Ярема Вишневецький. Вірогідно, прижиттєвий портрет XVII століття. Львівський історичний музей.
Ярему Вишневецького в нас досі зображують зрадником і лютим катом православних українців. І мало хто знає, що саме він підтримував православну освіту й монастирі на чималих землях свого руського воєводства у складі Речі Посполитої. Очевидно, печать зрадника письменники поставили на князеві через його боротьбу з Богданом Хмельницьким, який у той час вершив цивілізаційний вибір для України, запечатаний у 1654–му. Той вибір став таким же історично важливим, як і Хрещення Києва від Візантії, але, на противагу європейському єднанню в 988–му, спричинив ізоляцію, занепад національної освіти й економіки.
Взаємопов’язані міфи — про «ката українського народу Вишневецького» і про «благодійника Хмельницького», який приєднав Україну до Росії, широко використовували у своїй творчості літератори й історики, які отримали освіту в університетах Російської імперії, а згодом СРСР. На тих, хто цікавився польською точкою зору на цю постать, а тим паче — суто українською, лягала «печать зради». Журналіст Юрій Рудницький, який вважає себе нащадком галицько–волинської шляхти, зацікавився постаттю Вишневецького кільканадцять років тому, прочитавши статтю «Малоросійський мазохізм» Юрія Винничука. Його він називає «хрещеним батьком» своєї книги «Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації» (Львів, 2008), де розкриті маловідомі для загалу сторінки життя непересічного князя.
У Польщі Ярема Вишневецький вважається національним героєм. Звісно ж, не за те, що воював із козаками, а що обстоював інтереси Речі Посполитої, королю якої присягав. Утім польські автори нерідко ставили запитання: за що, власне, воював Ярема Вишневецький? За Річ Посполиту чи за свої володіння? Очевидно, він був просто патріотом землі, на якій розташовувалися його маєтності. А лівобережні володіння Вишневецього розміщувалися на території сучасних Чернігівської, Полтавської та Сумської областей. Класична Україна постала саме на цій території. Тому Юрій Рудницький вживає термін «Україна–Вишневеччина».
Як не дивно, більшість сутичок князя за землю була саме з поляками. Особливо воював Ярема проти коронного стражника Самійла Лаща, який «прославився» тим, що вирізав на Великдень у селі Лисянка всіх, хто зібрався в православній церкві, — жінок, дітей, разом зі священиком. Такий бандит був на службі в коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Ярема Вишневецький єдиний зважився виступити проти нього. «Зрештою, Ярема чинив справедливість, — каже Юрій Рудницький. — Скажімо, коли після смерті батька — Михайла Вишневецького — король Сигізмунд ІІІ відібрав у нього місто Ромни, Ярема, знаючи тяганину в судах, вирішив діяти швидше — битися. І повернув батьківське місто, розбудував його, зробив промисловим і торговельним центром».
«Мою увагу завжди привертала внутрішня самотність князя, — розповідає Юрій Рудницький. — На перше вигнання він був засуджений у шість років. Через два роки після того, як був отруєний у Молдавії його батько. До речі, отруїв його православний священик. З ініціативи короля Сигізмунда ІІІ, через якого надзвичайно посилилися тертя між православ’ям і католицизмом, вельможі Речі Посполитої засудили на вигнання вдову князя Михайла Вишневецького Раїну, а разом і її малих дітей — Ярему й Анну. Вельможам приписувалося з ними «жодного спілкування не мати і в маєтностях своїх не переховувати, ради й помочі ні в чому не подавати».
Жодної краплі польської крові в Яреми не було. Його батько і мати були православними. Чому син став католиком? Можливо, через поневіряння в дитинстві й проблеми з успадкуванням дому. Утім на Вишневеччині не було «засилля католицизму». Як дослідив автор, «антикатолицьке» повстання селян і козаків під проводом Павлюка і Острянина спровокувало там промосковське духовенство, яке чинило опір створенню Київського патріархату, на чолі якого міг стати Петро Могила. «Протистояння Київського і Московського духовних центрів почалося не сьогодні і не вчора, а саме тоді. Щоправда, природа цього протистояння була іншою, ніж зараз, — каже пан Рудницький. — І Ярема був потенційним союзником свого дядька Петра Могили». Князь підтримував і надавав помітні пільги й привілеї Мгарському монастирю, який заснувала його мати. Коли повстанці погромили його столицю Лубни, Ярема скасував смертний вирок десятьом ченцям Мгарського монастиря, яких звинуватили у виготовленні пороху для бунтівників.
Племінник Петра Могили підтримував православну освіту в Україні. У містечку Срібному на Чернігівщині він заснував православне братство зі школою, шпиталем, місцем для зборів. Запис у напрестольному Євангелії в срібнянській Хресто–Воздвиженській церкві свідчить, що церква і братство засновані «повелінням його князівської милості Яреми Вишневецького». Дивно: Ярема стільки правив, нібито католицизм насаджував, а костьолів не набудував... Натомість на всій Вишневеччині діяли православні цехи. Хоча загалом по Речі Посполитій до цехів могли приймати лише католиків. Відомо, що напередодні Хмельниччини готувався приїзд Яреми Вишневецького до Київського могилянського колегіуму, спудеї навіть склали панегірик на його честь.
Поширений міф, що Раїна Вишневецька, коли помирала, змусила сина поклястися, що він триматиметься православ’я. Ярема, нібито, переступив цю клятву. «Під час роботи над книжкою мені зустрічалися дві версії заповіту Яреминої матері на заснування Мгарського монастиря, де міститься так звана клятва Раїни, — розповідає Юрій Рудницький. — Яремі тоді було років сім. Там немає ні слова про сина. Заповіт адресований тим, хто зберігатиме православну віру в монастирі. Доктор історичних наук Наталя Яковенко стверджує, що сюжет про «материнську клятву» виник у час жорсткої полеміки православних з католиками, коли православні магнати переходили в католицизм. А чому переходили? Тому що в єзуїтів була «важка артилерія» — освіта».
На той час православ’я відставало на кілька століть від європейської системи шкільництва. Справа була не стільки у відмінності віри, скільки в освіті. Передову освіту тоді давали католицькі єзуїтські коледжі. Петро Могила намагався наблизити православне шкільництво до рівня європейського. Він посилав здібних ченців до Європи переймати освітні методики. І результати були. Якщо на початку служіння Петра Могили православних сенаторів у Верхній палаті сейму Речі Посполитої не було, то на момент його смерті було вже четверо православних сенаторів.
«Доходило до такого, що п’яні попи шлюби реєстрували, і порушували канони, і вінчали по кілька разів, — каже дослідник. — А на момент спалаху війни за незалежність під проводом Богдана Хмельницького у нас уже було освічене православне духовенство».
Війна перебила поступ освіти. Були поруйновані контакти між греко–католиками й православними, православними і римо–католиками. Занепала економіка, адже в Європі розвивалися мануфактури, вже були банки, коли з континенту можна було переказати гроші в Америку. Зерно ворожнечі між поляками й українцями, що призвело до тріумфу «третьої сторони», посіяли немудрі політики. Не лише польські, а й наші. «Коли говоримо, що «ось така була Польща», не забуваймо, що Річ Посполита була спільною Литовсько–Русько–Польською державою зі спільною магнатерією у державному апараті, — нагадує Юрій Рудницький. — У Речі Посполитій найвпливовішими були наші магнати. В істориків досі немає спільної думки, чи була то єдина держава, чи союз. Думаю, ми ще прийдемо до осмислення спадщини Великого князівства Литовського».
У 1629 році Пруська війна закінчилася перемогою Речі Посполитої, але її уряд не знайшов грошей, щоб заплатити польським воякам. Коронний гетьман Конєцпольський не знайшов кращого, як спрямувати голодних і злих жовнірів на Східну Україну, у непоруйнований багатий край. І ображені жовніри «відривалися» на українцях. Народ повставав, війна набрала вигляду міжнаціональної. «Часто одні й ті ж люди могли здійснювати і героїчні вчинки, і звірячі, за які потім ставало соромно, — каже автор книжки. — Такі приклади бачимо і у війську Хмельницького, і серед польських вояків. Знаємо, які розправи чинив Ярема Вишневецький. Але те ж саме чинила і «чернь», яка приставала до загонів Хмельницького. То була та піна, що піднімається в час будь–якої революції. Уявіть собі: ви магнат. І на ваші маєтності напали козаки або чернь. Звичайно ж, ви мусите захищатися. Ярема був єдиним, хто чинив збройний опір війську Хмельницького, коли були розбиті коронні війська під Жовтими Водами і Корсунем». Хмельницький, судячи з його листів, не мав наміру зачіпати столицю Вишневеччини Лубни. Більше того, коли Лубни таки зруйнували і вирізали людей без розбору статі, віку, віросповідання, український гетьман, як відомо, стратив двох учасників того погрому, а кількох відіслав князеві Вишневецькому, щоб він зрозумів: це не козаки роблять, а його ж піддані.
Ярема Вишневецький три роки не дожив до «переяславської ради». Невідомо, як склалися б стосунки Хмельницького з Вишневецьким, аби прожили вони на десятиліття довше і побачили наслідки братовбивчої війни і поспішного союзу з Москвою. Усе ж свою землю вони однаково любили. У галереї «Видатні постаті України», експонованій в Українському домі до 1020–ліття Хрещення Русі–України, портрети Богдана Хмельницького і Яреми Вишневецького висіли поряд. «Хмельницький і Вишневецький розійшлися смертельними ворогами, — каже Юрій Рудницький. — Але сучасні українці здатні помирити їх у собі».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
