Учителька математики однієї з сільських шкіл Харківщини Олександра Материнчук непокоїться: серед колег поширюються не надто втішні чутки. Мовляв, і заробітну плату ось–ось перестануть виплачувати, і викладацьке навантаження зменшать — відтак і зарплата схудне. «Нас попередили про можливий перехід на чотириденний робочий графік уже з березня і про ймовірні затримки зарплати. Страшно навіть подумати — у мене донька студентка, вчити ж треба. А за що?» — бідкається вчителька. Її колезі з Чернігівської області Олені Закревській пощастило ще менше — зароблених гривень за грудень вона ще не бачила. І таких вчителів в Україні немало. За даними Профспілки працівників освіти та науки України, станом на 27 січня заробітну плату вчителям заборгували у 43 районах та містах Київської, Одеської, Харківської та Чернігівської областей. І в цей «чорний» список тепер щомісяця ризикує потрапити будь–який регіон — криза підкошує ноги практично всім місцевим бюджетам.

Той факт, що в Україні не існує цивілізованого ринку землі, не став перепоною для численних оборудок у цій сфері. Окремі спритники вдаються до вельми оригінальних способів — заявляють про намір відкрити аграрне підприємство, на підтвер­дження чого завозять техніку і навіть худобу. Коли ж результату досягнуто, все це швиденько згортається, а новий господар і господарює по–новому. Утім такі афери вже «не в моді» — дорого. Простіше за допомогою обіцянок умовити селян.

Шість років тому українські лікарі в білих халатах чи не вперше вийшли на вулицю вимагати заборговану заробітну плату й належні умови праці. «Медицину в домовину?» — питали вони у чиновників зі своїх плакатів. Відповіді, щоправда, досі не отримали, а тим часом задавнені хронічні проблеми галузі в умовах економічної скрути загострилися. І старі гасла стали знову актуальними.
«Проблеми з року в рік повторюються одні й ті ж самі, — зауважує голова Профспілки працівників охорони здоров’я Вікторія Коваль. — За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, для того, щоб у державі функціонувала сфера охорони здоров’я, відрахування від ВВП на її потреби не можуть бути меншими від 5–6 відсотків. Інакше галузі немає — вона недієздатна. Українська ж медицина багато часу фінансується в межах 2,7—3 відсотків — це навіть значно менше, ніж виділяється, скажімо, на освіту. У нас немає коштів на переоснащення та капітальні ремонти. Все, що робиться у лікарняних відділеннях, — переважно за благодійні внески або за рахунок дозволених постановою Кабміну платних послуг. Недостатньо коштів і на захищені статті — ліки, харчування пацієнтів, заробітну плату лікарям».