Батько нового хокею України

(Закінчення. Початок – в «УМ» від 27 лютого.)

      Цього року «батькові українського хокею» Валентину Уткіну виповнилося цілих 70 років. Неабиякий вік, та, на щастя, директор київської ДЮСШ «Сокіл» із тих, кого час майже не торкається. А причини цьому довголіттю є. «Я 13 років працював у професійному спорті, — розповідає Валентин Павлович, — хоча на той час у нас його начебто й не було. Маю сказати, навантаження позитивно позначилося на здоров'ї. До того ж я ніколи в житті не палив, навіть не знав смаку сигарет. Коли ж був професійним спортсменом, взагалі не вживав алкоголю, окрім, може, великих свят, та мені цього й не хотілося. І зараз я не припиняю виконувати фізичні вправи — ранкова гімнастика, пробіжка. Плюс після того, як я завершив кар'єру хокеїста, почав займатися великим тенісом, де перемагав навіть значно молодших за мене суперників. Регулярно, раз на тиждень, граю в футбол й парюсь у лазні».

      Такий бездоганний спосіб життя Валентина Павловича виглядав дещо дивним навіть для радянського часу, адже в пору його молодості більшість колег, навпаки, порушували спортивний режим. Пояснення просте — багато хто на зборах, які були надто тривалими і виснажливими, «виходив з-під контролю». У такий спосіб спортсмени знімали напругу, трохи полегшуючи емоційні струси від постійних виїздів. Але були й стійкі. Як Уткін.

      Це сьогодні, приміром, канадський чи американський, іноді навіть російський хокеїст заробляє мільйони, розкошує й комизиться перед керівництвом клубу, закопилює губи — мовляв, я — зірка, нумо підвищуйте мені зарплатню, інакше не гратиму. У радянському ж хокеї жили хоч і скромно, проте висот досягали. «Щодо преміальних... Якщо їх порівнювати з теперiшніми, — посміхається Уткін, — то це небо й земля, такі вони були сміховинні. Ми отримували 170 рублів щомісяця, а премія за перемогу складала близько 20—25 карбованців, та й то не завжди. На відміну від більш забезпечених футболістів, машин ми не мали, користувалися практично громадським транспортом. Квартири давала держава».

      На питання про причини переїзду з Росії до України, де він почав виступати за київське «Динамо» (згодом воно будо перейменоване в «Сокіл»), Валентин Павлович відповів просто: «Життя змусило». Рішення народжувалося складно і в муках. Річ у тім, що на той час квартирне питання було справді надто болючою темою. Навіть у Москві, де навіть олімпійські і світові чемпіони, як, приміром, видатний хокеїст Віктор Якушев, тулилися по кімнатах. Родина в Уткіна була великою, тому коли йому в 1963 році запропонували залишити московський «Локомотив» і переїхати до Києва та брати участь у становленні українського хокею, пообіцявши за це забезпечити житлом, він таки погодився. І добре, що трапилося саме так. «Україна стала для мене другою батьківщиною, — розповідає Валентин Павлович. — Тут я одружився з українкою, тут народився син, який теж грав у хокей, а тепер він — тренер. Традиції зберігаються».

      Скільки працює директором Валентин Уткін, а це вже більше 25 років, день його починається однаково. Зранку — гімнастика, якщо погода тепла й сонячна — пробіжка. Влітку, коли він був молодший, о шостій ішов на тенісні корти. А потім на роботу, на ковзанку — за його зізнанням, як на свято. Свого часу наша школа мала найкращі умови в Союзі. Працювати було цікаво — постійні виїзди, чи навпаки, зустрічі численних гостей, турніри, змагання... Зараз такого піднесеного настрою вже, на жаль, немає, позаяк непросте становище українського хокею занурює тільки в турботи і хвилювання.

      Кілька років минуло, як Валентин Уткін узагалі на лід не виходить, ну лише іноді в іпостасі тренера ветеранів чи судді на матчах юних хокеїстів.

      «Я упродовж семи років працював з дорослою командою майстрів, — говорить директор ДЮСШ «Сокіл», — аж доки не перейшов у дитячий хокей, де працюю понині понад два десятки років. Тут важлива специфіка. Любов до дітей — вона обов'язкова, але треба і віддаватись цій справі до останку, і володіти високою кваліфікацією». На цих словах Валентин Павлович замислюється, а потім, зажурившись, подумки продовжує розмову: «Складніше стало з дітьми... Я не знаю, в чому причина, але вони, на відміну від колишніх юнаків, більш розбещені й ледачіші. Увесь час їх потрібно змушувати щось робити, і це вкрай заважає нам, тренерам. Мабуть, сучасні соціальні умови вплинули на таку поведінку дітей».

      «Після розпаду СРСР, — Уткін висловлює ще одну думку про улюблений вид спорту, — радянський хокей переживав не найкращі часи. Сотні спортсменів кинулися в Європу чи за океан на заробітки, на пошуки щастя, тим самим знекровивши наш хокей. Минуло 10 років, Росія оговталася: так далі не можна. Їхнє спортивне керівництво і урядовці все ж зрозуміли: треба будувати ковзанки, створювати людські умови для життя, розвивати майстерність хокеїстів. І вже деякі з тих, хто виїхав до Канади 8 років тому, повертаються, а інша молодь не їде за океан. Практично умови в Росії такі самі, як в НХЛ. На жаль, у нашій країні хокейного сплеску навіть не спостерігається. Дожили до того, що в Україні — одна професійна команда, «Сокіл»,  працює тільки три школи. Мине час, і ми втратимо наше місце (11-те) у світовому рейтингу через те, що не будуються ковзанки, не створюються команди. Тут потрібна допомога держави, різноманітних фірм, які б виділяли кошти на український хокей, інакше я не бачу світла наприкінці тунелю».

      «Ви питаєте мене про канадський хокей 30 років тому і сьогодні? — продовжує Валентин Павлович. — Так, моє ставлення до нього упродовж цього періоду змінилося. У ті часи я мав змогу наочно оцінити дії гравців Країни Кленового Листя, виїжджаючи за океан в якості спеціаліста, аби споглядати за матчами між збірними Канади і СРСР. Спочатку їхній примітивний хокей мені вельми не сподобався, адже наші суперники демонстрували силовий, а не той романтичний, інтелектуальний, позиційний, яким славилася радянська команда. Але потрібно віддати належне канадцям, у яких ми навчалися силовій боротьбі, добиванню шайби на п'ятачку. Наші виступи там зіграли вирішальну роль у подальшій еволюції хокею. Канадці після серії ігор з радянськими командами, на подив, запозичили все краще, що було в «радянських». Коли я зрідка дивлюся матчі НХЛ, то отримую велике задоволення від гри канадців».

      ...Як не прикро, Валентину Павловичу зараз особливо ні з ким і поспілкуватися, адже майже половина його друзів, колег і приятелів пішли з життя... А інші повернулись туди, звідки приїхали, — в Москву, як, приміром, Ігор Тузик, Микола Кульков, Анатолій Пронкін. З тими ж, хто залишився, наприклад, Ігорем Олексійовичем Шичковим, який був тренером київської команди Уткіна, Дмитром Богіновим, директором школи «Крижинка», Валентин Павлович час від часу зустрічається, разом вони згадують колишні запеклі хокейні баталії.

      Вихідні наш герой проводить на роботі, на іграх СЄХЛ, нещодавно створеної Української юнацької хокейної ліги, першості міста. Увечері книжку почитає, пресу перегляне, телевізор подивиться, і ні-ні, а на хвильку закриє очі — й мариться: переповнений льодовий палац, щасливі очі молодого хокеїста Валентина Уткіна, якому численні глядачі в один голос скандують: «Ут-кін, шай-бу, Ут-кін, шай-бу». І він закидає...