Станіслав Мойсеєв: Наш підводний човен заляже на дно

Звання народного артиста України присуджують не щодня і не всім. А тому, збираючись на зустріч із художнім керівником Молодого театру, який нещодавно отримав народного, я розраховувала, що тональність нашої з ним розмови буде мажорною і навіть піднесеною. Річ у тім, що наприкінці минулого року Молодий демонстрував просто–таки небачену для столичних театрів активність: побував на кількох фестивалях, сам приймав на своїй сцені серйозні зарубіжні колективи... Словом, звання народного артиста, яке, окрім Станіслава Мойсеєва, було присуджене ще й актрисі Молодого театру Лідії Вовкун, мало б стати великим знаком оклику, який підсумовує минулий рік і заряджає на нові творчі перспективи. Але мої прогнози справдилися з точністю до навпаки. Проблеми, які мусить вирішувати зараз Молодий, зовсім не творчі. І худрук Мойсеєв сьогодні воліє говорити про них, а не про звання.

Безплатне управління в ручному режимі

— Станіславе Анатолійовичу, наприкінці минулого року художні керівники столичних театрів хором обурювалися з приводу того, що місто має заборгованість перед колективами, і невідомо, коли ці борги будуть повернуті. Як у вас із фінансуванням?

— Так само, оскільки всі маємо одне і те ж керівництво. З осені минулого року ми самостійно сплачуємо всі комунальні послуги. А враховуючи те, що збільшилися тарифи на ці послуги, то по театру ці суми б’ють дуже боляче. Якщо раніше нас включали в списки бюджетних установ, тобто ми мали якісь пільги, то тепер театр перебуває в якомусь незрозумілому стані. З одного боку нами намагаються управляти в ручному режимі, невиправдано жорстко контролюючи діяльність театру — мається на увазі, не репертуарну, а господарську. А з іншого — нам не допомагають. Якби ми були бюджетною установою, то мали б постатейне регламентоване фінансування. Ось такий парадокс. Але цей фінансовий тягар для нас справді дуже серйозний. Я не назву зараз усі цифри, але лише за теплу воду за минулий місяць ми заплатили 23 тисячі гривень. А що таке 23 тисячі гривень? Ми повинні цю цифру помножити хоча б на три — тобто театр має заробити близько 70 тисяч гривень. І тоді, після сплати всіх податків, відрахувань, авторських винагород, у нас залишиться ця сума.

— Тобто місто на сьогодні вам забезпечує лише заробітну плату?

— Так, якщо це можна назвати забезпеченням. Оскільки на сьогоднішній день грудень не закритий, а вже січень добігає кінця. Так що 5 лютого ми матимемо два місяці заборгованості із заробітної плати.

— Ну, хоч обіцяють?

— На жаль, ні. Ніхто нічого не говорить. Кожного дня наша бухгалтерія телефонує до Головного управління культури, задає це питання. Там нічого конкретного не обіцяють. Говорять: дзвоніть хоч кожен день, але нічого сказати не можемо. Як на мене, це просто якась «потрясаюча» ситуація. Це ненормально і безвідповідально. Я говорю зараз про місто, оскільки знаю, що й Управління культури недофінансоване на дуже серйозні суми. Тож ця ситуація безпосередньо від Київської адміністрації. Я знаю ситуацію по театрах, які підпорядковані безпосередньо Міністерству культури, то там таки краще. Розмовляв днями зі Ступкою (художній керівник Театру імені Івана Франка. — Авт.). Він говорить, що у них теж не солодко. Їм сказали, що протягом першого кварталу вони отримуватимуть зарплату 60 відсотків від окладів, а потім цю різницю компенсуватимуть. Це принаймні якась відповідь і якась конкретика, люди хоч мають уявлення про ситуацію. А у нас... Ні, звісно, є відомі актори, які знімаються, заробляють, живуть на гонорари. Вони цей тягар можуть витримати. А є ж велика кількість працівників театру — з інженерної, постановочної частини — які мають просто смішні оклади в 900 гривень. Не отримуючи зарплати, вони кожного дня їздять на роботу, сплачуючи за проїзд у громадському транспорті. Про це ніхто не думає і нікому це не болить.

Запрошення є, грошей немає

— Думають зовсім про інше...Наприклад, а чи не забагато Київ має театрів і чи не час ці театри переводити на повноцінний госпрозрахунок? Такі розмови останнім часом звучать від людей, які представляють міську владу...

— Такі розмови я сприймаю як украй непрофесійні. Ці ідеї можуть озвучувати лише люди, які взагалі не розуміють механізму діяльності, суті та призначення репертуарного театру. Якщо у столиці зараз є близько двадцяти театрів міського підпорядкування, то я вважаю цю цифру замалою для такого мегаполісу, як Київ. І пропозиція перейти на госпрозрахунок означає знищити театри. Які, зауважте, створювали не ці, а зовсім інші люди. Я дуже сподіваюся, що це їм не вдасться. Вони сьогодні прийшли, а завтра підуть. А театри житимуть. І взагалі, щоб робити подібні заяви, треба взяти аркуш паперу і порахувати. Скільки, наприклад, за десять років діяльності Молодого театру ним було зароблено грошей для бюджету міста Києва. Ці розмови, як на мене, дуже небезпечні.

— Після таких заяв, після заборгованості, мабуть, ви вже не дуже розраховуєте на те, що Управління культури підтримає, скажімо, якусь вашу гастрольну поїздку?

— Так, раніше управління, нехай і мінімально, але фінансувало гастролі Молодого театру. А зараз... Ось у мене лежить запрошення до Польщі, на фестиваль одного автора. Минулого року ми туди їздили з виставою «Дядя Ваня» і привезли не лише для театру, а й для Києва гран–прі. Я думаю, що це дуже непогано. Цього року вони також нас запрошують, тепер там презентуватимуть спектаклі за Шекспіром. Але ми змушені відмовлятися. Так само ось лежить запрошення з Міжнародного фестивалю у Туреччині, але навіть не уявляю, за які гроші ми туди можемо поїхати.

Драматурги, «Ревізор» та француз відкладаються

— «Симпатію» міської влади до театрів посилила криза. Які корективи, зважаючи на цю малоприємну реалію сьогодення, довелося внести у свою роботу Молодому театру?

— Ми були змушені навіть не скоригувати, а згорнути всі наші амбіційні плани на цей рік. На жаль... У листопаді планували провести на базі нашого театру перший міжнародний фестиваль, який би був присвячений проблемам сучасної драматургії. Не тому, що він був потрібен особисто мені — бо це лише додаткове навантаження до всіх справ. Просто подібні фестивалі, які існують у Москві, відоме Боннське бієнале, збирають навколо себе відомі імена, популярних та перспективних авторів, цікаві колективи. Це дає серйозний поштовх розвитку сучасної драматургії. І я подумав, що простір між Бонном і Москвою досить великий, що не на користь людям, які дбають про театр і його майбутнє, які б хотіли збиратися разом, знаходити нові рецепти, шляхи. Ця ідея була дуже гарно підтримана і начальником Управління культури пані Зоріною, і паном міністром. Вони нею зацікавилися, і ми домовилися, що на цей рік закладатимемо в бюджет заявку на проведення такого фестивалю. Звісно, планували шукати також спонсорів, партнерів... Були навіть визначені конкретні суми, які мали надати Міністерство і Управління культури. Вже й роботу розпочали — проводили зустрічі з ініціативною групою, дуже активно цей проект підтримували Сергій Васильєв, Олександр Ірванець, Максим Курочкін... Але криза втрутилася в ці плани, і фестивалю цього року не буде.

— Це лише один такий масштабний проект, від якого ви змушені відмовлятися?

— На жаль, не один. Були ще дві цікаві ідеї, міжнародні, які ми планували розробляти. Починаючи з лютого, у нас мав працювати над виставою відомий грузинський режисер Автанділ Варсінішвілі. А у відповідь я мав поставити виставу у Грузії. Результатом цієї співпраці мали бути міні–гастролі між Києвом і Тбілісі. Ідея полягала в тому, щоб він тут поставив виставу, яку ставив у себе, а я, відповідно, ту, яку випустив тут. Йшлося про п’єсу «Ревізор», ми прив’язувалися до ювілею Гоголя. І таким чином нам не треба було привозити декорації. Цю цікаву ідею через фінансову ситуацію ми на сьогодні також не в змозі реалізувати. Довелося відмовитися і від пропозиції Французького культурного центру — нам пропонували поставити п’єсу сучасного французького автора. І хоча основну підтримку — оплату гонорару, переїзд, проживання — забезпечував Французький культурний центр, у сьогоднішній ситуації ми цей проект фінансово не осилили б. Оскільки певну частину витрат зі створення декорацій, костюмів мав на себе взяти Молодий.

— То ці проекти ви поклали у шухляду чи відмовилися від них узагалі?

— Я сподіваюся, ми їх не закопаємо, а перенесемо на 2010 рік. Бо проекти справді цікаві. А зараз ми налаштовані жити і випустити прем’єри. Хоча й змушені змінювати репертуарний план. І обирати ті вистави, які можна зробити з мінімальними витратами. Фактично, на підборі. У нас є певні запаси костюмів, декорації вистав, що вже не йдуть. Ми їх перероблятимемо, трансформуватимемо... На жаль, це дуже великий крок назад. Але іншого виходу немає. Зараз нам треба таким собі підводним човном залягти на дно і перечекати, поки нагорі стихне шторм.

«Театр і сьогодні не мусить долучатися до смаків юрби»

— Чи вплинула криза на заповнюваність залів Молодого театру? Адже очевидно, що коли доводиться обирати між хлібом та видовищами, тих, хто віддасть перевагу духовному харчу, буде значно менше...

— Поки що глядач ходить. Хоча вплив кризи також відчувається... Певне падіння зборів є. Щоправда, січень — це не той місяць, за результатами якого можна робити якісь висновки. З лютого плануємо трішки підняти ціни на квитки. Але тут ми діємо дуже обережно, для гаманців наших шанувальників це не буде аж занадто відчутно. Я б, може, був трішки радикальнішим, все ж таки в театрі працюють відомі актори, але адміністрація мене так налаштовує, що краще робити це поступово, не відлякуючи глядача.

— Станіславе Анатолійовичу, ви завжди були прихильником того, що театр не мусить іти на повідку у глядача. Зараз, коли ситуація з фінансуванням виглядає не так благополучно, як, скажімо, років два тому, ви так само сповідуєте цю позицію? Чи, обираючи нову п’єсу для роботи, доводиться думати не стільки про її художню досконалість, як про комерційну привабливість?

— Я і зараз стою на позиції того, що театр не має долучатися до смаків юрби. І ось ця корекція по нашому репертуару — вона означає, що ми змушені брати до роботи те, чого сьогодні, можливо, не робили б. А робили б щось вагоме, суттєве, безумовно, більш затратне. П’єси, над якими ми працюємо зараз, хоч і розважального плану, але вони якісні. У будь–якому разі ми пропонуємо свою продукцію глядачеві у розрахунку на те, що він нас зрозуміє. А сподобатися йому якимось дешевим способом — це не про нас.

— Як на ситуацію з фінансуванням реагують ваші актори? Чи не подумують вони про те, щоб перейти на менш творчу, але більш прибуткову роботу в кіно і на телебачення, чи не порушують трудову дисципліну?

— Та поки що ні. До того ж, зараз дуже суттєво згорнулося і телевиробництво, і кіно. Ті, хто має якісь запрошення — вони продовжують зніматися. І я, незважаючи на свою нелюбов до різного «телемила», завжди був прихильником цього, бо це працює на популярність актора, на його статус, його рівень. Безперечно, якщо актор уже сформований, то всі ці телепроцеси на його творчу самодостатність негативно не вплинуть. Молоді актори можуть потрапити в пастку, зіпсувати собі смак і уявлення про мистецтво.

— У контексті нашої розмови чи доречно ставити питання про назви і дати наступних прем’єр Молодого театру?

— З датами я був би обережний... Зараз ми репетируємо виставу «Венеціанський купець» за Шекспіром. Грошей на цей спектакль досі не бачили... Хоча вистава мала вийти наприкінці минулого року. На папері цей проект підтриманий грантом Управління культури. Там було маса технічних проблем, але жодної копійки ми не отримали. Тепер нам обіцяють, що проект профінансують цього року. Але я не знаю, коли це буде. І це така проблемна ситуація, бо зараз ми працюємо в підвішеному стані. Цей проект придуманий як достатньо затратний. Концепція, декорація, костюми — все це було розраховане на певне фінансування. Самостійно ми його не піднімемо. Найбільш оптимістичний варіант — на прем’єру за Шекспіром Молодий театр запросить своїх глядачів наприкінці ще цього сезону. Крім того, зараз Микола Яремків почав репетирувати доволі відому свого часу п’єсу Джона Патріка «Моя дорога Памелла». Там будуть зайняті наші народні артисти Тетяна Стебловська і Олександр Безсмертний, також наша молода зірка Лілія Ребрик. Тарас Криворученко збирається ставити Луїджі Піранделло, вистава називатиметься «Людина, звір і доброчинність».