Карпати біля Ясині: на цих просторах була гуцульська держава.
Від містечка Ясиня найближче до гори Говерла. Тим воно й відоме сьогодні шанувальникам вершин. Утім історична вершина міститься саме тут, у містечку, багатонаціональні мешканці якого у січні 1919 року проголосили Гуцульську Республіку з гербом–тризубом і жовто–блакитним прапором. Протрималася вона, зважаючи на невситимий «голод на землі» чотирьох держав–сусідів, доволі довго: півроку. Цікаво, що серед провідників проголошеної у березні 1939–го Карпатської України (її 70–річчя невдовзі відзначатимемо) було чимало діячів Гуцульської Республіки.
Наприкінці 1918 року розпалася Австро–Угорська імперія. Вільні народи творили власні держави. У Хусті, що вважався столицею Закарпаття, у листопаді створили Руську народну раду, пов’язану з щойно проголошеною Західно–Українською Народною Республікою. Тоді ж створили свою Народну раду і ясинянці. Угорський уряд утворив для русинів–українців ціле міністерство, проте не зрозумів, що закарпатці хочуть жити у власній державі, а не в дивнозвучній автономії «Рускокрайна». Адже гуцули не забули, як угорські «пани» заборонили українську абетку, а в центрі Ясині встановили шибениці для «самостійників». У грудні представників Гуцульської Народної Ради запросили на конгрес у Будапешт. Там студент Будапештського університету, колишній офіцер австро–угорської армії Степан Клочуряк заявив, що гуцули планують «самі розпорядитися своєю долею». А саме: приєднаються до ЗУНР.
Щоб цього не сталося, угорці скерували до Ясині гарнізон із 600 вояків. Гірняки захищали рідний край творчо. «У різдвяну ніч з 6 на 7 січня гуцули під виглядом колядників прийшли на залізничний вокзал і захопили в полон той угорський гарнізон, — розповідає нащадок захисників Гуцульщини, депутат Рахівської районної ради Едуард Зелінський. — Усіх вояків роззброїли і відправили додому». Влада перейшла до Гуцульської Народної Ради, яка 10 січня проголосила на теренах Ясині та довколишніх сіл Гуцульську Республіку. Парламент обрав президентом Степана Клочуряка.
Нащадок членів Ради Гуцульської Республіки Івана Тимчука, Юрія Кабалюка, Юрія Дуб’яка Едуард Зелінський створив гуцульський музей у ясинянському готельному комплексі «Скіфське полювання» і охоче розповідає відвідувачам про республіку. Каже, що до Народної ради Ясині входили 42 члени: українці, два німці й два євреї — Шамуель Ягр і Абраам Ціпцер. У 20–тисячній Ясині мешкало понад 1300 євреїв. Відомо, що єврейська громада підтримала рішення про державні символи — тризуб, синьо–жовтий прапор, гімн і про приєднання краю до Української держави.
У Гуцульській Республіці був свій парламент із міністерствами (військовим, дипломатичним, внутрішнім, господарським, лісовим і харчовим) і своя міліція. Сучасники зазначають, що в маленькій державі був дивовижний, чи не ідилічний, лад. Громадський суд вів староста містечка. Винним присуджував упродовж кількох днів допомагати потребуючим — рубати дрова вдовам, немічним і сиротам. Школи в республіці були українські, діяв народний хор, а в Народному домі громадянам читали лекції на різні цікаві теми. Дипломатичні зв’язки міні–держава підтримувала лише із Західно–Українською Народною Республікою. З закордоном — тобто Галичиною, торгували лісом. До Коломиї відправляли деревину, за те привозили хліб. Розплачувалися мадярськими кронами й українськими гривнями. Стежили, щоб убогі громадяни не були обділені харчами. За вирубкою лісу теж пильнували, аби не знищувати даремно дерев.
Державники не обмежилися власною свободою, а сформували армію на 1100 вояків і вирушили на Сигет, визволяти гуцулів Мараморощини. Як розповідає Едуард Зелінський, добровольці дорогою звільняли Кваси, Бичків, Рахів. До них приєднувалися тамтешні селяни. Також приєдналися вишколені вояки Української Галицької Армії. В кожному визволеному селищі гуцули перебирали владу, призначали своїх керівників і організовували свою міліцію. 17 січня майже без бою взяли місто Сигет. Нападу румунів ніхто не чекав. Можливо, тому двотисячне румунське військо захопило в полон близько 400 українців, серед них і батька Степана Клочуряка.
Тим часом Степан Клочуряк з’їздив до Станіслава (нині Івано–Франківськ), де містився уряд ЗУНР, і передав рішення Гуцульської Республіки про приєднання до України. 21 січня в Хусті на Всекарпатському Конгресі делегати Гуцульської Республіки поряд з іншими закарпатцями заявили про приєднання до Соборної України.
Румунські «шанувальники чужих земель» саме громили українське військо біля Сигета, а потім посунули до столиці Гуцульської Республіки. Утім Ясиня протрималася ще п’ять місяців. Захопивши нарешті містечко 11 червня, окупанти заарештували чимало членів Ради. Інші перейшли в підпілля, відійшли в гори в партизанські загони або ж приєдналися до Української Галицької Армії, в якій створили гуцульські сотні. Їх очолив Степан Клочуряк.
Угорці саме трохи вгамували свої апетити на Закарпаття, бо були зайняті ідеєю комунізму: 21 березня 1919 року більшовики захопили владу в Будапешті і протрималися там до 6 серпня. Зате пожвавішали інші «гості». «Західна Україна була окупована поляками, а на територію Закарпаття напали чотири держави: Польща (Міжгірщина), Чехія (Ужгород і Мукачів), Угорщина (Виноградів, Берегове), Румунія (на Мараморощину — Рахівський район), — розповідає Едуард Зелінський. — Тому в Хусті Народна рада прийняла рішення про приєднання до Чехії».
8 травня делегати Руської Народної Ради поїхали до Праги і попросили уряд Чехословаччини прийняти Закарпаття на правах автономії. Прикметно, що ще в листопаді 1918–го новоутворена Рада русинів у США здійснила, як тепер кажуть, референдум, за яким дві третини численної закарпатської еміграції проголосували за входження до Чехословаччини на правах автономії, до якої увійшли б усі рутенські землі, зокрема Спіш, Пряшів і Мараморощина. У вересні 1919–го право Праги на Закарпаття затвердив Сен–Жерменський мирний договір. Відтоді Закарпаття майже 20 років перебувало у складі Чехословаччини, де українцям було набагато затишніше, ніж під Польщею, Румунією чи в СРСР. Тут діяли українські партії, працювали кілька вищих навчальних закладів, друкували часописи й книжки. Прикметно, що єдиний на Закарпатті осередок військово–спортивної організації «Січ» діяв саме в Ясині, очолювали його Степан Клочуряк і Дмитро Климпуш. У березні 1939–го в Хусті була проголошена незалежна держава — Карпатська Україна. Чудодійне селище Ясиня постачало її і міністрами, і комендантами, і радниками для президента Августина Волошина. Зокрема, міністром оборони став Степан Клочуряк. А коли закарпатцям випало першими виступити збройно проти фашистів, у лавах Карпатської Січі серед командирів був і ясинянець Климпуш.
Війна за визволення не закінчилася для ясинянців у 1945–му. Як розповідає Едуард Зелінський, Дмитра Німчука, редактора газети «Свобода» й одного з командирів Карпатської Січі, убила служба безпеки Чехословаччини за сприяння КДБ. Степана Клочуряка, громадянина Чехії, переправила до СРСР чеська «соціалістична» контррозвідка разом із радянським СМЕРШем. Після концтабору на Воркуті йому не дозволили поселитися в Закарпатті. Він помер у Чехії, в бідності. Урна з його прахом зберігається в його доньки, а він хотів, щоб поховали його на рідній землі.
14 січня з ініціативи депутата Закарпатської обласної ради Антона Зелінського прийнято рішення облради звернутися до Президента про нагородження Степана Клочуряка званням Герой України, посмертно. У листопаді, коли в Ясині започатковано ювілейні урочистості, місцеві священики освятили меморіальну дошку та місце, де буде споруджено пам’ятник президенту Гуцульської Республіки Степану Клочуряку. Пам’ятник планують встановити в червні цього року, його виготовлення фінансується з селищного бюджету Ясині. На сьогодні в селищі вже є пам’ятник одному з провідників Гуцульської Республіки — Дмитру Климпушу.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
