Він? Вона? Вони!

Останнім часом репертуарна політика столичних театрів зробила досить помітний маневр у бік стосунків «Він—Вона». Що не прем’єра, то історія двох, які заплуталися у своїх почуттях і приречено блукають лабіринтами пам’яті та надій, сподіваючись віднайти себе поодинці і разом. Можна було б звинуватити театри у певній одноманітності, але, на щастя, таких приводів вони не дали: всі вистави, представлені на суд глядачів, вийшли досить оригінальними — за стилем, подачею «харчу для роздумів», акцентами...

У Театрі на Подолі режисер Ігор Славінський випустив «Дєжурку», спектакль за п’єсою Олександра Петрова. Лірична комедія про кохання сторожа та вчительки вийшла на Малій сцені, головні ролі виконують Андрій Пархоменко та Світлана Телеглова. Сюжет, що не грішить надмірною складністю конструкції, виграє за рахунок максимальної наближеності до життя і своєрідного романтизму: чоловік рятує жінку від морозу у своїй сторожці, а потім ці двоє розуміють, що їм дуже комфортно разом. Цей спектакль — про двох і для двох, хоча в історію раз–по–раз і встряють інші люди. Але, коли народжується почуття, ці інші отримують ролі статистів і ніяк не можуть вплинути на таке режисерське рішення.

Режисер Андрій Приходько переконаний, що справи сердечні мають дуже мало спільного з логікою, здоровим глуздом і тим суперечливим явищем, що називається громадською дум­кою. В очолюваному ним Театральному центрі Києво–Могилянської акаде­мії Приходько поставив виставу «Фрекен» (за п’єсою «Фрекен Жулі» Августа Стрінберга). Трикутник Фрекен Жулі (Вікторія Шупікова) — слуга Жан (Сергій Довгалюк) —кухарка Христина (Роксолана Лудин) на сцені — не зафіксована фігура, а справжній вихор. Аби їхнім шаленим пристрастям було де розгулятися, Приходько навіть відмовляється від такого театрального поняття, як сценографія. Точніше, мінімалізує його по максимуму, залишаючи акторам лише кілька стільців.

У муніципальному театрі «Київ» Анатолій Ти­хомиров поставив новорічну казку для дорослих «Трофейна жінка» (автор п’єси — Михайло Рєзанов, до речі, з іншої п’єси цього автора, «Ілюзії обману», розпочалася власне історія театру). Над спектаклем працювали півроку. Час дії — новорічна ніч — вибраний зовсім не випадково. Нічого подібного у будь–яку іншу ніч та й навіть день року трапитися не може. І цю деталь автори вистави скрупульозно підкреслили на візуальному рівні: ялинка на столі, ілюмінація, гірлянди, навіть будинки за вікном зображені у формі новорічної ялинки...

До привабливої жіночки середніх років Олександри Іванівни (Марія Ремезова–Столярчук) приходить Дід Мороз (Іван Каблов). Точніше, його турботлива матуся начебто викликала для своєї доньки Світланки, яка не дочекалася Мороза (під час останнього візиту Дід навіть змушений був залишити у якихось грузинів свою Снігуроньку, а сам помчав до дівчинки) і заснула. Але гроші заплачені, і матуся, зручно вмостившись на кріслі, каже, щоб Дідусь розважав її. Слово за слово, чарка за чаркою, комплімент за компліментом, претензія за претензією... З’ясувалося, що в жінки не донька, а син, до того ж дорослий, а сама Олександра Іванівна та Лактіон Герберович (так по життю звали новорічного героя) насправді знають одне одного багато років. Колись вони кохали одне, але вихованець дитбудинку Лактіон побоявся брати на себе зайву відповідальність і подався шукати іншу долю. Олександрі Іванівні не залишилося нічого іншого, як самій виховувати сина, закінчувати інститут, влаштовувати своє життя і ... чекати свого Лактіона. Мораль цієї історії стара, як світ: любов зла — полюбиш і Діда Мороза. Точніше, «принца у синьому халаті з червоним носом». А ще точніше — нерішучого, боягузливого чоловіка, за яким точно не будеш, як за кам’яною стіною. До того ж, який кинув свою Снігуроньку з якимись горцями, і ось тепер Олександра Іванівна мусить витягати зі схованки гвинтівку і, тягнучи свого благовірного, йти виручати його партнерку по новорічному бізнесу.