Україну один за одним залишають її герої, свідки великої епохи національно–визвольних змагань. У ніч із вівторка на середу цього тижня відійшла до кращого світу Оксана Бандера, наймолодша із сестер провідника ОУН Степана Бандери. Усі Бандери були особистостями такими сильними, а їхні життєві шляхи були такі тяжкі й непересічні. Пані Оксана відбула 48 років заслання, таборів, каторги, набагато більше за багатьох українських дисидентів, маючи в серці найпершу цінність — свою родину. Вона і не ховалася в тіні свого визначного брата Степана Бандери, і не намагалася зробити якихось дивідендів зі свого прізвища чи «каторжного стажу». Усі ці півстоліття на чужині вона мріяла повернутися додому. Її мрія здійснилася, пані Оксана прожила старість на Батьківщині, і сьогодні виконають її останню волю: Оксану Бандеру поховають на цвинтарі у рідному селі Старий Угринів, біля сестер.
Сьогодні сестру провідника ОУН, Оксану Бандеру, поховають на староугринівському цвинтарі. Приїдуть провести жінку в останню путь керівництво міста Стрий, почесною громадянкою якого пані Оксана була, і, звичайно ж, рідня покійної Оксани Бандери. «Сьогодні в 12.00 домовину з тілом відправляють зі Стрия до нас, у Старий Угринів, у рідне село родини, — повідомив «УМ» друг сім’ї, директор історико–меморіального комплексу імені Степана Бандери Степан Лесів. — У нас о другій годині в Староугринівській церкві почнеться останній молебень, а потім — захоронення на нашому цвинтарі».
На жаль, пан Лесів не встиг відвідати сестру Степана Бандери в день її народження, 22 грудня, аби привітати з 91–річчям. Він був частим і бажаним гостем у пані Оксани. «Як то кажуть — підійшли роки. Все ж таки виповнився 91 рік. То все старість, а так то вона себе досить добре почувала, — запевняє Степан Лесів. — Я ще на початку осені мав із нею досить тривалу розмову, записував її спомини. Вона все прекрасно пам’ятала до дрібниць, була при добрій пам’яті».
Бабусі не доводилось сумувати, у нею нерідко гостювали, приходили на інтерв’ю. А доглядала за старенькою рідня: спершу Оксана Бандера жила з покійною сестрою Володимирою, згодом за нею доглядала племінниця Мирослава. А незадовго до смерті її не покидала донька Мирослави, Оксана.
«Члєн сєм’ї врага народа» — під таким тавром у СРСР відмучилося й загинуло багато людей. Родина Бандер була репресована повністю. По ній проїхалися всі загарбники і карателі України. Батька сімейства, отця Андрія Бандеру розстріляли «совіти», трьох рідних братів знищили німці: Василь і Олександр, обоє члени ОУН, загинули в німецькому «Освєнцімі» 1942 року, а Богдан поліг у 1943 році від рук нацистів на Херсонщині. Самого Степана Бандеру довгі руки КДБ дістали і вбили в Мюнхені. Сестри Бандери уникнули розправи, але все життя провели в таборах та спецпоселеннях. Марта померла в Красноярському краї 1982 року. Володимира мати шістьох дітей, відбула десять років сталінського ГУЛАГу, де втратила чоловіка. Пані Оксані, наймолодшій із сестер, по 48 роках таборів, судилося повернутися додому лише 5 серпня 1989–го.
Пані Оксана Бандера народилася 22 грудня 1917 року. Коли їй було чотири роки, померла мати, тож Оксану виховували тітка з дядьком на Тернопіллі. Ходила до української гімназії в Стрию, по її закінченні пішла на бухгалтерські курси, а потім на курси крою та шиття. Історію своїх поневірянь пані Оксана розповіла влітку львівській газеті «Галичина». «Як нас більшовики взяли в 1941 році, то ми з сестрою Мартою відбували їх присуд у Красноярському краї й нас часто перевозили по різних місцях. Нам із сестрою Мартою дали по 20 років Сибіру. Пізніше, рік чи два, не пам’ятаю, написали нам присуд: «пожизнєнно».
То було не просто заслання, а голодна каторга: «Нас кидали з місця на місце по спецпоселеннях — не більше ніж два–три місяці на одному місці: колгоспи, будівництва, лісозаготівки, заводи. Я тепер бачу на будівництвах багато кранів, а колись кранами були наші руки: цеглу, розчин руками носили по трапах на верхні поверхи. Ми працювали від ранку до вечора на один пайочок: 500 грамів хліба, більше нічого — ні зерна, ні грошей. Хоч який то хліб був — 70 відсотків товченої вареної бульби, перемішаної з мукою».
Радянська влада не розголошувала, чиїми родичками були сестри, а вони й самі про те мовчали. У 1960 році їм видали паспорти, але на батьківщину повертатися суворо заборонили. Марту перепоховали у рідному Старому Угринові через рік по її смерті — у 1982 році. А Оксана Бандера повернулася додому аж у 1989–му, і то в гості до племінниці Мирослави, дочки Володимира Бандери. «Без документа про реабілітацію у прописці відмовили. В Долині начальник паспортного столу Карпова каже: «Ви тут можетє погостіть мєсяц у плємянніци і уєзжайтє, откуда прієхали. А як не поїдете добровільно, то ми приймемо міри». Але Мирослава їй відповіла: «О! Я вже тету від себе нікуди не відпущу! То вона 48 років відбула в Сибіру, а тепер знову туди має їхати?!». Мене ще два роки не прописували. Вже аж напередодні Всеукраїнського референдуму 1991 року, після отримання документа про реабілітацію , прописали», — розповідала пані Оксана.
При Незалежності ще шість років чекала на достойне помешкання. Після клопотання Стрийської організації КУН тодішній голова Стрийської об’єднаної ради Роман Шрамов’ят виділив у 1996 році сестрам Степана Бандери, Оксані й Володимирі, трикімнатну квартиру. Стрияни обрали Оксану Бандеру почесною громадянкою міста. А у 2006 році Президент Віктор Ющенко нагородив її орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
«Ви знаєте, це була надзвичайно добра людина, вона прожила таке складне життя, її доля страшно била, поламала, — пригадує Степан Лесів. — Та вона була лагідна, очі просто добротою світились. Незважаючи на те, як з нею обійшлися, всіх жаліла. Людина була надзвичайної доброти!».
Як зазначив пан Лесів, свого брата Степана Бандеру бабуся згадувала часто. Казала тільки те, що знала. «Вона його згадувала з добрими словами і повагою. Але пам’ятала всіх членів родини, — каже Степан Лесів. — Усе життя пройшла з Мартою, найстаршою сестрою Степана Бандери, й просила мене, щоб її поховали в рідному селі поряд із нею. Адже Марта була для неї — як мама, вона з нею всі незгоди, заслання перебула, і пані Оксана просила, що хоче спочивати поряд з нею. Вона навіть в Україну з Красноярського краю повертатись не хотіла. Питала, хто буде доглядати за могилою Марти в Росії? Через рік домовину перевезли, і Оксана повернулась...».
«УМ» висловила співчуття з приводу втрати бабусі онуку Степана Бандери, Степану. Він поділився з «УМ» своїми спогадами про Оксану Бандеру. «Я сьогодні буду на похороні. На жаль, моя сім’я, сестри не зможуть приїхати, вони не в Україні, тож я буду від усієї родини, — розповів «УМ» Степан Бандера. — Останній раз я був у неї минулого місяця. Мені здалося, вона відчувала, що її час добігає, бо питала мене: «Як думаєш, я хотіла б, аби мене поховали на староугринівському цвинтарі. Хочу дивитись на гори». Останній тиждень до неї кожного дня приходив священик. Моя бабуся була надзвичайно побожна».
Степан Бандера пригадує, що пам’ять бабусі до останнього залишалась світлою. «Коли я до неї востаннє приїжджав, ми завершували роботу над фільмом про мого діда (прем’єра у вечірньому ефірі цієї неділі на Першому Національному каналі — Авт.). Вона тоді ділилася з нами своїми спогадами», — каже онук провідника ОУН. Останньою волею бабусі було дізнатись, де похований її батько — отець Андрій. Вона просила Степана, аби він це дізнався. «У травні 1941 року, коли вона з Мартою була заарештована, вони востаннє бачились з батьком, — розповідає внук провідника ОУН. — А 10 липня того ж року прадіда розстріляли в Києві». Онук Степана Бандери звернувся до архівів СБУ, аби хоча б довідатись, де саме загинув батько, але жодної інформації так і не отримав. «Я не встиг виповнити її прохання», — картається Степан Бандера.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
