Перший із них — директор Дніпропетровського музичного училища імені Глінки, диригент, музикант, композитор, заслужений діяч мистецтв України Микола Шпак — з тяжкою хворобою боровся тривалий час. Інколи навіть ціною неймовірних надзусиль. Зокрема, на традиційному різдвяному концерті української музики оркестрував та аранжував пісню про Україну. Зал, знаючи про стан здоров'я Миколи Олексійовича, вітав мужнього митця стоячи.
А вже зовсім недавно Шпак став за диригентський пульт свого рідного Театру опери та балету — як професіонал він не міг допустити, щоб зірвалася його улюблена вистава «Лебедине озеро».
Невблаганна хвороба вирвала Миколу Олексійовича з життя лише 61-річним, для музиканта-професіонала — це не вік. Творити б йому ще й творити.
Не менш приголомшливою виявилася й загибель 38-річного Дмитра Куделі. Того самого, який одним із перших у Дніпропетровську піднімав синьо-жовтий прапор ще наприкінці 80-х.
Власним прикладом він наполегливо утверджував право української мови на існування. Апофеозом же діяльності Дмитра як історика стала його подвижницька робота з дослідження діяльності підпілля Організації українських націоналістів на Дніпропетровщині у роки Другої світової війни. «Україна молода» на цю тему свого часу публікувала інтерв'ю з молодим науковцем. Дмитро і надалі розшукував колишніх підпільників, свідків тих подій, записував їхні спогади, у різних виданнях публікував свої статті, пробував писати й художні твори.
Останнього у житті дня Дмитро мені телефонував. Підказав для «України молодої» чергову тему, за яку я відразу ж узявся, бо це — неабияка «біла пляма». А коли зателефонував з метою уточнення деяких деталей до фірми, де Дмитро працював останнім часом, жіночий голос на тому кінці дроту повідомив щось жахливе: «Ви знаєте, він загинув...» Загинув зовсім безглуздо. З трьома приятелями буквально біля власного будинку словесно зчепився з 22-річним місцевим покидьком. Ніхто не міг подумати, що той вихопить обріз мисливської рушниці... Один-єдиний постріл виявився для Дмитра смертельним.