Атестат зрілості

Малопримітною на перший позір, а проте вельми обнадійливою тенденцією проминулого книжкового сезону є з’ява певної критичної маси видань есеїстики. Поміж найбільш поцінованих експертами рейтинґу «Книжка року» — «Флешка» Юрка Іздрика (Івано–Франківськ: Лілея–НВ), «Сад Меттерніха» Миколи Рябчука (Л.: Класика), «Злами й консенсус» Анатолія Дністрового (Х.: Акта), «Ваші мертві вибрали мене...» Джеймса Мейса (К.: Українська прес–група) та три збірки поляка Збіґнєва Герберта «Варвар у саду», «Лабіринт біля моря», «Натюрморт з вудилом» (К.: Дух і Літера).

Проте в усіх цих видавництвах есеїстика виходить епізодично–спонтанно, й лише київські «Грані–Т» рік тому започаткували спеціальну серію De profundis (З глибин), де першою стала збірка есеїв Олега Покальчука «Як правильно сісти в куток. Не думая о медведе». А вже дві наступні книжки — колективна Leopolis multiplex та «Життя, смерть та інші неприємності» Ярослава Грицака — одразу увійшли до Короткого списку гуманітаристичної номінації «Софія».

Есеїстика — улюблена література (нарівні з романами!) стабільних суспільств. І премії там за неї дають не менш престижні, ніж за белетристику (згадаймо, бодай, Пулітцерівську в Америці). Есеїсти на Заході — це не другий літературний ешелон, як у нас, а зірки канону — від Мішеля Монтеня у старій Франції до Лєшека Колаковського в сучасній Польщі.

Те, що чим далі частіше відомі українські літератори «відволікаються» від писання прози на есеїстичні розмисли — цілком соціологічний знак. Знак дорослішання суспільства, якому вже замало телевізійних кліп–новин для самоідентифікації. Феномен цього дорослішання влучно описав у книжці Leopolis multiplex історик Ярослав Грицак. Його статтю «Сашкове покоління» (про Олександра Кривенка, творця резонансних загальноукраїнських медій — газети «Пост–Поступ», журналу «ПіК» та Громадського радіо) можна вважати за код до всієї збірки.

Отже, за Я. Грицаком, дорослішання суспільства відбулося на наших очах у вигляді зміни поколінь, а відтак і модернізації історичної пам’яті. Нинішня старша ґенерація (хто пережив Голодомор, Другу світову війну та сталінщину) характеризується так званою репресивною пам’яттю — підсвідомим витісненням згадок про трагічне. Історик наводить міркування своїх західних колег, які вважають, що цей захисний механізм вкарбовано на генетичному рівні. Репресував пам’ять цілого покоління інстинкт самозбереження. Та й чи могло бути інакше, коли «від початку першої та до кінця Другої війни в Україні загинули насильницькою смертю кожен другий чоловік і кожна четверта жінка»?

Наступне покоління історик презентує як украй загерметизоване: «Читаючи тексти українських дисидентів 1970—1980–х років, не можеш позбутися враження, що їх писали «інтелектуальні Робінзони Крузо», тобто люди, відрізані від світу і позбавленні знання про нього... Питання, як вписати Україну в зовнішній світ, для них не існувало, бо для них не існувало самого зовнішнього світу».

І нарешті покоління, котре перебуває нині в соціальному епіцентрі — те саме «Сашкове покоління». «Заки впала Берлінська стіна, ізольованість України й усього комуністичного світу впала в 1960—1970–х роках під хвилею короткохвильового радіо, перекладної літератури та рок–культури. Зустріч із цією хвилею була найбільшим формаційним досвідом нашого покоління. Коротко її можна описати за формулою «Вінні–Пух — Бітлз — ВВС». У цій формулі можна замінити Вінні–Пуха на героїв Камю, «Бітлз» — на «Пінк Флойд», ВВС — на «Голос Америки» тощо». Саме це покоління перебирає сьогодні владу в країні, формує середній клас і цікавиться конкретними параметрами українського майбутнього. Саме його представники — у більшості серед авторів збірки Leopolis multiplex.

Формально збірку присвячено Львову: обговоренню його історії та міфів. А направду це переважно роздуми про пошуки сучасного українця за своєю ідентичністю, де б він не мешкав, — у Львові чи в Херсоні. Саме тому розділи, присвячені виключно галицькій столиці — австрійській чи польській, — не грають тут першої скрипки. Зрештою, про це останнім часом видано чимало книжок, і єдину перевагу рецензованого видання можна окреслити афоризмом: «Все, що можна сказати, можна сказати коротко. Все, що не можна сказати коротко, можна не казати взагалі» (Анатолій Головаха, Євген Головаха. Гноми та велетні. — К.: Факт, 2007)

Навіть розділ «Львів націоналістичний» не містить вибухової енергетики. Здається, цю тему «закрив» наприкінці свого есею Дмитро Корчинський: «Бути націоналістом у Львові смішно. У Львові треба бути анархістом. Українським буржуазним націоналістом треба бути в Криму, в Донбасі, в Тирасполі, в Москві й Астані».

А от що дійсно є ексклюзивом книжки, так це осмислення радянсько–російського періоду буття міста. Своєрідним камертоном тут есей Таріка Сиріла Амара, доктора філософії зі спеціальності «історія» (Університет Прінстон, США), який завершує дисертацію «Творення радянського Львова». «Стати радянським, — пише дослідник, — означало бути підкореним, а не тим, кого запитують про дозвіл або переконують». Ми, нинішні, прагнемо, аби нас запитували й переконували (тобто прагнемо демократії), а чи можемо на це претендувати? Чи перестали бути радянськими?

Т. С. Амар вважає, що на заваді остаточного «олюднення» стоїть рудимент отої репресованої пам’яті — згубна амнезія — та лукаво потрактована «толерантність»: «Навіть, на перший погляд, реалістичне і толерантне визнання, що радянський період «теж є нашою історією» — неминуче просякнуто ностальґією в її найгіршому вияві, себто емоційною розгубленістю й інтелектуальною простотою... Радянський режим заслужено програв холодну війну; але це не означає, що нам «не слід бити лежачого»... Прагнення історичного балансу не вимагає відмовлятися від чіткого та позбавленого сентиментальності мислення. Бо що би нині було з німцями, якби вони не вважали гідною різку оцінку не лише найбільшого злочинця, але й найбільшого невдахи їхньої історії?» Власне, про те саме пише і Я. Грицак, закликаючи до витверезіння історичної пам’яті, бо «Твоє минуле каже Тобі про твоє майбутнє».

Окрім публіцистики істориків, філософів та журналістів, Leopolis multiplex містить низку яскравих нарисів відомих письменників. Зокрема, представлені вже визнані майстри есеїстики: Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Сергій Жадан, Кость Москалець і Тарас Прохасько. Представлені і політики — для книжки навіть написали есеї Л. Кравчук та Л. Кучма. Утім тут же міститься й рецензія на ці дописи: «Отак із напівправдивих тверджень плетуть мереживо політичних інтриг наші колишні президенти», — зазначає історик Василь Расевич. Відтак завдяки «зоряному» авторському складу та закцентованій на загальноукраїнських домінантах дискусії ця позірно «львівська» книжка, безумовно, зацікавить читача і на протилежному кінці географії, у Луганську, наприклад.

І насамкінець. Хоч Leopolis multiplex і декларує свій історичний вектор, насправді вона розгорнута у бік завтрашній. Цілком згідно з переконанням Я. Грицака: «Інтелектуальна еліта... покликана думати й пропонувати нові розв’язки».