той лежав у лікарняній палаті після операції. Відвідини звелися до прохання міліціонера забрати заяву до прокуратури та написати розписку про те, що Олександр не має до нього претензій. Це прохання, за словами Ковригіна, було висловлене в такій формі, що більше нагадувало прагнення натиснути на нього якимось особливим статусом... Не дивно, що зараз зацікавлені особи розповсюджують відверту брехню про те, нібито це Олександр побив правоохоронця та понівечив автомобіль, у якому їхав останній, і що за це йому доведеться «сидіти».
Зрештою, встановлювати істину і проливати світло на будь–які конфлікти за участю співробітників міліції повинна прокуратура. До найближчої, районної, Олександр Ковригін звернувся із заявою вже наступного після «гучних» пострілів дня. Та дочекатися від правоохоронців не те що світла — бодай промінчика реальної уваги виявилося більш ніж складно. Відбувшись формальним опитуванням учасників і свідків події, у прокуратурі фактично «підписалися» під міліцейською версією і «списали НП в архів» за відсутністю складу злочину. Щоправда, через місяць, 27 січня, прокуратура області через свою прес–службу поінформувала громадськість про те, що «помічником прокурора Полтавського району дійсно було відмовлено в порушенні кримінальної справи. Однак через неповноту проведеної перевірки прокурором району зазначену постанову скасовано. Після судово–медичного обстеження і встановлення ступеня тяжкості спричинених потерпілому тілесних ушкоджень буде прийнято остаточне рішення».
Звісно, в цьому повідомленні немає жодного слова про те, що до перегляду «відмовного» матеріалу прокурорів спонукала наполегливість депутатів Супрунівської сільської ради (до неї входить село Мильці) — Олександра та Миколи Костенків і полтавських правозахисників Михайла Дугіна й Анатолія Банного. Саме вони звернули увагу на неповноту згаданої перевірки набагато раніше.
Годі сподіватися від правоохоронців пояснень, відповідей і на інші «незручні» запитання, що їх ставлять сьогодні односельці Олександра Ковригіна. Серед них і таке: а чи так довго довелося б чекати «остаточного рішення» щодо порушення кримінальної справи, якби тим «ворошиловським стрільцем» був би не співробітник обласного управління міліції, а його батько, який до недавнього виходу на пенсію обіймав керівну міліцейську посаду в Полтаві? І що заважало районній прокуратурі домогтися тих же «судово–медичних обстежень» раніше та не зволікати з повноцінним розслідуванням, провокуючи втрату доказової бази, ймовірні фальсифікації тощо? Без відповідей на подібні запитання приміське село гуде, мов розтривожений вулик.
«Моїх односельців ще більше за саму стрілянину обурюють намагання «зам’яти» справу, посіяти безкарність і навіть зробити винним потерпілого, — говорить «УМ» депутат Микола Костенко. — Люди запитують мене: нам що, тільки тому, що Войтенко ходить із пістолетом, тепер узагалі не випускати на вулицю своїх дітей? Люди не хочуть заздалегідь оголошувати когось правопорушником чи злочинцем, бо не мають на те повноважень. Але й від бажання домогтися об’єктивного розслідування та оцінки скоєного згідно з законом не відступляться».
Зазначимо, що й поранений будівельник Олександр Ковригін, і міліціонер Дмитро Войтенко — практично ровесники. І на тій нічній дорозі серед села вони зустрілися в однаковому, суто «цивільному», статусі. Певно, такими ж рівними мають бути і перед законом. Чи в нас є «рівніші» з «козирнішими» кулями?
У МВС заявляють, що в січні цього року майже вдвічі зменшилася кількість скарг на неправомірні дії міліції. До відомства надійшло понад 2,6 тис. звернень громадян, із них 2,2 тис. отримано поштою. Найбільше звернень до центрального апарату надійшло поштою від жителів столиці — понад 340 звернень, із Харківської області надійшло 176 звернень, із Одеської — 161, Дніпропетровської та Донецької областей — по 138 звернень. У своїх листах громадяни порушували питання щодо неналежного розслідування кримінальних справ, кадрових питань, соціально–побутових проблем громадян, пенсійного забезпечення колишніх працівників органів внутрішніх справ тощо, повідомляють у Департаменті зв’язків із громадськістю МВС.
При цьому суттєво зменшилася (у порівнянні з січнем минулого року) кількість звернень громадян до МВС стосовно неправомірних дій працівників міліції — на 43,2%, неналежного розслідування кримінальних справ — на 28,7%, кадрових питань працівників — на 47,4%.
У Києві прокуратура Голосіївського району столиці передала до суду кримінальну справу щодо водія — працівника міліції, який збив двох пішоходів і втік із місця ДТП. Як повідомили «УМ» у прес–службі столичної прокуратури, ще в листопаді минулого року правоохоронець на власному автомобілі з перевищенням швидкості проїхав на червоний сигнал світлофора і збив двох жінок на пішохідному переході. Після чого цей «правопохоронець» хутко зник із місця дорожньо–транспортної пригоди. Натомість потерпілі жінки, які до того ж є інвалідами з дитинства, а одна із них — неповнолітня, отримали тілесні ушкодження різної тяжкості. Справу було порушено за ст.286, ч.1 Кримінального кодексу. За вчинення даного злочину знайденому втікачу в погонах загрожує покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
