Вітер узагалі–то нікому нічого не винен. Дме, де хоче і з якою заманеться швидкістю. Але люди здавна примудрялися підставити йому свої вітрила або змолоти в унісон його руху мішок пшениці чи жита. З того часу, власне, мало що змінилося. На цю «дармову» силу вже давно підсіла вибаглива до екології Європа, «запрягаючи» вітер у лопаті нових електростанцій. І хоча борошно таким способом Старий Світ тепер уже не меле, функціональне призначення таких машин надалі ставатиме більш універсальним. Як стверджує харківський будівник вітряків, директор підприємства «Світ вітру» Олександр Люшня, теплі батареї в освітленій хаті — вдале продовження цієї теми. А додатковий заробіток власників вітростанцій в єдиній системі електромереж — ще й додатковий заробіток без надмірних зусиль і космічних витрат.

Власник українського паспорта Андрій В. уже майже півтора десятиліття живе на два доми. Перший із них — у тихому обласному центрі Західної України, другий — у Лондоні. Втім із кожним днем такого життя він щоразу більше сумнівається, котру з його осель варто називати першою. Спробу повернутися додому і розпочати все з нуля він уже робив: як і більшість його колег, одразу ж після Помаранчевої революції. Але швидко зрозумів, що погарячкував — і повернувся до Туманного Альбіону. Причина цього — не тільки роздовбані та неосвітлені західноукраїнські вулиці, таксисти, що не відкривають дверцят перед пасажиром, та необхідність перелізати під залізничними цистернами, аби потрапити з вокзалу додому, — хоча від таких маленьких нюансів дуже швидко відвикаєш у багатій державі. Просто напередодні своїх 40 років дуже важко щось починати заново, особливо якщо перші результати на новому місці в тебе виходять гіршими за попередні.