Без редактора

700–сторінкову книжку «Портал» її автор, Юрій Пісковський, завершив фразою: «Я это написал для того, чтобы в поиске правды бытия преодолеть свое разочарование». Моє розчарування від прочитаного також волає: навіщо витратив на це стільки часу, задля якого буттєвого досвіду?

Відповідь коротка: попередженням слід беззастережно вірити. І не дертися на стовпа, коли там написано: «Не влізай, уб’є!». Так–так — це пишуть і на книжках, хіба іншими словами — до малопримітної позначки «В авторській редакції» слід ставитися вельми серйозно.

Бо що таке книжка без редактора? Це — кіно без режисера, симфонія без диригента, свобода без Савіка Шустера. Тобто вже не свобода, а сваволя. «Авторська редакція» — це узурповане право безкарно ґвалтувати читача.

Відомо, що автор — це стиль. Начебто редагувати стиль — алогічно. Але якщо ви, приміром, кохаєтеся на латині, це ж не означає, що ваш читач мусить каратися мертвою мовою? «Лучезарный» стиль Ю. Пісоцького закорінюється у псевдокласицизмі Державіна та сентиментальності Карамзіна (до речі, цих російських літераторів початку позаминулого сторіччя автор ставить в один ряд геніїв людства поруч Христа і Будди, через кому — і не було поруч редактора, аби втримати від цього самогубного жесту). Відтак сльозогінні привіти Карамзіну подибуємо чи не щосторінки, як–от: «Наблюдается повсеместный упадок добродетели и нравственности... Не пора ли проснуться от губительного сна и сбросить с себя спесь... Не пора ли выйти из затхлой атмосферы своего обывательского угла на свежий воздух жизненной арены и исполнить долг гражданина?»

Ну, нехай. Можна, зрештою, витримати і філософські екзерсиси щодо «мудрости цветов», і теоретичну інформацію про те, що «по ночам зажигается свет, затмевающий сияние луны» (Чехов колись гарно описав подібного «стиліста» на ім’я «учитель чистописания Сергей Капитоныч Ахинеев»). Але найлінивіший редактор не пропустив би підпису під світлиною, де зазнімковано сільські ворота: «Портал на подворье». З таким перебором далі не грають.

Відомо також, що саме дер­жавінсько–карамзінський стилістичний секонд–генд радянські ідеологи поклали — додавши абстрактної риторики та нестямного пафосу — в основу новоязу. І нас сімдесят років пресували штампами типу «братоубийственный путь», «дикая нелепость», «безумие правит бал», «душевного тепла катастрофически недостает» тощо. Але ж я наскубав це не з радянських газет, а з книжки «Портал» 2008 року випуску! Постає питання: чи можна за допомогою довбні розібрати комп’ютера? А саме таке завдання ставить собі автор: дати «глобальное понимание духовности миропорядка».

«Межі моєї мови означають межі мого світу», — писав філософ Вітґенштайн. Схоже, Ю. Пісковський не виходить за межі риторики часів утворення Римського клубу і з’яви слова–поняття «екологія». Ніби піонер, він відкриває нам очі на те, що «ныне уже не хватает пресной воды для нужд промышленности, флора угнетена, воздух больших городов беден на кислород» і в тому ж евристичному трансі пише про «климат и другие детали». Понад те: автор щиро переконаний, що ознайомитися з його висновками «обязана Организация объединенных наций».

Юрій Пісковський — архітектор (і навіть головний архітектор Києва у 1993—1996 роках), тож нам найцікавіше дізнатися його думки з приводу «градоэкологии» (цікавий термін, але ніяк не пояснений). Читаємо: «Город — это дух», що його можна уявити «в виде пирамиды, в основании которой окажутся почти крестьянского вида люди, в верхней же ее части разместится небольшое число «подлинных людей». Цю тезу можна би вважати за ексклюзив, якби не раніші розмисли одеського професора Олександра Дорошенка: «Люди делятся не по цвету кожи и разрезу глаз, даже не по языку, но на горожан и всех остальных... Атланты, если спаслись, стали предками горожан, предками шумеров и египтян, построивших первые города. Остальное население планеты своим происхождением обязано Дарвину» (Мой город: поэма. — Одесса: Моряк, 2008).

Думати, що «город и селение отличаются друг от друга не размером, но наличием души», — право автора. Водночас його обов’язок перед читачем — бодай дотримуватися власного постулату впродовж усієї книжки. Ми ж на наступних сторінках подибуємо зовсім іншу топографію душі: «Город также подобен растению, точно так же, как и крестьянству». Далі — знову несподіваний розворот: «Город — демоническое образование... У городов этих нет духа — они окаменелая земля», а «основу духа составляет природа». Тільки–но звикнеш до нової ієрархії цінностей, як на тебе чекає наступний концептуальний пірует: «Город — «сейф архитектурных драгоценностей», которые величавостью своей выше всех высоких гор Земли и по красоте которые краше всех прелестей цветущих ландшафтов природы». А насамкінець — і геть езотерична «мисль»: «Крестьянский дом и городской квартал относятся друг к другу, как душа и интеллигенция».

Хоч як прикро, єдино притомне послання від автора–архітектора читачам таке: «Архитектура — непознаваемая сложность». І — «нет ни плохих, ни хороших архитекторов». Овва, а як же бути зі згаданою «лживой архитектурой» — що це таке в об’єктах та іменах? «Несомненно, существуют законы психологического воздействия архитектурно–художественных форм на человека, — трохи виправдовується автор і одразу заходить з козиря: — Этих законов мы не знаем».

Інтуїтивно наш автор розуміє, що професіоналові годилося б усі ті закони знати, і в одному місці він запитує себе: «Где искать?». Зазвичай у монографіях (а саме так скромно назвав Ю. Пісковський свою працю) містяться осяжні бібліографічні списки джерел знання. Є такий список і в «Порталі» — аж на 16 позицій. І не тому такий куций, що автор нічого більше не читав, а тому що «главный враг — суета». Тож ліпше «освободите свой разум от нездоровых мыслей и замените их полезными творческими идеями».

Одну з таких «творчих ідей» озвучено наприкінці: «Может быть, наша задача в том и состоит, чтобы изобрести государственную структуру, в которой у совести будет больше шансов противостоять произволу властей». Пригадується, гоголівський Манілов теж мріяв видати свої прожекти «в авторській редакції»...

Парадокс: як же таке видання увійшло до Короткого списку рейтинґу? Все просто: «письменные сюжеты» читати не обов’язково — та й становлять вони незначну частину цього розкішно ілюстрованого альбому. До речі, автор ілюстрацій — Юрій Пісоцький, і візуальний смак (на відміну від вербального) йому не зраджує; чимало світлин — справді мистецької якості. Та й художній редактор тут є — той самий Володимир Недяк, котрий блискучо відредагував том «Україна — козацька держава», що здобувся на Ґран–прі «Книжки року’2005». Так само і в «Порталі» він розгорнув промовистий фотоінсталяційний серіал, що, власне, і не потребує коментарів. Словом, створив блискуче інтер’єрне видання у найкращих традиціях німецького «Ташена» (без жартів).

Утаємничені знають, що справжнє значення формули «в авторській редакції» таке: видано коштом автора. А хто платить, той і музику крутить. І не завжди видавці здатні цьому опиратися. Але таки мусять пам’ятати: «В авторській редакції» — це діагноз.