Хлібне колосся увінчує святвечірній стіл. (Фото автора.)
Що змінилося у світі з приходом Спасителя? Та майже нічого. Продажність, сімейні чвари, жадоба збагачення — навіть серед священнослужителів — нікуди не зникли за дві тисячі років. Утім Христове вчення передбачає зміни не у світі, а в кожній окремій душі. З’явилася ідея, отож багатство, земна слава, неохопні території, куплена пошана — це не головне. Справді важливим є лише «скарб небесний». Цікаво, що ніякому тоталітаризмові з його культом грубої фізичної сили не вдалося викоренити віру в людяність.
Царство Боже — всередині нас. І спершу в цій середині, що поки є темною печерою, має народитися світле дитятко. Народжений у печері–вертепі Спаситель, ще малесенький і безпомічний, потребує нашої уваги і турботи. У Святвечір, приймаючи подорожнього, згадуючи в молитві хворих і занедбаних, зажурених і знедолених, «не таких, як усі», ми тішимо самого Христа. Дитятко принесло у світ новину: Бог серед нас! І для Нього немає різниці — сильні ми чи слабкі, багато чи мало заробляємо, якої ми нації чи навіть... віросповідання. Він любить усіх, бо й Сам є Любов.
Отже, урочиста і тиха трапеза всієї родини. Стрімкотить догори вогник свічки. Для відсутніх родичів або ж для мандрівника, який заблукав у нетрях світу і може в Святвечір завітати «на вогник», на столі ставлять тарілку і кладуть ложку. За дохристиянськими віруваннями українців, ця вечеря єднає сім’ю з мертвими, живими і ненародженими всього роду. Християни вірять, що через народження Ісуса вони всі стали між собою братами. І тепер щороку в Святвечір думкою охоплюють і єднають все людство. У час особливої вечері, за звичаєм, годиться спожити з подякою і на славу Бога славнозвісні кутю і 12 пісних страв, приготовлених з дарів природи (ягоди, гриби й риба) і з плодів праці — хліб і городина.
За стіл родина сідає, тільки–но з’явиться за вікнами перша зірка. Згадаймо біблійну оповідь. Саме зоря привела до вертепу пастушків і трьох мудреців зі Сходу. Історія й археологія свідчать, що в ті часи на Схід від Вифлеєму — в межиріччі Тигру і Євфрату — містився славетний осередок астрономії й астрології. Учені–зіркознавці намагалися довести вплив зірок на долі людей і народів. Вони вирахували час появи зірки, яка возвістить народження незвичайного Царя. І вирушили на його пошуки. Згодом чимало астрономів цікавилися описаним у Святому Письмі небесним явищем. У XVI столітті видатний астроном Йоганн Кеплер виявив, що у VII столітті до Христового Різдва сталося велике злиття Юпітера і Сатурна у сузір’ї Риб. Це явище повторюється кожні 794 роки, в його результаті нібито виникає нова зірка. Деякі вчені припускали, що описана зірка могла бути кометою Галлея. Утім з’ясувалося, що комета з’явилася на видноколі за 11—12 років до Різдва.
Утім, крім буквального, є ще символічно–духовне прочитання Біблії, і воно вважається первинним. У старовину зірка була символом царя, володаря, Бога. Три мудреці (волхви, царі) зі Сходу на духовному плані символізують людей, які шукають істину, лишаючи заради цього «насиджені місця». Шлях освітлює зірка — символ вічності, покликання або ж сумління, яке «веде» християн через спокуси світу. Але ж уявімо подив мудреців: вони стільки пройшли за зіркою, щоб побачити Царя, а знайшли печеру з Немовлям у яслах. Поза тим, вони з довірою схиляються перед малюком і підносять дари. «Якщо не бути готовим побачити Бога в малих людях і в малих ділах, можна взагалі Його не побачити», — зазначає польський богослов отець Антоні Пацьорек.
Доля убогих знайома Боголюдині від народження. Він народився вночі у печері, був сповитий і покладений до ясел із сіном. Тоді до вертепу прийшли пастухи. У Старому Заповіті пастухами були шановані люди — Мойсей і цар Давид. А в час Різдва це вже найубогіші й найупослідженіші, безправні особи. І їм першим ангел звіщає радість народження Господа. Нині пастирями називають священиків. Вони пасуть свою духовну отару. У біблійній символіці ягнята — це душі смиренні, довірливі й люблячі.
Про вівцю є українська приказка: «Вівця, як бджола: бджола мед носить не для себе, вівця шерсть носить не для себе». Обом властива самопожертва і образ «Божої тварини». До речі, до Трульського вселенського собору 692 року Ісус Христос зображувався на іконах у вигляді ягняти. Христос — одночасно й ягня, й пастир. Цікаво, що в українських загадках зоряне небо з місяцем виглядає, як пастух, що пасе величезну отару: «Поле не міряне, отара не лічена, посередині пастух рогатий».
Христа називають також Сонцем правди. «Я — світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя», — казав Спаситель.
У міфологічному світогляді світло символізує зрячість і правду, а темрява, ніч, туман є своєрідними синонімами сліпоти і кривди. З першим променем сонця вранці, з криком сонячного вісника — півня, за повір’ям, знищується вплив сил темряви. Отож сонце означає знання, справедливість, переможця всілякого зла.
Сонячне світло — це символ єдності, впоцццрядкування світу. Це також символ ясного і тверезого бачення: при сонячному світлі можна до нюансів розгледіти кольори. Це і символ правосуддя. Українці все краще називають світлим: «світла голова», «світла людина», «світла думка».
Християни будують свої храми зверненими на Схід, моляться, повернувшись обличчям до сходу сонця. А в оселях влаштовують покуть також у бік Сходу.
Назва міста Вифлеєма, де, згідно з Писанням, народився Христос, давньоєврейською мовою означає «дім хліба». Отже, саме там мав народитися Месія, «хліб життя». На святвечірньому столі українців, за традицією, має бути обрядовий, особливий хліб. Він по–різному називається у різних регіонах. На Наддніпрянщині — книш або калач, на Закарпатті — керечун, на Поліссі — лежень, обертух, на Гуцульщині — колач. Цей хліб лежить на столі упродовж усіх Різдвяних святок аж до Водохреща. Випікають також коржики для обдарування колядників.
«Чи є між вами такий, хто, коли син попросить в нього хліба, подав би йому камінь? Чи коли попросить Риби, подав би йому змію?» — питав Христос у народу. П’ятьма хлібами і двома рибинами Він чудесно наситив п’ятитисячний люд, який зібрався його послухати. У стародавніх катакомбних церквах знак риби часто зображували поряд із кошелем із хлібами і вином. А на українських іконах Тайної Вечері бачимо на столі, поряд із чашею, рибину на тарелі.
Рибна страва обов’язково має бути на святвечірньому столі. У стародавніх віруваннях українців описується міфічна риба, яка була «з первовіку»: вона все бачила, знає, що є і що буде, й має стати свідком кінця світу. У стародавній українській колядці співається про сокола, який сидить на вершечку дерева й дивиться в глибоку воду. Бачить там щуку–рибу й розпитує її, чи все й тепер так, як було з первовіку. У відповідь чує, що тепер усе не так, що «син на батька руку здіймає, донька матері суперечає, брат на брата ніж виймає, сестра на сестру чарів шукає... через неправду світ ся скінчає». В іншій колядці сокіл розповідає щуці: «Бути нам обом у господаря на Святвечір. Моїм пером листи писати, а тобою, рибо, гості вітати!».
У християнстві риба — це людська душа. Ранні християни й самих себе уявляли рибами, яким комфортно лише у «живій воді Христового вчення». Цікаво, що головний убір єпископа католицької церкви нагадує роззявлену пащу риби. З грецької «іхтис» — означає «риба», і водночас акростих грецьких слів «Ісус Христос, Божий Син, Збавитель». Апостоли у Христа, як відомо, були рибалками. Христос сказав їм, що відтепер вони ловитимуть людські душі з моря світу.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
