Є серед нас дивовижні люди. Взірцеві. Хоча й не докладають до того ніяких «стахановських» зусиль. «У житті я хитався в просвітленнях і затемненнях, але часто відчував ту руку, яка незримо провадила над прірвами і нечутно вела мене до не відомої мені цілі», — згадує пан Євген. Через нього для нас — широкої української громадськості — відкриваються численні «двері» у довгій галереї до свободи. Євген Сверстюк першим привіз у карельський Сандармох, на місце розстрілу сотень українських інтелектуалів, пам’ятного хреста. Замислив і впродовж майже 20 років видає перший в Україні міжконфесійний християнський часопис «Наша віра». Філософ, психолог, публіцист, — він один з небагатьох говорить про минуле й сьогодення прозоро, відчайдушно чесно. Такі й його вірші, кілька з яких поклала на музику Ольга Богомолець.
Як сказали б колись, «трудова біографія» мислителя надзвичайно багата. За освітою психолог, він викладав у Полтавському педагогічному інституті, працював у Київському НДІ психології, завідував відділом прози журналу «Вітчизна»; після концтабору (ув’язнений у 1972–му за протести проти арештів інтелігенції та самвидав) — столярував. І готував шлях незалежності, свіжий вітер якої вже бадьорив «тих, хто чує». Зокрема, членів Українського культурологічного клубу. У 1993–му Євген Сверстюк стає доктором філософії, захистивши в Українському вільному університеті (Мюнхен) дисертацію «Українська література і християнська традиція». А в 1995 році отримав Шевченківську премію. ЮНЕСКО відзначила Сверстюка премією «За міжконфесійну та міжетнічну толерантність». Минулого місяця Президент Віктор Ющенко нагородив мислителя орденом Свободи.