Ніщо не згорає дотла

Криза фінансів і нашого всього — вона і в Росії криза. А ще — і всяка всячина од містики й «позакадрових» закономірностей. Дванадцять разів підряд один із найбільших у світі фільмових архівів, Держфільмофонд Росії (у недавньому минулому — СРСР), проводив архівний фестиваль, і нічого. А як зібрались утринадцяте... Словом, вирішили обійтися форматом фестивалю–семінару, з ухилом у дослідження текстології фільмів, без найменшої помпи й урочистостей.

«Нищимо, потім поновлюємо... І знову нищимо»

Держфільмофонд / Госфільмофонд — один із світових архівних брендів. Тут зберігаються практично всі кінострічки, зафільмовані на теренах Російської імперії, а потому — СРСР. Звичайно, ті, що збереглися. Бо за часів «німого кіно» (до початку 1930–х) безслідно зникло чимало фільмів.

Утім фільми нищили й у наступні десятиліття. Останнім у програмі «Бєлих Столбов–2009» (так, власне, і називається фестиваль від самого народження) був показ поновленого фільму «Першоросіяни / Первороссияне» Олександра Іванова та Євгена Шифферса («Ленфільм», 1967). Практично не відома нікому стрічка була знята до 50–річного ювілею Великої жовтневої соціалістичної революції (нині частіше її називають «переворотом») і — фактично прибрана з очей, народу і начальства. До того ж її знято на широкоформатній 70–міліметровій плівці, яка пізніше вийшла з ужитку — настільки, що нині немає апаратури для її проекції на великому екрані. Тільки тепер робляться перші спроби повернути до життя давні кінороботи. «Першоросіяни» — одна з таких.

Помітно хвилюючись («Ну що ми за народ такий — нищимо, потім поновлюємо... Навіщо нищимо?»), виконавиця центральної жіночої ролі у фільмі Лариса Даниліна розповіла про те, як знімали картину — за поемою відомої у ті часи поетеси Ольги Берггольц. Начальство вагалося: для чого ті вірші, прозою говорити якось звичніше. Потому несподіване рішення — постановку доручають досвідченому Іванову та початківцю в кіно, скандально відомому театральному режисерові Євгенові Шифферсу (належав до аристократичного німецького роду). Перед тим він поставив кілька вистав, і практично всі вони викликали чиновницьке неприйняття. 1965–го року Ленін­градський обком партії навіть прийняв постанову із засудженням робіт режисера. І ось... Про першокомунарів, людей, осяяних більшовицьким релігійним світлом і духом. Їдуть вони у неласкаві північні краї і прагнуть побудувати там комуну. А їх нищать, убивають, знущаються — на дух не приймаючи їхньої святої віри. Аналогія є прозорою — нас одсилають до першохристиян. Були тоді такі спроби асоціювати більшовиків із духовним подвигом християн–першомучеників. Досить пригадати, скажімо, фільм нашого Миколи Мащенка «Комісари» (1970), у якого, до речі, теж була непроста доля.

Загалом фільм є проявом отого самого Поетичного кіно, сутність якого знаменитий італієць П.–П. Пазоліні бачив у тому, що тут завжди відчутною є присутність кінокамери і людини, яка тримає її в руках. Відтак особливо помітним є акцентування пластики: колір, композиція, ракурс бачення... «Першоросіяни» демонструють це з особливим блиском і, сказати б, шиком. Оцінити все це стало можливим завдяки чудовій роботі реставраторів фільму... До речі, перший заступник генерального директора Держфільмофонду Росії Володимир Дмитрієв запропонував поновити й українські фільми, зроблені на широкоформатній плівці — «Думу про Британку», скажімо, Миколи Вінграновського...

Фарбований режисер

У кулуарах фестивалю, звичайно, говорили не тільки про кіно як таке, а й речі супутні. Скажімо, про конфлікт Нікіти Михалкова та більшої частини Спілки кінематографістів Росії. На недавньому з’їзді його, як відомо, переобрали з поста голови — з чим знаменитий актор і режисер не погодився, звинувативши кінематографістів у порушенні виборчих процедур. 6 лютого має відбутися суд... Коли у Столбах з’явився Марлен Хуциєв («Весна на Зарічній вулиці», «Два Федори», «Безкінечність» та ін.), якого на тому самому з’їзді обрали спілчанським керманичем, я привітав його з новою роллю... Хуциєв утомлено махнув рукою: «А, про це краще не говорити!» Набридло. Усі відмовились від чільного крісла, посунувши туди 83–річного митця. Як знамено, як втілення високого мистецтва і високої совісті, непродажності.

Хуциєв — ще й президент архівного фестивалю. Говорити з ним завжди цікаво — стільки знає... Запитую, чи читав він спогади кінознавця Ростислава Юренєва. У своїх мемуарах той розповів, як Олександр Довженко очолював державну комісію у ВДІКу і за дипломну роботу Сергія Параджанова «Андрієш» хотів поставити «двійку». При цьому страшенно гнівався: картина видалася йому позбавленою естетичного смаку, проявом постановочного безкультур’я. Ледь умовили не губити режисера–початківця...

Ні, Марлен Мартинович такого епізоду не пригадує, хоча вчився на тому самому легендарному курсі Ігоря Савченка (теж класика — «Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко» і т. д.). Утім, знову махає рукою Хуциєв, «Довженко нікого не любив...»

— Нікого–нікого? — уточнюю.

— Ну так... Мого учителя Савченка, скажімо, називав «фарбованим євреєм», і все на нього гнівався.

— Були якісь причини?

— Він чомусь вважав, ніби Савченко, знявши перед війною «Богдана Хмельницького», поцупив у нього ідею «Тараса Бульби».

— А в чому крадіжка? Хоча історичний матеріал у чомусь близький....

— Так у тім–то й річ, що важко зрозуміти логіку таких звинувачень.

Маленьке пояснення. У передвоєнні роки Довженко збирався поставити «Тараса Бульбу». У 41–му й робота почалася, одначе — війна. Так і не судилося. А Савченко свого «Богдана Хмельницького» зняв, і вельми успішно. От і потрапив у «фарбовані», в «чужинці». Великі митці, а пристрасті, трапляється, дрібненького формату.

Вживайте українське

На великому фестивальному плакаті впадало у вічі обличчя актора Серго Закаріадзе, власне кадр із фільму «Батько солдата». Запитую в одного з керівників Держфільмофонду: «Грузин на плакаті — це що, фронда?» — «Він для нас не просто грузин — він радянський артист», — чую спокійну відповідь. А ми тут вважаємо, що у Росії суцільна тобі несвобода. Стосункам Росії та Грузії було віддано цілу програму, у якій знайшлося місце і новим короткометражним стрічкам. Вразили вони одним — якимось мороком відчаю. На цьому тлі стара картина «Давид Гурамішвілі» (Ніколай Санішвілі, Іосиф Туманішвілі», 1946 рік) — про відомого поета і воїна — виглядала на диво оптимістичною.

Заледве не половину першого робочого фестивального дня віддали українській програмі. У постійній для «Бєлих Столбов» рубриці «Конфронтація» (зіштовхування різних поглядів на історичні події). Картина радянських часів «Анничка» (Борис Івченко, 1968) про події 1943 року, де радянські ковпаківці і бандерівські хлопці, де дівчина й хлопець із протилежних таборів кохають одне одного, неначе Ромео і Джульєтта... Не така вже й совітська стрічка ця робота радянських часів, деякі з останніх фільмів незрідка виглядають значно архаїчнішими, виконаними у режимі протистоянь комуністичного штибу. Тільки те, що раніше було «плюсом», стає «мінусом», і навпаки.

Хоча винятки є. У відомому документальному телесеріалі «Війна. Український рахунок» (Сергій Буковський, 2001) з рідкісною пунктуальністю відтворено не тільки події воєнної історії, а й різні точки зору на неї. Великий інтерес у московських кінознавців та критиків викликав і фільм Андрія Загданського «Помаранчева зима» (2006). А на завершення показали ще одну неігрову картину — «Звільнення українських та білоруських земель...», зняту Довженком 1940 року. Ось що загальмувало «Тараса Бульбу»... Замість козацької вольниці довелося фільмувати входження радянських військ у Західну Україну, а у фіналі озиватися невольним словом до «великого Сталіна».

Ювілеї і знахідки

Багато чого ще було на фестивалі — про все не розкажеш. Відзначили 100–літні ювілеї видатних кінематографістів (Еліа Казана, Джозефа Лоузі, Андре Кайята, Марселя Карне...), 200–ліття Миколи Гоголя, пом’янули тих, хто пішов року минулого (Пола Ньюмена, Нонну Мордюкову, Михайла Пуговкіна). Серед знахідок я би виділив ту, що стосується актриси і режисера Маргарити Барської. Починала вона в Одесі, серед іншого знялася в головній ролі у Довженковій комедійній стрічці «Ягідка кохання». Потому, уже в Москві, заходилася робити дитячі фільми. Найвідоміший із них — «Порвані черевики» / «Рваные башмаки». А далі — стоп. Нещасливий роман із публіцистом Карлом Радеком — після його арешту Барській уже не давали працювати. Без кіно вона жити не захотіла — просто пішла з життя. Про все це оповіла кіноісторик Наталя Милосердова.

За роки існування кіно знято тисячі фільмів. Більшість із них для нас є невідомими. У тому числі й українські. Мріється про таку собі ретроспективу «Невідоме українське кіно»... Щоби і в нас показати, і за кордоном. Бо ж парадокс: де тільки не влаштовували ретроспективу фільмів Довженка — тільки не в Україні. Чи не тому наша свобода, якою так часто хизуються нині як єдиним здобутком, виглядає такою безкультурною. Обличчя хама — невже це єдине, що ми збираємося експортувати?