Фатальне «Непорозуміння»

Євген Курман — режисер із багатою біографією всеукраїнського масштабу. Свої спектаклі він ставив у столичному Молодому театрі, в театрах Одеси, Івано–Франківська, Донецька... Незважаючи на це, зустріти його прізвище в афіші театру «Вільна сцена» я, чесно кажучи, не сподівалася. Власне, й будь–яке інше прізвище тут мало б певний ефект несподіваності, оскільки у свідомості шанувальників цього театру надійно закарбувалося: «Вільна сцена» — це територія Дмитра Богомазова. Втім, сам Богомазов виявився у цьому питанні значно демократичнішим за своїх прихильників, та й словосполучення «Вільна сцена» для нього, вочевидь, не просто ефектна назва.

У театрі Богомазова Курману запропонували поставити драму Альбера Камю «Непорозуміння». У ній палкий прихильник філософії абсурду аналізує таку звичну для себе проблему самогубства, цього разу розглядаючи через питання «Чи варте життя тих зусиль, що витрачає людина, щоб його прожити?». На нього під керівництвом Євгена Курмана спробувала відповісти «чудова п’ятірка» «Вільної сцени»: Катерина Качан, Світлана Штанько, Володимир Канівець, Яна Соболевська та Олександр Комаренко. Жахливі події, описані Альбером Камю кілька десятиліть тому, відбуваються в невеличкому європейському готелі. Мати (Світлана Штанько) й донька Марта (Катерина Качан) приймають постояльців, пропонуючи їм комфорт і присікаючи будь–які спроби заїжджих «розкрутити» цих двох дам на душевні бесіди. На це мати й донька мають свої причини: багатих клієнтів вони вбивають, а потім топлять у річці. «Життя суворіше за нас», — виправдовується мати. Гроші невдах перекочовують до скриньки Марти, яка понад усе мріє залишити країну, де небо постійно затягнуте хмарами, і поїхати до моря. Одного разу до готелю приїжджає Ян — брат Марти, який двадцять років тому полишив сім’ю і поїхав шукати кращого життя. Він мріяв відновити контакт із родиною, допомогти їм, підтримати... Але ніяк не міг знайти потрібних слів, намагаючись спершу зрозуміти, чим живуть сьогодні його рідні. Ця нерішучість, а також товстенький гаманець вартували Янові життя — мати не впізнала сина, а донька без зайвих сантиментів подала йому «фірмовий» чай, після якого постояльці готелю засинають вічним сном. Коли ж жінки розуміють, кого відправили на той світ, сприймають цю новину по–різному, але закінчують однаково. Мати, картаючи себе, іде услід за сином. Марта, не бажаючи миритись зі своєю самотністю, також затягує зашморг на шиї, її останніми словами були: «навіщо прагнути кохання і моря, якщо всі закінчують у землі, у спільному домі...»

Цю жахливу історію режисер та художник–постановник Андрій Романченко розмалювали кривавими мазками — жовті кольори стін, мрію Марти про море і безлюдні пляжі, — заплямували червоними бризками, а на сцену ближче до фіналу взагалі вивезли макет туші, схожої на свинячу. На жаль, із загальної картини постійно випадав Ян (Олександр Комаренко). Чи то з волі режисера, чи то з ініціативи актора, цей герой у білому костюмі справді виглядав таким собі перехожим, який невідомо чого забрів до цього готелю. Нерішучий, інертний, беземоційний — його міміка та інтонація голосу майже не змінювалися, ні коли він згадував про свої дитячі роки, ні коли розмовляв із коханою дружиною (Яна Соболевська)... Поряд із багатогранними героїнями Світлани Штанько та Катерини Качан, які зіграли матір та доньку до найменших штрихів їхніх характерів, ця інертність Яна була особливо помітною.

Хто знову влаштував свій персональний бенефіс в окремо взятій виставі, так це Володимир Канівець. Цього разу талановитому акторові дісталася роль божевільного Старого. Невеличка, на перший погляд, з кількома реченнями тексту. Але саме йому режисер доручив фіксувати увагу глядачів на всьому тому, що відбувається на сцені. Протягом вистави він грається з двома кульками, схожими на більярдні, — так з долями брата й сестри граються вищі сили, грається саме життя... Коли Старий з’являється на сцені, глядачі знову й знову переконуються у тому, що він сам у цій історії — таке собі непорозуміння, жорстоке й невиправне. Він — як Фірс у «Вишневому саду», якого залишили господарі біля згарища і який залишає за собою останнє слово. Слово, мовлене, до речі, від імені Всевишнього, дуже і дуже невтішне — пощади не буде навіть для тих, хто кохає. Чогось більш оптимістичного він сказати просто не зміг, адже автор «Непорозуміння» — Альбер Камю...