Таких чоловіків не буває, —

14.01.2009
Таких чоловіків не буває, —

Наступного травня буде тридцять років, як Микола Матяшук і Люся Романюк побралися. Їхній шлюб став несподіванкою навіть для однокласників. Люся й Коля навчалися разом, але ніхто й подумати не міг, що відмінниця, вчительська доця знайде щось у цьому спокійному і непримітному сільському хлопцеві, який ну нічим не виділявся з–поміж інших таких же простих хлопців. Люся поїхала вчитися в Ніжинський педінститут, Коля пішов служити на флот, і шляхи їхні ніби розійшлися. Їх весілля стало сюрпризом для всіх у Поворську.

... Інколи ми просто не відважуємося подивитися в очі чужої біди зблизька. Боїмося, що не витримаємо цей погляд, що не знайдемо потрібні слова співчуття, аби не образити у своєму співчутті людину, а морально підтримати. І мені було непросто зайти до Матяшуків, про яких стільки почула в Поворську. Але не познайомитися з цими мужніми і люблячими людьми просто не могла. І ось я у їхньому симпатичному дворику, де все зроблено руками господаря.

«Живу за двох», — каже Микола, коли знайомі чи односельці починають розпитувати, що там у них нового. У кожного з нас свій шлях на цій землі. Миколі судилося пройти його за себе і за Люсю. Він мусить жити за двох. Дихати за двох. Зустрічати світанок один на двох. І радіти кожному дню, що розпочинається з неї. І так уже майже три десятки літ, коли діагноз лікарів прозвучав як вирок...

 

Боги, напевне, позаздрили їм...

— Але вони були дуже гарною парою. Микола в армії змужнів. Якось бачили, як бігли вони, взявшись за руки, такі закохані, такі щасливі. Може, хтось і позаздрив, знаєте, всякі люди є.., — розповідали мені односельці про цю пару.

Весілля відгуляли 12 травня, а через рік у травні народилася їхня донечка. Ще під час вагітності молода жінка відчула, що з ногами щось не так. Лікарі списали все на вагітність. Після пологів ноги почали відмовляти. Люся могла йти спокійно, тільки спираючись на дитячий візочок. Недуга швидко почала прогресувати, у сільських дільничних лікарнях нічим не могли допомогти. Микола згадує, як дружину з чотиримісячною дитиною поклали в лікарню у Велицьк. Він на роботі (на той час працював у РТП ), теща теж на роботі у школі. Вже тоді Люсі стало зовсім зле. Якось під час годування вона не змогла втримати на руках немовля, і воно просто скотилося з рук на підлогу. Добре, що ліжка були невисокі. І все одно не хотілося вірити в найгірше.

— Ми об’їздили всіх, хто де був. І бабусь, і дідусів, і Москву, і Київ. Отож якщо тепер починають розказувати, що десь хтось лікує розсіяний склероз, не віримо. Кожен людський організм по–різному бореться, і проявляється це по–різному. Ми навчилися жити з цим. Це наше життя, іншого в нас немає. Дуже не люблю, як починають іноді заспокоювати: «Все ще буде добре. Все буде прекрасно». Життя не рожеве. Воно таке, як є, — розповідає Ірина, донька Миколи й Люсі.

Вона теж закінчила той же Ніжинський інститут, що й мама з бабусею, за спеціальністю «біологія», як і мама. Працює в Ковелі у школі, на роботу їздить щодня.

— Ви, як і тато, оптиміст?

— Ні. Я реалістка. У кожного з нас є якась своя мрія, мета, до якої прагнеш. Досягнув її — і все, тепер можна жити далі й бути щасливим, що це було у твоєму житті. Хай це якась мить щастя, але це було щастя!

Не знаю, що в цю мить згадувала Люся, але обличчя її просвітліло. Вона невиразно, але достатньо чітко прошепотіла:

— І чого сваряться люди, які здорові?

У кожного з нас — своє мірило щастя. Комусь не вистачає мільйона чи два, комусь — новенького джипа чи заміського будинку для прийому гостей. А Матяшуки щасливі спогадами. І їм є що згадати! Навіть у роки, коли на лікування хворої Люсі йшли всі сімейні заробітки й заощадження, вони не відмовляли собі у маленьких радощах. І перша кінокамера в селі, ще та, колишня, була у них — Микола купив її, аби знімати, як росте донечка, увіковічувати кожен її крок, рік. В об’єктив тієї камери потрапляли родичі, сусіди, сімейні свята. Тепер, коли на душі стає незатишно, увімкнеш домашню «сінему» — й оживають спогади про людей, яких уже давно немає. П’ять років тому відійшла у вічність і Люсина мама Галина Яківна, яка допомагала як могла доньці, зятеві й онучці долати всі труднощі, що випали на долю їхньої родини.

— На старості, коли вам буде вісімдесят, не згадаєте, яке ви колись купили собі пальто. Але згадаєте людей, які зустрічалися на вашому шляху, з якими спілкувалися. На такі речі не шкода ані грошей, ані часу, — ось так по–філософськи донька Миколи і Люсі оцінює те, що отримала вона від батьків. — Навіть коли мама лежала в Москві у лікарні, коли тато сидів біля неї цілі дні, він устигав подумати і про нас із бабусею. Подзвонив: «Приїжджайте. Москву подивитеся. Коли ще випаде нагода». І ми поїхали. Та поїздка на все життя запам’ятається. Ніби не до подорожей, мама хвора, а ми намагалися ловити свої миттєвості щастя. Коли мама ще могла сидіти в колясці, ми щоосені їздили на Чернігівщину, бабусину й мамину малу батьківщину. Вантажили все на старий свій автомобіль — і вперед! Збиралася вся родина, а відчуття родинності — це щось... Ніщо з цим не порівняється. І тепер живемо за таким принципом. Стеля у нас не євро, а просто побілена — ну і що? Немає ремонту в хаті — переживемо. Це не головне. Зате маємо ось таку нашу велику радість, нашого Бормана... Найніжніша й найвірніша істота. Вранці лиш двері відчиняю — він влітає в кімнату до мами і тата, привітається з ними, оближе кожного і тоді лише вилітає знову з хати. У своїх собачих справах. Узяли цуценя вівчарки у сусідів із зимового, пізнього виводка. Їх не беруть, як правило, собачники, бо вважається, що зимові цуценята слабкі. А ми свого вітамінчиками й риб’ячим жиром виходили. Он який!

«Лиш на тисячу літ...»

— Таких чоловіків не буває! Наш Микола — один на всю Україну, напевне. Ви тільки уявіть собі, як це майже 30 років біля хворої дружини ходити. І ніхто за стільки років його не звабив, не привабив. Забіжить часом на трішечки у сільраду, і все поспішає, бо «там Люся». Люся для нього — все. Любов якась неземна! «Мені цей хрест випав, мені його і нести», — каже, коли хтось починає щось говорити. Він ніколи тобі не розсердиться, ще ніхто не бачив його сердитим. І пожартувати може, і допомогти. Дітвора вулична від нього у захваті. А господар який. Двір свій оформив, усе сам викував, і ліхтаря, й огорожу, все облаштував, як мріялося. Як хвилина вільна випаде — він у майстерні своїй щось зварює, майструє.

Матящуки навчилися жити, не зациклюючись на своїй біді. Жили як доводилось. Заробляли колись сто рублів — жили на сто рублів. Було двісті — жили на двісті. І тепер так само. Не було нового телевізора — дивилися старий. Після того, як на ковельському телебаченні пройшов сюжет про їхню сім’ю, якось приїхав молодий чоловік із Ковеля, сказав, що депутат, і подарував новий кольоровий телевізор. Просто так, бо його зачепила за серце розповідь про сім’ю Матяшуків.

— Ось, мамо, доживемо до моєї пенсії, куплю собі нові окуляри і зуби нові зроблю, як парубок. А всю першу пенсію прогуляємо, — жартує Микола, ніжно обнімаючи дружину.

Люся щось йому шепоче, а він її заспокоює:

— Не думай мені. Мусимо дожити.

До пенсії Миколі ще сім років. Він уже давно не працює, бо біля дружини треба бути постійно. Треба допомагати і своїм батькам, які теж живуть самотні у селі. Колись, коли Люся ще могла сидіти, він усе робив, аби дарувати їй щасливі миті. Коли було весілля в її подруги і наречена запросила їх, Люся прошепотіла йому на вухо:

— Колю, як я хочу побувати на тому весіллі...

— Хочеш? Значить будеш, — сказав він.

І приніс дружину на руках, посадив за весільний стіл поруч із собою. На випускному вечорі доньки вона теж була, хоч і в інвалідному візку. Люди плакали, дивлячись на щасливу Люсю, яка нічого й нікого не помічала, окрім своєї красуні–донечки... Це було найменше, що він міг для неї зробити. Коли в Тернополі знайшовся лікар, який узявся дружину лікувати, він за літо 26 разів звозив її до Тернополя. Йшов наприкінці дня з роботи, сідав за кермо, щоб доїхати туди, пройти консультацію і до ранку повернутися додому, щоб устигнути на роботу. Бувало, засинав за кермом і мусив з’їжджати десь на узбіччя, щоб якусь годинку подрімати, щоб біди не наробити на дорозі. Двадцять шість таких поїздок — і все даремно. Тепер знайомі лікарі дають координати нових цілителів, які обіцяють зцілення. Але вони вже не вірять, що цю хворобу можна здолати. Медицина досі не знайшла причин її виникнення. І не залишається нічого, як просто жити з цим.

...Із дивним відчуттям залишала я дім Матяшуків. Зіткнулась зі страшною бідою, але не було відчуття приреченості. Я спілкувалася зі щасливими людьми, яким можуть позаздрити багато людей, у яких є все: здоров’я, гроші, визнання. Але немає головного — такої любові, яка насправді буває одна лиш на тисячу літ...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>