«Справжній артист живе на сцені...»
Для Валерія Маренича останні роки були багатими. Не на вілли чи дорогі іномарки, бо він як їздив на старенькому німецькому ровері «Майнен», так і їздить на свою дачу в Новоукраїнку (звичайна сільська хата на Рівненщині). Має народний артист свою творчу лабораторію у центрі міста, в яку він не любить запрошувати сторонніх, бо там «можна за дроти інструментів перечепитися» (обіцяні разом зі званням народних квартири в Києві вони так і не отримали, дякувати, дали Світлані окрему в Луцьку). Хоча справжній артист, на переконання Маренича, живе на сцені. А спати повинен у готелі, потязі, автобусі, маршрутці, де ніч застане. Зате ці роки були для нього багатими на нові пісні. Вони і є його головним багатством. Записав сім нових дисків. Заспівав, як і в молодості, польською, словацькою, молдавською, білоруською. І достукався до серця вже нинішнього глядача. Достатньо почитати відгуки про його диски на сайтах. Захоплюються репертуаром, голосом, манерою виконання слухачі з Канади, США, Польщі, Росії, не кажучи вже про Україну.
Але саме за ці роки він здобув славу... українського націоналіста. Хоча доречніше було б чіпляти цей ярлик Мареничам тоді, в найзастійніші роки радянської доби, коли українські пісні з їхнього репертуару звучали майже на всіх континентах. Сьогодні на Валерія Петровича дивиться дехто скоса за те, що кладе на музику відомих волинських та українських поетів. За те, що йому, як і їм, болить те, що роблять з Україною нині. За те, що безуспішно намагається проштовхнути ці пісні в український радіо– та телеефір. А хто ще потурбується про них, як не він? Недолюблюють, що виконує повстанські пісні, розповідаючи в них про маловідомі сторінки української історії. Він говорить про все відкрито, в очі, через те боязливі пристосуванці намагаються не мати з Мареничем справи, бо ще щось «ляпне не те» зі сцени.
— Я не можу сказати, що на українському радіо не люблять Маренича або ще щось. Річ не в тім. Але ж у мене диск називається «Ідея нації», і пісня є однойменна, маршова, патріотична, яка могла б стати маршем для вояків, ліцеїстів. Хіба це простять? А те, що ми були в Лондоні на «Святі зброї», і нас організатори попросили виконати три повстанські пісні, серед них «Зв’язкова», написана на вірші Лариси Мурович? «Звідки ви знаєте наш репертуар?»—подивувався я тоді. «А ми про вас усе знаємо», — посміхнувся молодий хлоп, директор цієї імпрези. Тобто за межами України знають, що ми співаємо, як живемо, а в рідній Україні — «тиша навкруги». До речі, знаєте, який найсмачніший у світі сік?
— Це вже від смаків залежить. Може, березовий?
— Що ви, пані?! Найсмачніший у світі сік — український борщ. Бо там і бурячок з капустою, і картопелька з морквою. Це тоді в Лондоні опитування таке проводилося, і українці з діаспори так відповіли.
— Ви теж борщ полюбляєте?
— А я що, не українець? І сало, і борщ люблю. Але я люблю ще українську мову, співучу, прекрасну і просту. Мене чорти беруть, коли її нахабно спотворюють, засмічуючи непотрібними словами. Колись наш чудовий поет Михайло Ткач казав: «Не бери дурні слова». Люблю українську пісню, нашу культуру, непросту нашу історію вивчаю. І не лише за підручниками. У мене є пісня «Зв’язкова», а мій друг, чудовий волинський поет Тарас Музичук, на жаль, покійний, давно показував у лісі біля своєї рідної Гаразджі хрест. На тому місці підірвали себе протитанковими гранатами семеро хлопців і дівчат, коли їх оточили енкаведисти. У селі знали про це і переповідали одне одному. І дуже приємно було, коли виступав на фестивалі «Бандерштадт», що проводився не так давно в Луцьку. Молодь слухала повстанські пісні, і ми розуміли одне одного. Ми були на одній хвилі!
«Мій край говорить до мене лісами, болотами...»
— Це правда, що вам пропонував не політичний, а швидше, економічний притулок у Білорусі Олександр Лукашенко?
— Було таке. Ми були на «Слов’янському базарі» тоді. Під час фуршету ми стояли з Юрієм Богатиковим і Вахтангом Кікабідзе, коли зайшов Лукашенко з охоронцями. «Где гэта «Несе Галя воду»? Я підійшов до нього. А він і каже: «Знаю, что у вас там не все в порядке. Предлагаю дом, дачу, машину». Подякував я, а сам собі думаю: «Якби ми хотіли з України поїхати, то вже давно поїхали б, і не в Білорусь, а набагато далі». Часом мені кажуть: «Що ти про поліські пущі, про болота, про ліси все співаєш?». А тому, що мій край говорить до мене лісами, озерами, болотами, дорогами. Я тут правдивий, і ніде більше не зможу бути таким. Навіть у сварках, перепалках, але такий, як є. Напевно, ще генетична пам’ять дає про себе знати. Мої предки були родом з–за Бугу. Тому мені так близька поезія волинських поетів–холмщаків. А з Білоруссю мене доля ледве не пов’язала ще в далеких 60–х, коли я стилягою покоряв із міні–джазом «Союзгосконцерта» неосяжні простори Радянського Союзу.
Допокорялися до того, що на одному з концертів заспівав пісню на вірш Єсеніна «Я кручу напропалую». Товариші, які завжди були за сценою і все сікли, налетіли на мене: «Может быть, еще «Москву кабацкую» вы нам споете?». Словом, не пробачили, дискваліфікували і виперли в Україну. Із Мулявіним ми були добре знайомі. От і вирішив їхати в Білорусію, бо там свобода. Мулявін мав у Мінську створювати ансамбль «Лявониха». А в результаті Володя створив свої «Пєсняри», а ми — тріо Мареничів. Я не вірю і не вірив у нещасний випадок із Володею, бо знаю, що він більш як 60 км за годину не їздив. Достатньо згадати, як загинув Машеров, а «Песняри» були його улюбленцями. Володя мав чимало заздрісників та недругів.
— Маренич теж має ворогів?
— Холєра їх маму знає! Напевне, маю. Інакше не поширювали б про мене стільки пліток і нісенітниць. Напевне, мав би можливість більше виступати на різних сценах. Сьогодні це називається чорний піар. Колись тріо Мареничів потрапило в немилість до влади, бо не поїхало на один з урядових концертів до Москви. Ми не могли тоді їхати: Антоніна була хвора, з температурою лежала. Мене взагалі в місті не було. А наші недруги подали це як те, що Мареничі відмовилися їхати. Один адміністратор заробляв на нас гроші, а другий заздрив. Он як, не захотіли — нехай сидять на своїй Волині, далі за її межі не випускать! І не випустили. Знаю, що покійний Володимир Васильович Щербицький любив наше тріо, і жоден концерт без нас не обходився. Але і йому наплели всякого. От вам і чорний піар. «Та хай дадуть їм Героїв України і нехай заспокояться», — кажуть наші «друзі». Герой України — це не розмінна монета, і прикро дивитися, що звання й нагороди роздаються у нас наліво й направо. Але якщо звання заслужених і народних отримують ті, хто ще нічого для мистецтва й України, за великим рахунком, не зробив, то чому б Антоніну Маренич, наприклад, не нагородити орденом княгині Ольги? Мені, чоловікові, ті цяцьки вже якось не личать, а жінкам приємно. Вона набагато більше, напевне, наночувалася по готелях, у холодних потягах, виступаючи однаково що на столичній сцені, що в сільському клубі. Декому з сучасних артистів таке й не снилося.
— Вас і досі затирають?
— На Волинському телебаченні нещодавно відзняли три кліпи на мої пісні. Якщо «пропхаються» на екрани в Києві, то побачать люди. Хоча я дуже сумніваюся, що там можна просто так пропхатися. Гоп–гоп–гоп чи бугі– мугі — це запросто. Режисер і наш земляк Олесь Санін почав знімати фільм про мене, але грошей не вистачило. Може, колись і дознімають. Напевне, ще більших ворогів собі наживу, але скажу: у нас немає жодного українського каналу. Зате в Словаччині мої пісні крутять на радіо частіше, ніж в Україні. Там на радіо є година українська, німецька, польська тощо. І дуже часто звучать пісні Валерія Маренича. Друзі телефонують звідти, розповідають. А дехто вже давно мене похоронив. Нещодавно була оказія. В Луцьку прихильник нашої творчості побачив на вулиці живого Маренича! Він кинувся до мене зі сльозами на очах: «Пане Валерію, а я чув, що ви померли. Боже, яке щастя, що ви живі!». Дехто вважає, що ми й досі в Канаді. І там я теж давно «помер». Заявляю авторитетно, як Марк Твен писав: чутки про мою смерть явно перебільшені. Не діждетеся, як кажуть в Одесі. Маренич живе і працює в поті чола. Бо дуже багато ще хоче зробити. Особливо для України. Бо був і залишаюся пропагандистом української мови, пісні, культури. Навіть якщо це нині не має попиту серед так званої української еліти. Зате у мене є хай не масова, але саме моя аудиторія, якій так само болить доля нашої України. І цим пишаюся.