Чи заревуть воли у рік Бика?

Коли я думаю про рік, що минає, то згадується армія. Щовечора під час «відбою» у казармі лунав окрик «дєда»: «Дєнь прашол!», а у відповідь хором: «І ... с нім!»

І якщо б наша влада, виступивши у ролі «дєда», проголосила «Рік минув!», а народ їй хором відповів оце саме, то, напевно, це й була б найкраща характеристика 2008 року.

Та найбільше шкода, що й наступний рік може виявитися таким самим, а то й гіршим.

Мені то таке... Я вже пройшов гарт у совєтському раю і мені не звикати до вибриків долі. Взагалі галичани — найбільші оптимісти. Готові миритися з багатьма злигоднями, але за однієї умови — Україна мусить бути.

Але чи є вона насправді?

Щодо цього є сумніви.

Я можу змиритися, як і більшість галичан, із матеріальними нестатками, але не можу змиритися з тотальною русифікацією. Телеканали належать людям, яким ця Україна взагалі до лампочки. Чому ми приречені винятково на російські серіали? Чому українців мають хвилювати долі «крємльовскіх жон»? Чим для нас дорогий СМЕРШ?

На Новий рік нам наввипередки обіцяють знову русскіє пляскі і русскіє воплі. А канал «ТЕТ» погрожує «кумирами та ідолами». І всі вони московські. Цікаво, чи згадає хтось цих «ідолів» за років п’ятдесят?

Українського гумору просто не існує. Є тільки Задорнов, «крівоє зєркало», «камеді–клаби» і «квартали», де лаха деруть з дурного хахла. Ну я не уявляю собі, щоб артиста, який ображає національну гідність француза, крутили на всіх каналах Франції. Але що тут дивуватися? Звідки національна гідність у людей, які заправляють телевізійним ефіром? Це якісь космічні прибульці.

За які гріхи ми маємо спокутувати те, що Зєлєнскій приземлився саме в Україні? Ну чому це щастя не гепнулося у Зімбабве?

Яких моральних авторитетів пропагує постійно Шустер? Як не Коротич, про якого тут давно забули, то Яворівський, якого давно ніхто не читає. А «вєлікій русскій поет Євгєній Євтушенко»? Бродський, либонь, у труні перевернувся від цих слів. А публіка плескає і вірить, що чує справді великого поета, віршовані агітки якого не мають жодного стосунку до справжньої поезії.

Чому я змушений дивитися винятково «раждєствєнскіє» ігрища Пугачової, а не чудову різдвяну програму Тараса Чубая? Це парадокс, але востаннє я бачив по телебаченню концерти українських народних колективів, українські вистави та опери ще в Країні Рад.

Чим займається Національна рада? А Міністерство культури?

Такий ненависний декому Джордж Сорос публікує щороку, які кошти і на який проект виділила його фундація. Куди йдуть кошти Міністерства культури або «Просвіти» — таємниця, вкрита мороком.

Дійшло до того, що дитячі книги окремі видавництва друкують хіба для того, аби поглумитися з українців. Українські народні казки ілюструють персонажами в косоворотках, сарафанах і лаптях, та ще й грають вони на балалайках. І нікому до цього діла нема.

Безліч дитячої світової класики видається у нас не в перекладі з оригіналу, а... з російської. І хоча існує фаховий переклад, видавництва воліють клепати комп’ютерний, аби не платити перекладачеві. Як наслідок, маємо начебто українські слова, але з російською побудовою речень.

Ніде у світі державна мова не є настільки незахищеною, як у нас. На кожному кроці її правописні норми порушуються. Практично одиниці володіють правильною українською мовою. Диктори та ведучі програм радіо і телебачення, які в першу чергу мали б знати, як вимовляється те чи інше слово, говорять, як їм заманеться. А народ, недовчений у школах, переймає словесні покручі з екранів телевізора.

Тільки українська міліція, замість сказати просто і дохідливо: «копнув у коліно», коментуючи інцидент перед камерою, висловлюється так: «Даний громадянин шляхом застосування фізичної сили в район колінної чашечки наніс потерпілому травму...»

Відразу згадалася «Жесть мундира». Ну нема у нас, бляха, такого слова «жесть»! Чи можна уявити, щоб на російському телебаченні в назві рубрики було одне слово російське, а друге українське?

От цим ми і унікальні. Табличку «Україна» прибили, а стовпчика вкопати забули.

Колись за совєтського колоніалізму найпопулярніший тост галичан звучав так: «Най вони виздихают!» І всі знали, кого це стосується. Коментарів не потребувалося. Ворог був один, і всі його знали в обличчя. Зараз усе змазано. Неможливо підняти чарку і сказати: «Най вони виздихают!». Обов’язково пролунає запитання: «А хто саме?». А й справді — хто? От у цьому й проблема.

Але нічого. Як казала моя бабця, ще так ніколи не було, аби якось не було. І хоч яка криза, а за святковими столами нудитися не будемо. Поки я оце пишу, випав лапатий сніг, і на львівських передмістях уже чути, як радісно вищать свині, ідучи на забій. Ще кілька днів — і попливуть у небо густі дими, в яких будуть вудитися шинки, ковбаси, сальцесони, полядвиці й шпондерки. Ніздрі приємно лоскотатимуть п’янливі запахи. Приїдуть гості з діяспори і знову вигукнуть: «О, та ви ту файно жиєте!».

Авжеж, живемо. Бо мусимо.