«Щаслива, що танцювала для нього»

Ті, хто цієї осені дивився телевізійне шоу «Танцюю для тебе» на каналі «1+1», погодяться, що пара Мар’яни Гординської та Олега Лісогора вирізнялася особливою експресією й енергетикою. Навчитися танцювати 26–річна Мар’яна мріяла з дитинства, однак не тільки нагода освоїти професійні «па» привела її в цей проект. За перемогу жінка змагалася заради мрії свого коханого. 27–річний Олег Колпаков, який сам пересувається на візку, хоче відкрити майстерню реабілітаційного обладнання для інвалідів–візочників. На її облаштування потрібні чималі кошти, і аби реалізувати ідею, Мар’яна сподівалася виграти головний приз конкурсу. На майданчику Гординська працювала натхненно і до самовиснаження, попри травми (під час одного виступу вона зламала собі ребро), з партнером дійшла до фіналу. Щоправда, у результаті пара Гординська—Лісогор виборола «бронзу» — Мар’яна отримала чек на 25 тисяч гривень від телеканалу, 20 тисяч гривень від Національної асамблеї інвалідів і двотижневу путівку до Єгипту для себе і коханого. Майстерню, про яку мріє Олег, голова Національної асамблеї інвалідів Валерій Сушкевич запропонував відкрити на базі Національного паралімпійського центру, розташованого на березі Чорного моря неподалік Євпаторії — саме там живуть і працюють Мар’яна з Олегом.

Ми зустрілися в Києві, де молода пара брала участь у різноманітних заходах з нагоди Міжнародного дня інвалідів. Як і в більшості з нас, їхнє життя позначене цейтнотом. Олег Колпаков, заступник голови Керченської організації інвалідів й інструктор з активної реабілітації людей з обмеженими фізичними можливостями, — у постійних роз’їздах між Керчю і Євпаторією. Мар’яна, крім роботи реабілітолога, з ранку до ночі — у клопотах навколо майстерні. Два дні в столиці у моїх співрозмовників були розписані по годинах. Отож «віконце» для розмови з «УМ» довелося викроїти дорогою з Українського дому до готелю. Дивовижно гармонійні, з прекрасним почуттям гумору, ці молоді люди випромінюють оптимізм і щирість. Олег Колпаков — корінний кримчанин, Мар’яна — колишня львів’янка. Свою російську Олег щедро «посипає» українськими словами і львівськими жартами. Через травму шийних хребців в Олега не працюють пальці рук і деякі м’язи. Але поруч із ними не виникає відчуття, ніби хтось тут у «нерівних умовах». І тоді, коли Мар’яна допомагає Олегу заїхати в автобус, і коли годує його з ложечки — ти бачиш тільки чисте почуття, яке поєднало їх кілька років тому...

«Поверталася до Львова, залишивши душу в Криму...»

— Професію реабілітолога я отримала у Львівському інституті фізичної культури. Ще під час навчання вийшла заміж, народила доньку Роксану, — розповідає Мар’яна. — Спершу працювала за спеціальністю у Львові, а потім відгукнулася на пропозицію стати реабілітологом в Євпаторійському національному паралімпійському центрі. Коли приїхала на попереднє ознайомлення з таборами активної реабілітації, Олег Колпаков стажувався там на інструктора — з техніки їзди на візку, самообслуговування. Там ми і познайомилися.

— Пам’ятаєте той день?

— Та як таке забудеш? Олега помітила, щойно вийшла з автобуса. Енергетика просто «била» з нього. Запропонував нам з подружкою піднести речі. Я подумала: як це так, ми двоє реабілітологів, а він — чоловік на візку — нестиме наші сумки? «Ні, ні, дякуємо, ми самі», — проказали ніяково. Та він схопив собі на коліна одну сумку і повіз. «Нічого собі», — перезирнулися ми. Олег у таборі навіть серед інструкторів дуже вирізнявся — веселою вдачею, рівнем знань. Мені як фахівцю було багато чому повчитися в нього.

— І ви, я так розумію, почали вчитися?

— Так. (Посміхається). Хоча траплялися і гострі моменти, коли я не стерпіла і як «спеціаліст» вставила свої п’ять копійок. Олег, правда, таким командирським тоном мене негайно оговтав: «Головний на майданчику — інструктор на візку!» Потім я повернулася до Львова, але...

— Душа залишилася в Криму?

— Так... Симпатія між нами виникла з перших хвилин. Хоча я не зізналася Олегу, що вже тоді подумала про переїзд до Євпаторії. Правду кажучи, наші з чоловіком стосунки назвати ідеальними було важко. Хоча, коли, повернувшись додому, повідомила, що ми розстанемось, бо зустріла іншого, він боляче сприйняв новину. Отже, я приїхала знову до Євпаторії на випробувальний термін, жила в готелі, Олег — у себе в Керчі. Перший час моталася між Євпаторією і Львовом, де залишалася донька. Пригадую, як уперше приїхала в гості в Керч. Олегова мама обережно поцікавилася: «Ну ви ж, напевне, просто дружите?» — «І багато в нього таких друзів?» — засміялась я. «Ну, так, — каже мама, — пару місяців тому одна навідувалася... А перед тим — ще одна». Тоді я розсердилася: не буду більше їздити, раз тут такі черги. (Сміється).

Олег: — Коли вперше побачив Мар’яну, подумав, що спортсменка. Вийшла з автобуса файна така кобіта, висока, струнка. Мені сподобалася її життєрадісність. Хоча Мар’яна відразу попередила, що має чоловіка. А в мене вдома дівчина є — кажу. Ми роз’їжджалися додому на «випробувальний термін» на два тижні. Але відразу — ще дорогою — зрозуміли, що «з цим» треба щось вирішувати. Коли моя дівчина телефонувала, я не хотів піднімати трубку, а потім чесно зізнався, що покохав іншу.

— А як складалася ваша доля до зустрічі з Мар’яною?

— Народився в Керчі, закінчив політехнічний технікум, за освітою технік–механік. Професійно займався спортом — важкою атлетикою, маю синій пояс із карате, в технікумі був капітаном футбольної команди. Того фатального 2000–го гостював у сестри в Санкт–Петербурзі. Через необережність посковзнувся і... полетів униз із балкона четвертого поверху, зламав шию. І почалося — лікарні, санаторії, звичайне життя інваліда. Перші два роки посилено займався з реабілітологами. Коли зміцнів, захопився громадськими проектами. 2004–го потрапив у табір активної реабілітації — і з того моменту в мене почалося бурхливе соціальне життя.

«Такого, доню, гріх кинути, тому добре все зваж...»

— Як батьки сприйняли ваше рішення бути разом?

— Коли я травмувався, моя мама про всіх моїх знайомих дівчат казала: «Вони ж ходячі, Олеже, сам розумієш...» Я мамі спершу фото Мар’яни показував, розповідав про наші стосунки, але вона стояла на своєму — нехай мине час. Час минув, і ми довели, що наші почуття серйозні. От тільки мама Мар’яни до цього часу важко мене сприймає.

Мар’яна: — Просто вона, як кожна мама, переживає за свою доньку і бажає їй доброї долі. Мама з Олегом познайомилася, коли у нас удома, в Євпаторії, знімали перші ролики для програми «Танцюю для тебе». Вона не могла звикнутися з думкою про публічність мого життя. Мама живе в маленькому містечку, а вся її рідня — в гірському селі, тож коли вони дізналися про нас із Олегом, почали різні думки висловлювати... Мама спочатку думала — захоплення. Коли я тільки розповіла, що познайомилася з хлопцем на візку, відреагувала фразою: «Такого вже гріх кинути, ти добре все зваж». «Мамо, він звичайний чоловік, — сказала я. — Ніяких поблажок не матиме!»

—  То правда, що спершу метою вашої участі у проекті було заробити гроші на весілля? Кажуть, нібито в процесі «Танців» ви «переформатували» мрію.

— Коли змонтували трихвилинний презентаційний сюжет і почали показувати його по телебаченню, ми з Олегом довго сміялися. Бо справді склалося враження, що ми гроші хочемо виграти для весілля.

Олег: — Автори сюжету нас схиляли до цієї теми, але ми відмовлялися. Хоча вони однак змонтували сюжети з відповідним настроєм, так що, побачивши їх, я сказав: хлопці, після таких роликів не залишається нічого іншого, як піти і розписатися.

Мар’яна: — Я пізніше зрозуміла операторів. Насправді та тема, заради якої я танцювала, як ми пересвідчились, дуже важко сприймається суспільством. Щойно ми були на «круглому столі» з технічних засобів для інвалідів, участь у якому брали як самі споживачі, так і виробники цих приладів, і ніхто не міг сформулювати, що вони насамперед хочуть. А ми з Олегом цю проблему перші озвучили на всю Україну. Адже йдеться не тільки про індивідуальний підхід до тих же інвалідних візків, а й про те, що немає майстерень, бракує комплектуючих, ремонту.

Тому не дивно, що на рівні телеаудиторії ця тема не зрозуміла. Отож вирішили акцентувати на темі, яка спрацює. А що може «зачепити» краще, ніж кохання? Ми це розуміли. Але все ж не так просто: ось ми зустрілися, закохалися, він на візку, я ходяча — дайте нам гроші на майстерню. Та ні — я реабілітолог, Олег інструктор, ми не далекі від цієї проблеми. Проте навіть на самому проекті мені дехто казав: Мар’яно, якась у тебе така мрія дивна...

Олег: — Саму ідею споживачі–візочники, реабілітологи розуміють добре. Але багато хто питає — а для чого майстерня, вам же держава все дає. Ось скажіть: якщо ваш розмір взуття 34–й, а вас ставлять перед фактом, що носитимете 36–й, бо іншого немає, — це файно? Ідею майстерні ми два роки виношували, і зараз не всі карти відкриваємо. Корпус, над яким працюємо, є не нашою фішкою. Тому ми не до кінця озвучуємо проект.

Мар’яна: — Мріємо, щоб це була школа незалежного життя — з використанням усієї інфраструктури, яка є в Центрі. Наш задум націлений на людей, які не можуть узагалі без технічних засобів реабілітації.

«Обіцяла влаштувати екзекуцію Лісогору»

— Мар’яно, які враження у вас залишилися від телепроекту?

— У студії панувала дуже позитивна атмосфера. До кінця проекту всі зріднилися, в останню суботу, після фіналу, обнімалися — і члени оркестру, і вокалісти.

Олег: — Ті, хто приїздив до нас знімати ролики — режисери, журналісти, — спершу були трохи насторожені. А коли я приїхав до Києва, то мене наш режисер Андрій по східцях сам на руках підняв. Приємно спостерігати, як змінювалося ставлення людей.

— Що видалося найскладнішим у проекті?

— Я люблю танцювати, але відразу зрозуміла, що для мене буде важко опанувати професійний танець. Довго вчилася потрапляти в музику. Олег, до речі, також наші танці вивчав. Спершу з Лісогором, потім — зі мною (сміється). А вдома ми в парі танцювали...

— Чула, що ви з Олегом Лісогором подружилися?

— Ще й як! Не думала, що можна так із людиною зійтися, причому в екстремальних умовах, у яких ми працювали. Іноді, правда, він мене так «діставав», що я обіцяла влаштувати йому екзекуцію, хай тільки в Євпаторію приїде. (Сміється).

— Конкуренція на майданчику відчувалася?

— Спочатку панувала напруга. А коли під час першої програми почали демонструвати сюжети про кожну пару — ми всі ридали. А плакати ж не можна, бо макіяж... Ми прагнули перемоги заради мрії. І тому якось в один момент подумали: як то — вибрати одну мрію? Тому я Олега попередила — якщо потраплю з кимось у дуель, не гарантую, що не відмовлюся заради іншого. Пізніше ми зрозуміли, що робимо спільну справу для всіх.

— У якому танці почувалися найорганічніше?

— (Замислилася) Дуже сподобалося танго. Одні композиції давалися важче, інші — навпаки. Але той момент з ребрами... Квік–степ і сіртакі не були важчі технічно, але фізично виснажливі. Як ми потім зрозуміли, ребро було зламане перед диско.

— Ви, мабуть, не відразу зрозуміли, що сталося?

— З’явився шалений біль, викликали «швидку». Рентген нічого не показав, вирішили, що міжреберна невралгія через постійні тренування. Зробили знеболювальну блокаду, енергетичного напою напилася — і вперед. А на мій день народження ту блокаду відпустило, цілу ніч спати не могла... Медики розводили руками. До кінця життя буду вдячна режисерові проекту Павлові Овечкіну, співачці Альоні Вінницькій, які буквально рятували мене від болю. Альона порадила знайому, яка зробила масаж.

— Коли на програму приїхав Олег — для вас це стало сюрпризом?

— Ще й яким! У мене була творча криза, а тут раптом Ксюша (хореограф) з Лісогором пішли в бік шушукатися. Я розплакалася, стало так образливо — думаю, це вона йому розказує, що зі мною, недотепою, робити далі. А вона його про сюрприз попереджала... І тут мій Олег з’являється. Мого здивування і радості не передати. Я справді щаслива, що танцювала для нього.

— Не були розчаровані третім місцем? Інтернет–користувачі закидали, що після завершення проекту Гординська нічого не написала у своєму блозі на сайті проекту.

— Та чого б то я розчаровувалася? Навпаки! А не написала, бо за кілька днів після фіналу ми поїхали до Євпаторії. Мені пропонували взяти пароль до сайту, однак удома я не маю доступу до комп’ютера й інтернету.

— Доня за вас уболівала?

Олег: — Роксану від телевізора не можна було відігнати — обціловувала його. Хоча трохи розчарувалася, що про неї в сюжетах нічого не розказують.

— Як змінилося ваше життя після шоу? Вас упізнають на вулиці?

— Так, постійно підходять, просять автографи. Іра Бочай (разом із Дядею Жорою отримала друге місце у проекті. — Авт.) казала: я раніше, аби вибігти на базар, волосся у хвіст скрутила і — вперед. А тепер — зачіску зроби, очі підмалюй. (У цей час тротуаром проходять дівчатка і весело махають Мар’яні руками. «Ну ось», — сміється моя співрозмовниця). Коли кажуть, що знають мене, радію: отже, бачили програму, значить — пам’ятають і мету, і мрію, і саму нашу історію.

«Весілля, де всі гості плачуть? Такого у нас не буде!»

— Що вам найбільше допомагає в житті?

Мар’яна: — Можливо, це звучить банально, але насамперед віра в Бога. А також віра в людей, друзі, яким можеш довіряти.

— А як вдається уникати криз у стосунках?

Олег: — А ми не уникаємо. Ми нормальна пара — посварились, за деякий час подумали — а навіщо? І знову все гаразд. Насправді, ми обоє неконфліктні люди. Єдине, де можемо сперечатися, це в роботі. Там ми випускаємо пару на всі сто.

Мар’яна: — Олег дуже життєрадісна людина — це мене і підкупило в ньому найбільше. До речі, Олеже, я прийшла в реабілітацію з власної волі — ти оцінив? А ти, поки шию не зламав, про пандус не думав! (Сміються). Якщо серйозно — то Олег, зламавши шию, не зламався сам, і при цьому допомагає іншим. За це я його дуже ціную.

— У кожного свій рецепт щастя. Ви також маєте власні секрети?

Олег: — Головне — не пересолити! (Сміється). Ми багато працюємо, іноді під вечір просто від утоми падаємо. Але тоді й щастя отримуєш від простих речей — спокійна річка, лагідне море, зорі на небі. І ще важливо, аби поруч була людина, яка тебе розуміє, разом із якою можна й порадіти, й посумувати.

Мар’яна: — Важливо вірити, що все буде добре. Коли немає часу думати про дурниці, то якось воно файно все виходить, правда, Олег?

— То коли ж усе–таки весілля?

(Сміються).

Мар’яна: — Після того, як облаштуємо майстерню. Чому ми принципово вирішили для себе відкласти святкування? Мені розповідали історії, коли на весіллі, де він або вона на візку, замість того, щоб веселитись, усі гості плачуть. Є весілля, на які не приходять родичі в знак протесту. Буває, що молоді відразу після святкувань через це розлучаються. Є велике суспільне нерозуміння таких союзів, як у нас із Олегом. Ми маємо знайомих, де від дівчини відмовилася вся рідня на десять років, бо вона одружилася з інвалідом на візку. Тільки після того, як у пари з’явилася своя фірма, квартира, машина, — всі заспокоїлися. Тепер ті родичі працюють у родинній фірмі.

Олег: — У Мар’яни в житті факт одруження був, тому...

Мар’яна: — Та ні, я хочу весілля! У попередньому шлюбі ми просто розписалися, а я мрію про білу сукню, веселе свято... Це все буде — але потім, коли матимемо власне житло (зараз мешкаємо у кімнаті, яку нам виділили в Центрі). А ще треба на машину заробити, яка вкрай необхідна, адже наш Центр — за п’ять кілометрів від Євпаторії.

Олег: — Нині в нашому житті почалася така цікава смуга. Зараз збираємось на два тижні до Єгипту. Чесно кажучи, це була також одна з моїх мрій — побачити піраміди і Червоне море. Ще раніше я гори книжок про Єгипет перечитав, фільми дивився. Коли у фіналі оголосили, що Мар’яну нагородили путівкою, спершу не почув, яка країна. А потім просто не міг повірити, що стільки мрій збуваються одночасно!