Єфим Чупахін: Важливо, щоб джаз не презентували як музику для обраних і багатих

Три поверхи народу

Acoustic Quartet змусив пережити підзабуте з часів «совдепу» передчуття втрати життєво необхідного дефіциту. Це коли ти стоїш лише посередині довжелезної черги, але з якогось дива на рівні інтуїції починаєш усвідомлювати, що там, попереду, тобі вже нічого не світить. Східці харківської консерваторії, які ведуть на третій поверх до Великої зали, у день презентації альбому Acoustic Quartet були так щільно заповнені потенційними глядачами, що надія придбати квиток вмить розтанула без жодних ілюзій. Після цього потрапити на концерт захотілося з принципу. Дзвінкий дівчачий голос: «Фіма дозволив пропустити на стоячі місця по 15 гривень» вніс у стихійну чергу ще більший хаос, але зрештою до зали потрапили всі, хто хотів чи міг слухати джаз з чужим ліктем у власній спині. Утім відчуття муки зникло вже з першим акордом.

— Єфиме, зізнаюся чесно, у черзі за мистецтвом не стояла вже мабуть років 20. Чи зворушило вас стовпотворіння біля сцени?

— Для нас це теж стало цілковито несподіванкою. Знизу знайомі дзвонили: «Хлопці, що ви накоїли? Тут черга від автомата для кави (у вестибюлі Університету мистецтв. — Авт.) до Великої зали (на третьому поверсі закладу — Авт.)». Звісно приємно.

У Харкові в нас відбулися три повноцінних концерти — «дорослих», як я кажу. Один проходив того дня, коли приїздив Queen, тому людей прийшло небагато — усі рушили на майдан. До цього двічі збирали повний «Пентагон» (клуб, що став знаковим для харківського джазу. — Авт.), а буквально днями відіграли програму з талановитою співачкою Анею Чайковською, яка зараз живе на два міста — Київ та Москву. Глядачів теж прийшло чимало, тому я дякую Богу і людям за те, що все відбувається саме так.

— Ваш альбом має назву USB BLUES. Перше слово, наскільки я знаю, — щось таке об’єднуюче в системі електроніки...

— ...спосіб контакту різних пристроїв із комп’ютером. А блюз — це спосіб коннекту між джазовими музикантами. Я можу абсолютно не знати людину, вперше її бачити взагалі, але коли ми говоримо один одному слово блюз, — усе гаразд, у нас є контакт, ми вже можемо грати разом, і до нас може приєднатися будь–хто з музикантів, якщо в нього є бажання «поговорити». Тому USB BLUES — це намагання знайти контакт і один з одним, і зі слухачами, а заодно спроба висловити все це сучасною мовою.

— Харків поступово стає джазовим містом: відбулися два міжнародні фестивалі, готується третій, постійно проходять концерти відомих джазменів, ожили клуби, ви успішно презентували свій альбом. Як гадаєте, ця музика має шанс надовго прижитися в місті, стати знаковою частиною його життя?

— Думаю, так, якщо цій музиці допоможуть люди, які хочуть її слухати. Але важливо також, щоб джаз розвивався не лише в Харкові та Києві, де вже зараз він актуальний, а й по всій Україні. Музикантам потрібен простір. Важливо також, щоб джаз не презентували як музику для обраних, багатих людей. Головне, щоб була якась емоція, почуття, енергетика позитивна. І чим більше такого джазу — тим краще.

До питання про вчителів

— Єфиме, усі учасники вашого квартету або вже мають консерваторську освіту або невдовзі матимуть. Чи легко вільнолюбному джазмену вживатися в імідж зразкового студента? В одному вашому інтерв’ю прочитала, що весь перший курс ви більше працювали діджеєм на радіо «Шансон», ніж училися в університеті, і якби не Сергій Давидов, який створив в консерваторії кафедру джазу, ви мабуть би ніколи не взялись за науку.

— Так і є. Перший рік я не зовсім розумів ...А можливо і зараз ще до кінця не певен, що музика — це мій єдиний шлях, адже навколо багато можливостей, багато хочеться cпробувати, зробити. А пізніше зрозумів — не зможу, якщо не докладу зусиль. Потім завдяки Сергію Давидову почав серйозно готуватися до міжнародного конкурсу джазових піаністів у Москві. І ось там для мене остаточно стало все зрозуміло. Поруч зі мною були люди, які щось уміли, а я так не вмів. Причому не вмів не тому, що вони якісь чарівники неймовірні, а я повний нездара. А тому що, на відміну від мене, вони багато працювали, аби досягти такого рівня. Я став серйозно займатися музикою — і все вийшло.

А Сергій Петрович справді багатьом допомагає. Я вважаю, що в кожної людини є земний учитель і заодно є потяг до чогось вищого, що теж відкриває очі на музику, на професійну діяльність — на все. Тому в земному сенсі Сергій Давидов дуже хороший педагог. Для мене актуальні люди, які можуть щось робити. Я можу подивитися на їхню роботу — і вже чомусь навчусь. Мені не треба довго пояснювати. Важливо, аби людина сіла й зіграла, і я зрозумію краще, аніж би вона мені щось розказувала. Талант Сергія Петровича як педагога якраз у цьому: він може те й інше.

А взагалі зараз навколо дуже багато музики. Хочеться подивитися на інших музикантів, повчитися в них, поїздити містами, пограти десь і зробити щось не в гонитві за якимось новаторством, а щось таке, у чому б сам був упевнений.

«А може, на Небі виберуть за мене?»

— Єфиме, до появи Acoustic Quartet вас знали, а може й досі більше знають як піаніста з проектів Сергія Бабкіна та Андрія Запорожця, що починали як дует 5nizza, а зараз працюють окремо. Ви з ними продовжуєте працювати? Чи не заважає подібна розпиленість роботі з квартетом?

— З Сергієм ми граємо вже давно. Він мені цікавий як людина, як актор, як музикант. Він пише просто чудові пісні! Скоро в нас великий концерт у Москві. Це обмін досвідом. Я розумію, що так треба робити, треба чогось вчитися в інших і бодай щось помічати навколо себе.

Проект Андрія Запорожця SunSay спочатку в мене був на другому плані. Але з часом там усе змінилося, прийшли нові музиканти, навіть музика стала іншою, і тепер це теж мені стає цікавим. Іноді я сам себе запитую: «Як же це так, часу на Acoustic Quartet може й не вистачити? Мовляв, якби покинув ті проекти, міг би більше зробити для власного». Тому я поки що так ... Думаю. Час покаже. А може, за мене виберуть там, на Небі, і тоді проблема вирішиться сама собою.

— На сьогодні Acoustic Quartet ви вважаєте своїм основним дітищем?

— Безперечно. Найулюбле­нішим. У ньому ми реалізовуємо все, що не можемо реалізувати в інших проектах. Знаєте, є таке поняття — зона невідомого. Це те, що я не вмію, але хотів би вміти. Буває, сиджу на одному місці, як на пеньку, і роблю лише те, що в мене добре виходить, а інше навіть не намагаюся нащупати. Коли ж пробую, намагаюся про щось дізнатися, побачити, почути, зіграти, тоді з’являються якісь нові можливості, приходять свіжі ідеї.

Мені завжди приємно зустрічати людей, що йдуть своїм шляхом. У Москві на конкурсі я бачив піаністів, які досконало знають фортепіанну музику, можуть її грати і при цьому мають індивідуальне мислення. Для них не важливо, де вони грають — у групі чи самостійно, головне — творчість. Вони досконало володіють своєю справою, тому на них завжди буде високий попит. Ці люди не бояться нічого — не бояться, що завтра можуть залишитися голодними, холодними, безробітними чи ще якимись. У них є і буде все. Бо вони — профі.

— А вам уже вдалося перебороти подібні страхи?

— Так. Міжнародна фінансова криза мені до лампочки. Те, що людину живить, підтримує, завжди пов’язане з вищими силами. Навіть якщо людина просто в це вірить, вона вже почувається захищеною.

— Ви вірите в Бога?

— Половина біблійних фраз розійшлися світом: «не хлібом єдиним», «суєта суєт», «час збирати каміння...». Але ж якщо ці слова — чистісінька правда, то чому ви думаєте, що неправдою може бути решта? Про це я запитую, в першу чергу, самого себе, тому що часто сумніваюся і можу в щось не вірити. Але все одно є те, що вище за усілякі слова. Це якесь почуття. Більшого людині в принципі й не треба. Аби тільки це почуття мати всередині. Саме заради того, що «всередині» і сказано ті слова.

— Єфиме, ви дуже емоційно, навіть самозречено граєте. Під кінець композиції іноді здається, що на наступну у вас більше не вистачить сили. Енергія залу вас якось підтримує?

— Коли день минув, а я не втомився, то навіть заснути не можу. Змарнований час. Ніякої користі. Інша справа — концерти. Прислухаюся до зали, а там — мертва тиша, ніхто ні з ким не розмовляє, усі затамували подих і слухають нашу музику. Це свідчить лише про те, що ми щось зробили правильно. Коли після презентації альбому я, о другій ночі, прийшов додому, то відчув, що втомився по–чесному і зрадів, що був такий день.

ДОСЬЄ «УМ»

Єфим Чупахін

Народився 4 червня 1984 року в місті Кривий Ріг.

Закінчив Харківський університет мистецтв у 2007 році.

Учень відомого джазового піаніста Сергія Давидова.

Піаніст джазового гурту Acoustic Quartet та проектів Сергія Бабкіна і Sunsay.

Брав участь у І Міжнародному конкурсі джазових піаністів у Москві (5005) та Міжнародному конкурсі молодих виконавців «ДоДж» у Донецьку (2007).