Поїхали...

Тривалий час цей фестиваль у Західному Берліні видавався багатьом символом протистояння Сходу і Заходу, Радянський Союз навіть не визнавав його. А потім, у середині 70–х, коли так званій «холодній війні» сказали «ні», радянське кіно почало змагатися в конкурсній програмі Берлінале. І перший млинець виявився на диво вдалим — фільм «Сходження» Лариси Шепітько (учениця Олександра Довженка, між іншим) виграв «Золотого ведмедя». І потому було не зле. Скажімо, 1989–го наша Кіра Муратова виграла свого «Ведмедя» — срібного, за «Астенічний синдром».

Від середини 90–х українські кінематографісти, попри скромність національного кіновиробництва, мало не щороку брали участь бодай в одній із програм фестивалю. Бо ж є не тільки конкурс (нині великий і малий, короткометражний), а й «Панорама», де презентовано, зазвичай, найхарактерніші для кіносезону явища, «Форум», де представляють незалежне, позакомерційне кіно, Кампус талантів — щось на зразок семінару початківців, куди часто запрошують і молодих українців.

На початку нинішнього десятиліття команда Берлінале суттєво оновилася. Змінилося й житло — неподалік колишньої Берлінської стіни виріс комплекс споруд, центральним із яких є Berlinale Palast — споруда, виконана у стилі новітніх архітектурних віянь. А поруч кілька багатозальних мультиплексів, які щодня заповнюють мало не вщерть. Фестиваль за роки своєї історії виховав кілька ґенерацій глядачів, які виявляють колосальний інтерес до кіно як мистецтва, як засобу культурного спілкування.

На жаль, в останні роки участь українців у Берлінале стала менш регулярною. Хоча десятиліття почалося з гучної участі у великій конкурсній програмі (щоправда, поза конкурсом) стрічки Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Двічі до програми «Форуму» включали фільми Олександра Шапіро, у «Панорамі» були «Другорядні люди» Кіри Муратової. А 2005–го у короткометражному конкурсі «Срібного ведмедя» отримав фільм «Йшов трамвай № 9» Степана Коваля.

Одного разу в «Панорамі» відзначили короткометражний «Тир» Тараса Томенка — недавно в одній із наших телепрограм я почув, що то був... «Золотий Ведмідь». У «патріотичного» невігластва країв не буває. Наважусь ще раз нагадати: призами будь–якого фестивалю вважаються ті, що присуджені офіційним журі. Решта — то премії, отримувати які почесно, одначе не варто їх видавати за фестивальні ордени й медалі. І в Берліні таких чимало. Скажімо, є приз фільмам, де відображено життя секс–меншин. Минулого року, до речі, той приз вручали заледве не бучніше, аніж офіційних «ведмедів». Та ніхто не видає ті нагороди за оцінку самого фестивалю. Тож маленьке прохання до журналістів: не смішіть людей, перевіряйте інформацію... Сьогодні це не так уже й складно.

На цьогорічному Берлінале, як відомо, Україна представлена у конкурсі короткометражних стрічок — фільмом «Діагноз» Мирослава Слабошпицького. Побажаймо 35–річному режисерові успіху — за нинішньої ситуації у вітчизняному кіно він буде особливо вагомим.

Серед очікуваних подій — ретроспектива, присвячена — комусь це видасться дивним — фільмам, знятим на 70–міліметровій кіноплівці. Нині це архаїка: широкоформатна плівка вийшла з ужитку. І от повернення до старої технології. Точніше, нагадування про неї. А спеціальною подією стане ще одне нагадування — про падіння Берлінської стіни. Цього року минає 20 літ тій історичній події.

59–й міжнародний Берлінський кінофестиваль відкриє The International Тома Тиквера (спільне виробництво Німеччини та США). До речі, більшість картин—учасниць фестивалю зроблено у спільній співпраці кінематографістів різних країн.