Прийшла якось Лєні до Марлен...

Цієї історії ніколи не було насправді. Бо актриса Марлен Дітріх та режисерка Лєні Ріфеншталь, хоч і жили в один час, настільки різні, що їхні життєві стежки–доріжки навряд чи могли б переплестися: Дітріх була одружена з євреєм і відреклася від фашистської Німеччини, її любили чоловіки, вона відповідала їм взаємністю; Ріфеншталь, навпаки, мала статус улюбленої мисткині Фюрера, до представників протилежної статі ставилася прохолодно, віддаючи всю себе кіно та фотографії. І все ж ці дві фрау мали щось таке, що не лише єднало їх, а й примусило драматурга Теа Дорна цьому «щось» присвятити цілу п’єсу. У Центрі Курбаса її поставила режисерка Анна Александрович. «Драматичний конфлікт п’єси не прямолінійний — він відбувається не в площині «вона/вона», а швидше в площині «вона–вона/ВОНИ». Це остання битва Митця і Суспільства за Пам’ять», — зауважила режисерка і покликала в цей проект актрис Галину Стефанову та Валерію Чайковську. Художнє оформлення спектаклю «МарЛєні. Пруські діви, що волоссям білі, як сталь» узяв на себе Сергій Маслобойщиков.

Розкидавши на підлозі металеві круглі коробки, в яких зазвичай зберігають кіноплівку, та розстеливши екран на столі–ринзі, художник означив рід занять двох героїнь. Ті ж коробки, схожі на бачки для відходів, вказували і на місце дії — паризька помийниця, де й знайшла режисер Лєні кінодіву Марлен. Хто із них хто можна здогадатися відразу: Лєні — у похідному костюмі кольору хакі, Марлен — у бігудях, пеньюарі та... драних панчохах. Після того, як Дітріх обрала чоловіка–єврея, а не Німеччину Фюрера, ситуація складалася не на її користь — звідси й драні панчохи. Мета візиту пані Ріфеншталь — умовити Марлен знятися в її новій картині. Так вона прагнула довести світові, що списали їх зарано, до того ж гроші на проект давали лише за умови, що головну роль у ньому зіграє Марлен Дітріх.

Під час емоційного обговорення майбутньої співпраці, під час якого Дітріх неодноразово вказувала своїй опонентці на вихід, двом жінкам довелося знову пережити події, що трапилися з ними за ці роки. Словесні «розборки» раз по раз переростали врукопашну, а на задньому плані на сцену випурхували дві біляві дівчинки — такими ж милими, мабуть, були кілька десятків років тому ці дві фурії. Вони обзивають одна одну «шльондрою», «нацистською курвою», вони гаряче апелюють одна до одної і до себе — «Ріфеншталь — сталь, а не консервна бляшанка», «Якщо я побачу на екрані хоч одну зморшку — ти труп». Вони переходять на класичний бабський вереск, заїдаючи свої пристрасті поп–корном із відбрендованого червоного відерця — схожі «високі стосунки» є дуже типовими для пропозицій сучасного кінопрокату. Але зрештою Лєні та Марлен погоджуються з тим, що перша живе лише тоді, коли дивиться в об’єктив камери, а друга — коли око камери дивиться на неї. «Хіба ми не ідеальна пара?» — запитує Ріфеншталь. У фіналі жінки одягають перуки білявок і, звісивши ноги з того самого рингу, де кілька хвилин тому чіплялися одна одній у волосся, обійнявшись, дружно співають німецькою милу пісеньку.

Актриси Галина Стефанова та Валерія Чайковська оголили найпотаємніші бажання і вади своїх героїнь. У Степанової вийшов дуже зворушливий і водночас гротесковий образ, вона кумедно копилила губу, дуже щиро припрошувала свою гостю покуштувати тушкованої капусти і владно наказувала винести за нею горщик. Чайковська побачила свою Лєні рішучою жінкою, що кохала Фюрера і звикла думати спершу про Батьківщину, а вже потім — про себе. Але всі ці відмінності двох жінок справді дріб’язкові. Адже їхні історії, навіть при тому, що в житті вони не зустрічатися, переплелися так само тісно, як і імена в назві п’єси та вистави.