Міліціонер–націоналіст

Замінив убитих повстанців

— Пане Олесю, із впорядкованої вами книги документів і спогадів про батька відомо, що його заарештували в березні 1967 року. На той час ви були школярем–першокласником і навряд чи усвідомлювали, що сталося.

— Знаєте, я не можу пригадати чимало моментів із раннього дитинства, проте все, що пов’язано з батьком, пам’ять зафіксувала чітко. Коли тато, за звичкою, ходив по хаті і тихенько наспівував Гімн України, то мама тривожилася: «Ой, Олесь уже дорослий, він же все розуміє і може десь проговоритися». Проте я вже тоді знав, про що можна говорити на людях, а про що — ні. Тато показав місце в стіні, де ховався «жучок», — там у нас була мертва для спілкування зона. Наше помешкання було в одній будівлі з аптекою в селі Старий Мізунь. Одного разу туди приїхали нібито зв’язківці нібито ремонтувати телефонну лінію, а насправді вмонтували підслуховуючий пристрій. Тато відразу розкусив наміри КДБ.

— І все ж невеличка група людей, які гордо іменували себе Українським народним фронтом (УНФ), була приречена рано чи пізно потрапити до рук спецслужб. Далі — тривалі терміни ув’язнення. Як «фронтівці» з одним службовим пістолетом вашого батька збиралися протистояти мілітаризованій радянській системі ?

— Потреба вияву непокори радянському режимові в батька зародилася ще в юні літа. Його родинне обійстя в селі Кальна стояло мало не на околиці, тому туди частенько навідувалися повстанці–упівці, і розмови про вільну Україну були там найпершою темою. Згодом із вікна хати він бачив, як енкаведисти кіньми волокли по дорозі тіла загиблих українських вояків. Уже не було кому протистояти звірствам радянських каральних органів, а моєму батькові так хотілося, аби українська ідея, яку захищали повстанці, жила і після їхньої загибелі. Про це пам’ятав завжди: у старших класах, в армії, в школі міліції. Він почав приглядатися до людей, аби створити підпільну спільноту українських патріотів. Тоді ще діяв самотужки — першою протестною акцією був синьо–жовтий прапор над сільрадою у Витвиці.

— Підняття прапора згодом дало поштовх для створення «Фронту»?

— Справді, як згадував пізніше учитель історії з Кальної Дмитро Квецко, цей неординарний вчинок ще до знайомства з його виконавцем спонукав його взятися за написання програми нової патріотичної організації, згодом опублікованої в їхньому часописі «Воля і Батьківщина». Посада дільничного інспектора дозволяла батькові тривалий час діяти поза підозрою спецслужб, тому він устиг залучити до УНФ півсотні однодумців і розповсюдити в під’їздах будинків, школах, студентських гуртожитках, на вокзалах та в інших громадських місцях багато оунівської літератури, котра зберігалася в залишеній після війни лісовій схованці.

У ніч із 18 на 19 квітня 1966 року, напередодні прес–конференції, під час якої представники КДБ хотіли переконати журналістів, зарубіжних зокрема, що «вмираючий» національний рух в Україні — проект закордонних спецслужб, батько поширив у Києві півсотні листівок із заявою Українського народного фронту. У них наголошувалося, що кремлівському керівництву не вдасться вбити волю українського народу до боротьби за своє визволення. Батькова діяльність, звісно, не обмежувалася Івано–Франківщиною. Навіть у вироку Верховного суду Української РСР, який на закритому виїзному засіданні розглядав кримінальну справу членів УНФ, зазначено, що для розширення антирадянської нелегальної організації та активізації її діяльності Михайло Дяк розповсюдив велику кількість антирадянської літератури в різних областях України та вчинив інші «ворожі прояви».

«Я сам дивуюся батьковій винахідливості»

— Інші «ворожі прояви» — це та оказія із собачою облогою пам’ятника Леніну в Болехові?

— Я і сам іноді дивуюся, яку винахідливість виявляв батько, аби діяльність УНФ набувала ширшого розголосу, підтримувала віру українців у незнищенність національної ідеї. Ще раз синьо–жовтий прапор він вивісив 30 жовтня 1966 року на честь річниці проголошення ЗУНР на автобусній зупинці в селі Гошів. Тієї ж ночі в місті Болехів тато щедро намастив пам’ятник Леніну ведмежим салом. Уранці городяни з подивом та сміхом спостерігали, як біля пам’ятника вождю пролетаріату зібрався собачий мітинг. Гавкіт стояв такий, що аж у вухах лящало — так пси реагували на ненависний ведмежий запах, яким відгонила гранітна фігура Леніна. Іншого разу тато додумався до дуже цікавого способу поширення прокламацій: він укладав листівки в целофанові пакети, надував їх повітрям і пускав за течією стрімкої гірської річки Свічі, яка впадає в Дністер. Так вони «розтікалися» на десятки кілометрів.

— Спецслужбам таки вдалося вистежити організаторів УНФ.

— Те, що за ним ведеться інтенсивне спостереження, батько зрозумів ще за кілька місяців до арешту. На слід керівників «Фронту», як дослідив науковець Юрій Зайцев, КДБ вийшов після того, як у липні 1966 року заарештували в Донецькій області шахтаря Миколу Качура, вилучивши в нього націоналістичну літературу. 21 березня наступного року батька затримали в обласному управлінні МВС, куди викликали нібито в службових справах, проте йому вдалося втекти зі слідчого ізолятора. Вдруге заарештували наступного дня неподалік міста Долина. Обшук у нас вдома тривав дві доби. Його безперервно проводили десятки людей у погонах — зривали підлогу, рили землю в хаті, у стодолі, на подвір’ї.

На слідстві тато тримався мужньо. Підтверджував лише те, що не можна було спростувати, не назвав жодного прізвища членів УНФ, не відомих спецслужбам, зате відкрито відстоював свої дер­жавницькі позиції і право України на відокремлення від СРСР. За вироком суду батька було позбавлено волі на п’ять років тюрми, сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. До різних термінів ув’язнення тоді ж засудили і його побратимів — Дмитра Квецка, Зіновія Красівського, Ярослава Лесіва, Василя Кулинина та Миколу Качура.

— Бачитися з батьком вам дозволяли лише по 30 хвилин на рік.

— Так. Він відбував покарання спершу в найвідомішій радянській тюрмі — «Владімірском централє», а потім — у концтаборах Мордовії та Пермської області. Радянську владу я зненавидів ще в ранньому дитинстві. Коли ми вперше при­їхали з мамою на побачення, нас довго змушували чекати і всіляко принижували, а присутня при зустрічі наглядачка кілька разів зухвало попереджала: «Разговарівать только на общєпонятном язикє», бо інакше, мовляв, вона виставить нас із кімнати побачень. Тато відповідав, що в першому класі в сільських школах Галичини ще не вивчають російської мови, проте тюремниця бурчала всі 30 хвилин. Відтоді «общєпонятний» у мене викликає алергію.

Заворожуючий аристократизм

— Батько не закінчував престижних університетів, проте, як засвідчують його друзі, був ерудованою й інтелігентною людиною.

— Від природи в ньому була закладена якась внутрішня чистота і гармонія. Він був надзвичайно врівноваженою й авторитетною людиною, не курив і не вживав алкоголю. Хоча в цілому міліцію народ недолюблював, до нього, як до дільничного, люди завжди ставилися з винятковою повагою. Мама часто захоплено повторювала: «Ти з такої бідної багатодітної сім’ї, а в тобі стільки аристократизму». Може, це й заворожило її, коли просив руку і серце. Хоча він і на вроду був гарний, і фізично розвинений. У нас у дворі лежала штанга, висіла боксерська груша, то вечорами півсела хлопців збиралося, аби потренувати м’язи.

— На долю вашої мами теж випали важкі випробування. Щось я ніде не знайшов інформації, звідки вона родом?

— Вона народилася в заможній селянській родині, котра здавна мешкала в Харківській області. У 17 років після закінчення медучилища мама виявила бажання поїхати в Карпати. Отже, я себе називаю соборним, бо маю коріння і на Слобожанщині, і в Галичині. Побравшись із татом, мама стала щирим симпатиком української національної ідеї, хоча, як і кожна жінка, в тій жорстокій тоталітарній системі боялася за сім’ю, тим паче зважаючи на татову підпільну діяльність.

— Додому батько повернувся фізично знеможений — після наполягання правозахисників його нарешті випустили на волю з діагнозом «Рак четвертого ступеня». Тривале ув’язнення не зламало батькового духу?

— Коли смертельно хворий тато переступив поріг нашої хати і побачив мене, то задоволено сказав: «Ти, Олесю, став таким дорослим і змужнілим, що мав би за Україну бодай зо три рочки себе випробувати». Сказав ніби жартома, аби мама з переляку не втратила свідомість, а я–то зрозумів, що він мав на увазі. І в тому, що я не курю, не вживаю алкоголь, що, зрештою, гордо називаюся українцем, — величезна заслуга батьківського авторитету.