Запрягають хлопці вітер

Вітер узагалі–то нікому нічого не винен. Дме, де хоче і з якою заманеться швидкістю. Але люди здавна примудрялися підставити йому свої вітрила або змолоти в унісон його руху мішок пшениці чи жита. З того часу, власне, мало що змінилося. На цю «дармову» силу вже давно підсіла вибаглива до екології Європа, «запрягаючи» вітер у лопаті нових електростанцій. І хоча борошно таким способом Старий Світ тепер уже не меле, функціональне призначення таких машин надалі ставатиме більш універсальним. Як стверджує харківський будівник вітряків, директор підприємства «Світ вітру» Олександр Люшня, теплі батареї в освітленій хаті — вдале продовження цієї теми. А додатковий заробіток власників вітростанцій в єдиній системі електромереж — ще й додатковий заробіток без надмірних зусиль і космічних витрат.

Пересісти на одне крило

Перед тим, як запустити свій перший вітряк, Олександр Люшня будував літаки. Команді випускників Харківського авіаційного інституту військові довірили створення безпілотних літаючих роботів. Потрапити в обойму радянського ВПК у ті часи означало витягти щасливий квиток на все життя — кар’єрний ріст, достойна зарплатня, професійна самореалізація. Але з розпадом Союзу все пішло прахом. Уже в 93–му році, після чергових випробувань крилатої техніки, конструктори не отримали за свою працю жодної копійки.

Згадка про ситуацію, коли елітні інженери не змогли принести в дім, без перебільшення, і шматка хліба, назавжди залишила в серці гіркий осад. Але тоді врятував, як часто буває, щасливий збіг обставин. Фахівці конструкторського бюро імені Морозова, що створюють харківські танки, у рамках державної програми отримали замовлення на розробку проекту вітчизняних вітроустановок. Вітротурбіну для цих машин мали збудувати у стінах КБ імені Антонова. Але столичним авіаконструкторам сума в 500 мільйонів купоно–карбованців здалася замалою, і вони за місяць до здачі проекту відмовилися виконувати взяті на себе зобов’язання. Рятуючи ситуацію, конструктори бронетехніки звернулися по допомогу до фахів­ців ХАІ. «Технічний проект ми зробили тоді за суму в п’ять разів меншу, — пригадує Олександр Люшня, — і на добрий рік затрималися на цій роботі. Але пізніше з’ясувалося, що у КБ так і не довели почату справу до логічного завершення, а ось ми зачепилися за цю ідею й успішно реалізовуємо донині».

Пересісти на одне крило (чи то пак, вертляву лопать) було непросто. Це тільки спочатку здавалося, що після безпілотних роботів та космічних ракет якийсь там простенький вітрячок не принесе жодних проблем. То була безпідставна ілюзія. Пізніше стало зрозуміло, що невелику малоресурсну авіатехніку, при всій складності конструкції, створити набагато простіше, оскільки вона, як правило, має короткий термін експлуатації і солідний бюджет з державної скарбниці. Збудувати ж машину, що працюватиме на силі примхливого вітру не один рік та ще й не надто обтяжливу для гаманця потенційних клієнтів, — надвисокий пілотаж. Вітряк — напрочуд комплексна річ. Без знань секретів авіації, аеродинаміки, механіки, електротехніки, теорії міцності, акустики, електроніки, а тепер ще й інформаційних технологій у згаданому ремеслі ловити нічого. Розмір машин і їхня потужність у жодному варіанті завдання конструкторам та виробникам не полегшують. «Так що не зоглядівся, як посивів, — каже пан Олександр. — Роки пролетіли, мов один день».

Аби заробити кошти на перший вітряк, команда Люшні чим тільки не займалася: до Москви на заробітки їздила, ремонтувала харківські офіси, встановила режим жорсткої економії. Зрештою під Харковом у селі Жовтневе вдалося викупити покинутий корівник, де й організували виробництво. Тепер там трудиться колектив із п’ятнадцяти осіб, кістяк якого, за словами директора, складають «четверо Люшнів, два брати і чоловік із дружиною». Тобто окрім Олександра, його дружини, сина та рідного брата, фірму утримують ще дві родини. «Я ось тут із вами сиджу розмовляю, — пояснює ситуацію очільник підприємства, — а мої там зараз лопать склеюють». Таке воно життя без ремарок і наносного глянцю.

П’ятсот машин для початку

Сьогодні півтисячі машин підприємства «Світ вітру» вже є повсюди, окрім Австралії та Латинської Америки. Нещодавно три сотні установок для віддалених сіл замовили китайці. Піднебесна сама в цій справі не пасе задніх (хто б, зрештою, сумнівався), але оскільки харківські установки коштують трохи дешевше і виробляють десь у півтора рази більше струму, ніж аналоги–конкуренти в однакових вітрових умовах, вибагливий «закордон» таки встиг оцінити їхні переваги.

Серед вітчизняних покупців найвідомішим, мабуть, є Віктор Ющенко. Три роки тому фірма «Авантаж» змонтувала харківський вітряк на подвір’ї президентської дачі. Порівняно невеликий вітроагрегат освітлює по периметру огорожу заміської садиби. Пан Олександр каже, що приємно здивований роботою своєї техніки, адже та працює без технічного догляду тривалий час і не дає збою. А от якби постачальники порадили господарю скористатися послугами технічного нагляду фірми–виробника, вітряку і поготів не було б зносу. Відомі в країні люди, що приїздять до Жовтневого замовляти вітряні машини, досить емоційно реагують на модель, подібну до президентської. Мовляв, таку бачили у глави держави, невже ваша? «Наша, наша», — погоджуються у «Світі вітру», наводячи не надто веселу статистику. У 90–х роках будувати вітряки в Україні бралися близько сорока підприємств. Кабмін із подачі кількох міністерств та Академії наук навіть прийняв програму розвитку альтернативних джерел енергії з досить конкретним планом фінансування. Проте великий почин так і залишився на папері. Кілька збудованих тоді машин енергетичної погоди в Україні не роблять, а з великого числа ентузіастів у ринковій стихії вижили одиниці.

Це прикро хоча б тому, що Європа вже давно визнала унікальність вітроустановок і постійно нарощує їхню кількість. Так, британський уряд нещодавно заявив про намір збільшити долю енергетики вітру в енергобалансі країни до десяти відсотків. А Німеччина, що вважається світовим лідером у цій галузі, до 30. Вітряки у Старому Світі працюють в єдиній енергомережі, заощаджуючи кошти на сировинних витратах і зменшуючи викиди в атмосферу шкідливих домішок від роботи традиційних електростанцій. В Україні ж поки що колоритні вітроустановки служать в основному дизайнерською родзинкою багатих заміських кварталів і зрідка альтернативним джерелом енергії у місцях, куди важко чи дорого провести традиційну електромережу.

Копійка, яку вітер надув

Можливості найбільш уживаних вітроустановок не надто високі. Якщо на вулиці дме вітер, виробленої електроенергії вистачить на всю домашню роботу. У годину ж затишшя від енергоємного прання краще відмовитися. Саме тому директор «Світ вітру» не радить купувати його машини господарям, в будинках яких справно працює основна електромережа. Якщо ж свій дім або дачу вам довелося звести у віддаленому від комунікацій районі (таких в Україні стає все більше), а коштів на проведення високовольтної лінії і будівництво трансформатора у вас немає, то можна сміливо купувати вітряк. Тим більше що новітні технології досить гармонійно поєднуються з цими древніми машинами, дозволяючи конструкторам творити просто дива. Пан Олександр каже, що його фірма розробляє вітроустановку, яка здатна виробляти не лише світло, а й тепло. «Ці машини націлені на те, щоб конкурувати з єдиною мережею, — стверджує він. — Йдеться про комплекс, оснащений як вітроагрегатом, так і тепловим насосом. Люди отримають одразу дві послуги, заощаджуючи кошти на електроенергії і дуже дорогих вугіллі та газі». І дійсно, скільки б не лякав вітер нас своєю непостійністю, тарифи, на відміну від комунальників, він роздувати не буде.

Ці установки дають реальну можливість власноруч створити такий собі будинок майбутнього з хорошою системою регенерації тепла і світла, що забезпечує вітряк, підключений до основної енергомережі. Завдяки вільному перетіканню енергії господар зможе у момент вітрового «штилю» користуватися «центральним» струмом, а в годину активності вітру віддавати своє домашнє «світло» до спільного потоку, заробляючи на цьому зайву копійку.

Європейці, які останнім часом успішно впроваджують такі програми на державному рівні, вже встигли оцінити унікальність подібної співпраці. Зменшення шкідливих викидів до атмосфери й колосальна економія на сировині таки варті уваги. В Україні, на думку Олександра Люшні, аналогічні проекти теж могли б вирішити не одну соціальну проблему. Скажімо, сьогодні в нас до багатьох сільських будинків і досі не дійшов газ. До того ж із постійним ростом вартості блакитного палива ця розкіш людям пенсійного віку стає просто не по кишені. А встановлення вітроустановок, підключених до основної мережі, принесло б селянам, окрім фактично дармового світла і тепла, ще й додатковий заробіток.

Правда, реалізувати цей задум в Україні зараз непросто. Вітчизняні інвестори, які б могли вкласти гроші у згаданий проект, не визнають віддалених перспектив і воліють рахувати дивіденди вже через кілька місяців. А таке поняття, як держава, в українських реаліях давно носить суто умовний характер. Усі виживають за власним планом і хто як може, тому конструктору вітроустановок доводиться працювати з окремими споживачами. За кордоном, на жаль, їх більшість. Там швидше зрозуміли, що сучасні вітряки — і справді унікальна річ. Вони дозволяють недорого купити свободу від комунальників і дарують основні блага енергетичного прогресу без шкоди для довкілля.