Позбавлені життя
Таємничі дощечки знайшов у маєтку Задонських полковник денікінської армії, художник Алі Ізенбек, коли його артилерійський підрозділ увійшов до Великого Бурлука. Невідомо, що привело туди художника — звичайна цікавість чи розповіді про трагедію, що сталася тут напередодні.
Колишня вчителька історії і директор місцевого краєзнавчого музею Клавдія Онисимівна Оковита застала ще тих, для кого розповіді про цей маєток не були далекою минувшиною. Ще в 1970–ті люди розповідали історію, як до Задонських увірвалися бандити й убили всіх, хто тоді там перебував.
Сталося це 7 грудня 1918 року на Катерини, тобто в день ангела Катерини Василівни Задонської. Душогуби не пожаліли ні її самої, ні доньки, ні зятя... Словом, рід Задонських тоді обірвався. Було вбито й гостю — графиню Гендрикову, яка належала до роду відомих на Слобожанщині меценатів — будівничих шкіл, лікарень, бібліотек.
Деякі дослідники «Велесової книги» стверджують, що це був «набіг» більшовиків. Клавдія Онисимівна вважає, що вчинили злочин анархісти–сахаровці. Спочатку вони воювали у складі Червоної армії, потім нібито відкололися від неї. Так чи інакше, і ті, й інші були породженням Жовтневого перевороту, творцями нової релігії зі своїми божками, «святими» і «мощами». Власне, «канонізація» вождів та будівництво мавзолею для мумії відбудеться трішки пізніше, а поки що вірні приносили криваві жертви на вівтар революції.
Думається, полковнику Ізенбеку було не до лірики, коли він зайшов у пограбований маєток. Після революціонерів, котрі, напевне, поцупили найцінніше, за справу взялися селяни. До цього вони мирно жили поряд із поміщиками. А коли тих не стало, то потягли з маєтку все, що потрапляло під руки: меблі, землеробський реманент, сукні панянок...
Один з очевидців згадує, що коли він приїхав до маєтку, то поживитися там було вже нічим. Отож чоловік навантажив воза по вінця книгами. Не їхати ж додому порожняком. Коли ж денікінці наказали повернути награбоване, ніхто й пальцем не поворухнув. Віддати поміщицьке майно означало визнати власну участь у грабунках. Словом, цінними книгами топили в печі не один день, щоб приховати сліди... Отож диво, що вціліли ці дерев’яні дощечки з письменами.
Алі Ізенбек підібрав їх із підлоги, склав до морського речового мішка. Далі дорога повела художника до Криму, Франції, Бельгії. Там нібито й дізнався про них журналіст–емігрант Юрій Миролюбов, який працював із табличками і є одним з авторів сенсації 1950–х років у російськомовному журналі «Жар–птиця», що виходив у Сан–Франциско.
Рукописи не горять?
Якби до нас дійшов хоч один фрагмент тих дощок, то, напевне, суперечка щодо достовірності текстів була б вичерпана. Сучасні технології дозволяють визначити і вік дошки, і складові чорнила, і стиль письма. Але тут, як навмисне, таємничі дошки зникають… Маємо лише їх фотокопії та описи зацікавленої особи — самого Миролюбова.
Як він стверджує, «Велесова книга» — це близько 37 березових (у деяких авторів — букових) дощечок із дірками для кріплення шнуром. На них були намальовані прямі горизонтальні паралельні лінії з буквами під ними — як у санскриті. Букви видавлені чимось подібним на залізне шило, а в заглибини втерта фарба. Покриті дощечки лаком чи олією. Букви притиснуті одна до одної без інтервалів, як у кирилиці. Однак шрифт, який нібито використовував безіменний волхв, на кирилицю не схожий.
15 років Юрій Миролюбов копіював у майстерні Ізенбека дивні таблички. Роботу було завершено в 1939 році.
У 1941 році Алі Ізенбек, який заробляв собі на життя, працюючи художником на килимовій фабриці, помирає. Спадщина відходить Юрію Миролюбову, але очікуваних дощок він там не знаходить. Сам журналіст висловив версію, гідну «Індіани Джонс»: оригінали були викрадені нацистською організацією «Аненербе» (Спадщина предків), до якої входило кілька десятків інституцій. Ця езотерична організація скрізь шукала сліди арійської раси.
Прихильники теорії нацистського викрадення переконували, що окультистам від СС не сподобалося, що якісь слов’яни, зокрема руси, вийшли з Семиріччя під проводом Арія, що суперечило расовій теорії нацистської Німеччини. В описаних у «Велесовій книзі» війнах руси перемагали готів, гунів, римлян, хозар. А ще їхні сліди — у Персії часів Навуходоносора, Єгипті...
Інші «детективи» стверджують, що значна частина архівів була захоплена радянськими військами й зникла в бездонних московських таємних сховищах, ще інші вказують на архіви Ватикану, яким, мовляв, не вигідно оприлюднювати письмо волхвів. Можливо також, що цими табличками насолоджується якийсь приватний колекціонер.
Так чи інакше, чорну кішку рано чи пізно можна відшукати навіть у темній кімнаті, якщо вона, звичайно, там є.
Чи був рукопис?
Щоправда, дехто стверджує, що ніякої «Велесової книги» насправді не існувало, що її «сотворив» сам Миролюбов. Однак Клавдія Онисимівна переконана: книга таки була! І причиною тут не містечковий патріотизм, а розповіді бурлучанина Віталія Сидоровича Келиберди. Його мати Федора, яка померла в 1970–ті роки, працювала прибиральницею та пралею в маєтку Задонських. Не раз їй доводилося змітати пилюку зі скриньки розміром понад 20 сантиметрів завдовжки й до 40 завширшки. Знаючи, що розмір дощечок 22 на 38 сантиметрів, можна припустити, що саме в цій скриньці і зберігалася славнозвісна «Велесова книга». Окрім того, Катерина Василівна Задонська під час прибирання нагадувала жінці, що в цій скриньці зберігається дуже велика цінність.
До речі, Федора Келиберда стверджувала, що це саме вона допомагала полковнику Ізенбеку збирати з підлоги дерев’яні дощечки.
Отож, якщо й було підроблено «Велесову книгу», то задовго до того, як її віднайшов полковник Ізенбек. Але якщо «Велесова книга» — підробка, тоді її автор — людина дуже високого інтелекту: зі знанням кількох мов, історії, деякі гіпотези котрої підтверджено лише сучасними археологічними розкопками.
У маєтку сушиться білизна
Не дивно, що «Велесову книгу» знайдено саме в цьому маєтку. Це сьогодні його мешканці — різний люд, що не встиг свого часу отримати квартири у бетонних багатоповерхівках райцентру. Тож сушать білизну на мотузках, прив’язаних до панських колон. Близько десяти сімей сьогодні мешкає за дерев’яним фасадом маєтку, спорудженого без єдиного цвяха.
А колись тут жили відомі далеко за межами Слобожанщини люди, нащадки харківського полковника Донець–Захаржевського. Цьому родові належала левова частка слобожанських земель.
Будинок почав споруджувати ще Андрій Якович Донець–Захаржевський. Коли він віддавав доньку Єлизавету заміж за Воїна Дмитровича Задонського, то перепоручив завершити будівництво зятю.
Генерал–майор Задонський — людина вельми цікава. Кажуть, підібрали його малим за Доном війська, котрі вирушали на Кавказ. Він мав запаморочливу кар’єру — від сина полку до генерал–майора. До речі, здобув і відповідне ім’я — Воїн, по батькові вирішили записати на честь Дмитрія Донського.
Як Захаржевські, так і Задонські були людьми освіченими. Вони купували не лише видрукувані їхніми сучасниками книги, а й рідкісні видання, рукописи. Так що й «Велесову книгу» могли придбати хоч Захаржевські, хоч Задонські. Тим паче, наприкінці XVIII століття став пробуджуватися інтерес до українськості. Тоді з’являється не лише «Енеїда» Котляревського, а й «Історія русів», «Слово о полку Ігоревім». До речі, з листів до Ковалинського ми знаємо, що до Захаржевських заходив Григорій Сковорода, де писав деякі філософські твори, написав поезії з «Саду божественних пісень». Безперечно, користувався їхньою бібліотекою. Щоправда, чому Григорій Савич нічого не згадує про «Велесову книгу»? Це загадка, що чекає дослідників.
До речі, сьогодні в області відновлюється інтерес до маєтків української шляхти Слобожанщини. Деякі з них не менш цікаві, ніж замки Волині. І не лише архітектурно, а й знахідками, подібними до «Велесової книги».