Дама треф та її Спиридон
Одна київська бариня, пише «Київське слово», відправилась на Різдво об’їжджати знайомих. З карети вона, щоправда, не виходила — відправляла замість себе повара Спиридона, вдягненого як «виїзний лакей», аби той залишив у швейцара її візитку. А візитки Спиридон мав узяти, умовно кажучи, на комоді абощо. Той, очевидно, розумом не вирізнявся, бо щось таке маленьке й паперове з комоду прихопив, не роздумуючи, що воно і до чого. «Ну як, — питає бариня наприкінці вояжу, — всім візиток вистачило?» — «Всім, вашество, всім вистачило, — каже повар, — оно іще трефова дама залишилась...». Тодішня преса радила киянам (аби позбутися надокучливих формальних візитів) виставити у вікнах будинків картки «У нас дифтерит» або «Тут лютує скарлатина». Щоправда, жартували газетярі, в цьому випадку до вас неодмінно завітають члени «Товариства боротьби з інфекційними захворюваннями» — їх, мовляв, ніякі скарлатини не зупинять.
А от новорічні листівки Київ обожнював. У 1900 році кількість відправлених по місту привітань складала 600 тисяч. І це при тому, що населення міста нараховувало 260 тисяч мешканців, з яких лише 60 відсотків були письменними. Міський штат листонош включав сорок осіб, перед святами спеціально наймали ще 25 волонтерів. Та все одно листоноші не справлялися — вони продовжували нести листівки вже й після свят. Заробітна платня київського листоноші дорівнювала 18 карбованцям на місяць — ось такий скромний матеріальний стимул для біганини по всьому місту.
«Бомжів» — прогнати, двірників — озброїти, візників — відмити
Різдвяно–новорічні приготування у Києві сторічної давнини подекуди нагадують безумні ідеї нинішнього мера Черновецького. Якби Леонід Михайлович читав бодай щось, окрім власних мемуарів, можна було припустити, що натхнення він черпає, переглядаючи старі архіви. Приміром, перед святами 1898 року поліцмейстер В’ячеслав Цихоцький видав низку розпоряджень, одним з яких, зокрема, він попередив своїх підлеглих, що, коли ті самі напиватимуться у різдвяну ніч до свинячого писку, така нестриманість коштуватиме їм посади. Але це не найцікавіше. Він також наказав прибрати з центральних вулиць Києва усіх старців, різних «бурлаків» без конкретного місця проживання та торговок дрібним крамом. А також розпорядився доставляти тих, хто чинитиме спротив, до поліцейської дільниці.
Ще пан Цихоцький придумав відсортовувати візників на презентабельних і «не комільфо». Обірваних та брудних візників разом з їхніми немитими кобилами заборонено було «допускати до стоянки на Хрещатику». (Не так давно Леонід Черновецький хотів не пускати до столиці «некрасиві» автомобілі або ж обкладати їх якимсь спеціальним податком за відсутність «вроди»). З неохайних «кабріолетів» поліцейські мали знімати жетони (по–нинішньому — номери) та складати на власників протоколи. А ще слідкувати за тим, аби «пітєйниє завєдєнія» закривались у Києві згідно з розкладом (і це ми також «проходили»: «УМ» писала про рішення Київради обмежити продаж спиртних напоїв у певні години).
Двірникам же було наказано відчистити до свят усі міські стовпи, огорожі, фасади будинків, вікна перших поверхів, вітрини магазинів та їхні вивіски. А ще двірники мали патрулювати разом із поліцією вулиці, слідкувати за тим, аби в квартири киян, що пішли на Різдво у гості, не залізли непрохані відвідувачі. Побачивши на вулиці людину з великим вузлом у руках, двірники мали її затримати або покликати поліцію, засвистівши у свисток. Цихоцький попередив працівників мітли та віника, що за кожну проґавлену ними крадіжку він притягатиме їх як співучасників. Що й казати, шкода тодішніх візників (а коні не винні тим паче), але найбільше за всіх шкода двірників у новорічну київську ніч...
Яблука на ялинках
Проте атрибутика свят була майже такою ж, як і зараз. Передусім, кияни ставили у будинках ялинки. Перші з них з’явились наприкінці 1840–х років, а вже в 50–ті роки XIX століття ялинки стали неодмінним елементом Різдва та Нового року в більш–менш заможних родинах. Ялинкових прикрас у теперішньому розумінні слова було дуже мало. За звичаєм, різдвяне дерево прикрашали яблуками, апельсинами, мандаринами, загорнутими у фольгу горіхами, пряниками та свічками. Газета «Київські губернські відомості» писала у 1855 році, що «знаменитий кондитер Розмінтальський» мав дуже вдалий виторг на тогорічні свята: всі солодощі, які він замовив у Петербурзі для дитячих ялинок, у Києві розкупили до останньої крихти.
До речі, у 1928 році ялинку спробували «заборонити» — ясна річ, її затаврували як «буржуазне» та «антирадянське» явище. Повернули дерево в сім’ю через вісім років: перший секретар ЦК КПУ Постишев у 1936–му надрукував у «Правді» статтю, що називалась «Про бажаність повернення ялинки та відновлення народних новорічних свят». Відтак кияни та й усі громадяни СРСР почали ставити ялинку «по–радянськи» — у ніч на 1 січня, а поява телебачення подарувала нам новорічні звернення генсеків, які тепер модернізувались у заочну дуель між першими особами держави.
... А в національно–свідомої інтелігенції, яка не хотіла цілком переймати ані петербурзькі, ані європейські звичаї, на Різдво йшла боротьба між «чужорідною» ялинкою та питомо українським дідухом. Письменниця Наталена Королева згадувала в мемуарах, що бачила в одній київській родині і те, і друге одночасно — господарі дому намагалися вигадати свій власний ритуал зустрічі Різдва, спочатку «погравшись» довкола дідуха, а потім перейшовши до зали з розкішно убраною ялинкою.
Балаган і «кафешантан»: хто кого?
Звичайно, що на Різдво та на Великдень у Києві будували й так звані «потєшниє городкі», або балагани. У 1850–ті роки балагани стояли навіть перед Михайлівським собором та на Софійській площі. У них монтували гойдалки та каруселі, продавали нехитрі смаколики (горілка була заборонена, проте громадяни встигали «наклюкатись» і до походу в балаган). У 1870—1880 роки балагани переживали занепад — київська публіка більше не хотіла грати в ігри старших поколінь і шукала більш вишуканих розваг. Столичний «середній клас» ходив здебільшого на приватні вечори, в театри, в цирк або в «кафешантан». А балагани перебралися з центру міста на робочу околицю — Деміївку.
До кінця XIX століття повністю зник із київських вулиць і вертеп — лялькова вистава, в якій розігрувалися сцени, пов’язані з народженням Ісуса Христа. Його штучним чином намагалися відродити у 1920–ті роки, але з тієї затії нічого путнього не вийшло.
І як постскриптум: авторці цих рядків було цікаво дізнатись, де у старому Києві влаштовували найбільші ковзанки та як каталось на льоду столичне панство (чим не новорічна забава?). Однак про це історія чомусь мовчить. Мабуть, етнографам ця тема не видається значущою. А втім, хто знає більше — нехай розповість краще...
