Людина–музей

У це справді важко повірити, але відома картина Пабло Пікассо «Голуб з оливковою гілкою — символ миру» зберігається в експозиції Пархомівського історико–художнього музею, що аж за сто кілометрів від Харкова. Причому разом із полотнами Рембрандта, Рєпіна, Верещагіна, Шишкіна, Шевченка, Левітана, Малевича, скульптурами геніального Коньонкова. Сільська глибинка і світові шедеври зазвичай існують як паралельні світи, ніколи не перетинаючись у реальному просторі. А тут на тобі — майже шість тисяч експонатів і замалим не кожен із претензією на колекційну рідкість. У який спосіб рядовому учителю історії місцевої школи Афанасію Луньову вдалося зібрати ці скарби під дахом старовинного особняка графа Подгорічані — не знає ніхто. Точніше шлях, яким потрапили до Пархомівки ці шедеври, відомий усім. Але просто не віриться, що таке може бути в принципі.

Іржаві ножиці для стрижки овець, а поруч — акварель Олександра Бенуа

Кажуть, що пристрасть до колекціонування Афанасію Луньову передалася від діда–старообрядця, який мав репутацію великого знавця антикваріату. З усієї Курської губернії йому везли раритети на оцінку, дещиця яких осідала у власному зібранні сільського експерта. Раритетні книги викликали у старого чомусь найбільший пієтет, тому з добре ілюстрованих давніх фоліантів і почалася любов Афанасія до мистецтва.

Аби поповнити сімейну колекцію, напівголодний студент повоєнного Харківського університету, а пізніше учитель сільської школи із зарплатою 80 карбованців на місяць міг витратити останні гроші на річ, яка йому запала в душу. З тієї ж причини пархомівський колекціонер за свій вік не нажив великого хатнього достатку. А численні гості, що пізніше приїздили особисто поспілкуватися з пархомівським «Третяковим», неодмінно підкреслювали його побутову аскетичність — власник світових шедеврів нерідко вдома не мав навіть чаю, аби пригостити приїжджих. Виставивши бодай одну зі своїх картин на аукціон, Луньов міг би до кінця своїх днів не дбати про хліб насущний. Але все до останнього раритету передав сільському музею, який сам же й створив.

Пархомівська колекція має не тільки мистецьку, а й історичну цінність. «Совєти» пройшлися Україною дикою ордою, перевернувши на її теренах все з ніг на голову. У результаті скарби випотрошених храмів та багатих поміщицьких садиб перекочували до скромних сільських осель, а то й їхніх горищ та сараїв. Затулити «Рембрандтом» дизайнерський недолік на стіні для місцевих жителів було такою ж звичною річчю, як повісити на покуті вишитий рушник. Причому шматок чорного хліба чи добротна одежина десь до середини 50–х були цінніші за решту цінностей. Тому, «осідлавши» старенького велосипеда, Афанасій Луньов об’їздив у пошуках раритетів усі навколишні села. За скромну плату тоді можна було запросто викупити древню ікону з унікальної колекції цукрозаводчиків Харитоненків, що була в Наталінському храмі, або, наприклад, статуетку трьохсотлітньої давності, яка прикрашала сервант витонченої місцевої графині. Ціни не кусалися. Найбільше заплатив за Бенуа — 55 рублів!

Малюнки Ярошенка та Шевченка передала колекціонеру донька царського генерал–лейтенанта, яка працювала секретаркою–машиністкою на Пархомівському цукровому заводі, заснованому Павлом Харитоненком. Глибоко віруюча шляхетна пані поховала у глибинці не тільки свою молодість, а й історію власного роду, що не вписувався у канони радянської благонадійності. Картин Кобзаря в музеї могло бути й більше, але донька згаданої пані вийшла заміж у Росію і забрала полотно як придане на чужину. А розкішну картину невідомого художника з колекції місцевого поміщика Барятинського, на якій зображений Ісус Христос, колекціонер чекав не один десяток літ. Її власник через страх перед блюстителями комуністичної моралі помістив мистецький шедевр у кутку сарая і зміг розпрощатися з ним лише перед самісінькою смертю.

Харківська «барахолка» на Благовіщенському ринку, що у повоєнні роки вражала товарним контрастом, теж стала місцем «паломництва» пархомівського історика. Двадцять годин перекладними з ночівлею в Ахтирці були того варті. Там поруч з іржавими ножицями для стрижки овець можна було запросто знайти унікальну акварель, а по сусідству з голками для примуса — старовинний фарфор, ікону або раритетні книги. Саме там Луньову пощастило придбати «Кавказький пейзаж» Ярошенка та «Збір водоростей у Британії» Гомеса. Обмін шедеврів на хліб насущний нерідко викликав щемливий смуток. Літній чоловік, що продав акварелі Олександра та Альберта Бенуа, запитав, наприклад, чи «будуть ці картини висіти у хорошому домі?». «Так, у музеї», — заспокоїв продавця новий власник. У старого відлягло від серця.

Музей з нічого

Захоплення свого учителя з неабияким ентузіазмом підхопили школярі, для яких Афанасій Луньов спочатку організував краєзнавчий гурток «Юний історик», а потім історико–мистецький клуб «Райдуга». Юні пошуковці обійшли двори всіх сусідніх сіл, збагативши пархомівську колекцію старовинними монетами, медалями, іконами, картинами, вишитими рушниками, давнім одягом. Саме тоді знайшлися роботи Іванова, Сєрова, Василь­ківського, Якоба ван Рейс­даля, а заодно виникла природна потреба підшукати зібраним скарбам пристойні стіни. Перша музейна експозиція була відкрита у двох кімнатах місцевої школи. А згодом, дякуючи кмітливості учителя історії, перекочувала до особняка царського генерал–поручика Подгорічані. Цей добротний палац пізніше встиг послужити і Павлу Харитоненку, який збудував у Пархомівці цукроварню, і конторі націоналізованого «совєтами» заводу.

Переїзд колекції до його стін — окрема історія. Новина про те, що у звичайній сільській школі демонструють унікальне мистецьке зібрання, швидко облетіла світ. З усіх кінців їхали художники, знавці живопису, науковці, туристи. Прибули, зрештою, і телевізійники, яким чомусь вкрай не сподобалася шкільна форма утримання шедеврів. Аби не зірвати важливу для районних партфункціонерів зйомку, експозицію тимчасово розмістили у заводській конторі. Коли ж журналісти поїхали, Луньов категорично відмовився перевозити музей до школи. Мовляв, усім розкажу, що зйомки були підставою. Тож аби чого не вийшло, колекцію залишили в палаці.

Щастило й далі. Гуртківці якось наважилися розіслати відомим художникам та керівникам художніх музеїв Союзу листи з проханням допомогти пархомівській колекції експонатами. Мовляв, тисячі творів мистецтва припадають пилом у музейних запасниках, і їх ніхто не бачить, а сільська глибинка у своєму бажанні прилучитися до світу прекрасного нічим не поступається великим мегаполісам. Відгукнулися всі — «Ермітаж», «Третяковка», музей імені Пушкіна, харківські та київські мистецькі заклади. «Музейники» надіслали не тільки картини, а й запросили в гості. Так почався новий етап — екскурсійний. Обладнавши під пасажирський транспортний засіб звичайнісіньку заводську вантажівку, юні пархомівці об’їздили найвідоміші картинні галереї Союзу, а в 66–му, 75–му і 82–му роках отримували запрошення навіть до Дрезденської галереї — однієї з найбільших скарбниць західноєвропейського живопису XV—XIX століть. Діти побували також у Берліні, Лейпцігу, Магдебурзі, Мейсені, не кажучи вже про художні музеї Москви, Ленінграда, Києва, Риги, Новгорода, Ужгорода.

Майстерні відомих художників Союзу теж гостинно відкрили двері. Школярі цілісінький день провели на підмосковній дачі у Володимира Фаворського, який був настільки вражений розповіддю про аматорський музей, що попросив німецьких упорядників його персональної виставки (остання проходила якраз у ті дні) придбати на весь гонорар твори сучасних графіків НДР і відправити до харківської глибинки. Так у шкільній колекції з’явилися твори Ганса Грундига, Герберта Тухольського, Арно Мора. Близько тридцяти своїх робіт передав до музею і сам Фаворський.

До білобородого могутнього старця Сергія Коньонкова пархомівці їхали майже як до свого земляка. Відомий скульптор разом із геніальним Щусєвим на запрошення Павла Харитоненка брав участь в оздобленні Наталінської церкви, що неподалік від Пархомівки. Кілька рідкісних ікон з цього храму були врятовані від забуття саме завдяки пошуковій роботі Афанасія Луньова. На прощання митець подарував дітворі свою скульптуру «Т. Г. Шевченко. (На засланні)», а потім люб’язно прислав, як він сам напише у листі, «мармурову головку «Ніночка» — портрет правнучки Горького». Робота Казимира Малевича «Супрематизм–65» теж потрапила до сільського музею, дякуючи земляцьким почуттям і тому, що світ і справді тісний. Батько митця працював на цукроварні у Харитоненка, а сам художник закінчив п’ять класів усе тієї ж пархомівської школи.

Світ його ловив...

На черговий ювілей Афанасія Луньова, який пішов із життя чотири роки тому, члени Асоціації випускників, викладачів і друзів Харківського національного університету імені Каразіна видали книгу, що об’єднала публіцистичні статті самого учителя, спогади про нього, важливі документи, журналістські статті.

Презентація видання залишила двояке відчуття. З одного боку, — гордість за те, що справжнє диво поруч, на відстані витягнутої руки чи двогодинного рейсу міської маршрутки. А з іншого — невиліковний смуток через зашкарублу сутність нашого життя, в якому чомусь ніколи немає місця подвижникам. Спочатку Луньова виживали зі школи за «музейну педагогіку» — створену ним освітню методу, що дозволяє через мистецтво «розкрити глибини, закладені самим Богом». За нею вчилися не тільки школярі, а й дорослі пархомівці, для яких виховані істориком юні просвітники проводили у клубі та музеї пізнавальні лекції. А в 2004 році попросили і з самого музею, оскільки тодішньому «губернатору» чимось не догодив син Афанасія Федоровича — Петро, який очолював Краснокутську райдержадміністрацію. «Мене «пішли» з району, батька — з посади директора створеного ним музею, а мого сина — з органів, — поділився з «УМ» на презентації книги сумними спогадами Петро Луньов. — Батько після цього одразу зліг і більше не піднявся». Самого «губернатора» тепер теж немає...

А музей слобідського подвижника працює далі. За півстоліття у ньому перебуло замалим не два мільйона відвідувачів. Ніхто не вірить, що таке може бути в принципі, тому їдуть пересвідчитися на власні очі. Але впевненості у тому, що сьогодні усі проблеми унікального мистецького закладу зникли, як торішній сніг чи ідейні установки радянських інквізиторів, ні в кого немає. Кілька років тому в музею були проблеми з приміщенням через зміну власника цукроварні. Нещодавно сюди вдерлися грабіжники, важко поранивши охоронця. Мистецькі шедеври стали дорожчі за хліб насущний, але далеко не всі поділяють думку Афанасія Луньова про те, що вони мають бути доступні і найвіддаленішій глибинці. Це ще одна причина для смутку. І, мабуть, таки основна.