Юрій Афанасьєв.
Історик та публіцист Юрій Афанасьєв був єдиним із запрошених росіян на міжнародній конференції «Геополітика, примирення та пам’ять», влаштованій амбасадами Польщі та Франції за сприяння Києво–Могилянської академії. Його виступ «Про неподоланне минуле Росії» радше нагадував не наукову доповідь, а здавлений крик сумління. Певно, саме тому (а ще й тому, що ми в Україні так віддалилися від російських реалій і дискусій на «кухнях інтелігентів», що все менше усвідомлюємо, що ж насправді відбувається у нашого великого і страшного сусіда) промову Афанасьєва слухали, як сповідь, і українці, й поляки, і навіть французи, котрим сказане ним не так болить із зрозумілих географічно–історичних причин. Юрій Миколайович не зачитував свій виступ, навіть не зазирав у покладені перед очима аркуші (цей текст надрукувала російська «Новая газєта», і з нього ми використали фрагмент, який не було «озвучено» паном Афанасьєвим на конференції — про роль російської інтелігенції). Юрій Миколайович просто розповідав — як стомлено переповідають колегам про якийсь важкий провал, із яким уже змирилися і треба якось жити далі. На превеликий жаль, пан Афанасьєв кілька разів наголосив, що висловлює винятково власну думку, а не якихось «кіл інтелігенції», можливо, навіть не маргінальну думку, а зовсім одиноку, рідкісну. У Росії все менше інтелігентів мислять про свою країну так. І від цього страшно.
Коли в нас говорять про новітню історію, яка починається з 90–х, звикле кажуть: «ліхіє дєвяностиє». Мовляв, чого там тільки не було, але здебільшого поганого — бо ж «ліхіє» роки. Ті роки, що були «до Путіна». Це досить дивно констатувати. А що ще більш дивно — чути, коли хтось в якомусь виступі стверджує, що все минуле Росії, в основному, переважно, головним чином — фальсифіковане минуле, яке подавалося з позиції пануючої влади, а зараз реконструюється, мобілізується в інтересах влади. Адже в деяких аспектах Росія, так би мовити, не виходила з минулого.
Я знаю шкільні та вузівські підручники, вузівську практику — я був ректором 18 років і за мету ставив зробити викладання історії на основі логіки та фактів неідеологізованим і політизованим, залучати останні досягнення історичної науки не лише російської, але й світової. Мушу сказати, мало що мені вдалося з цього. Ті завдання, які ставив перед собою навіть на такому обмеженому просторі університету, реалізувати не вдалося. Це не означає, що в цьому університеті практикували фальсифіковану історію чи ненаукову історію — там зібралися історики та філологи, які викладали окремі курси за найвищими стандартами. Але не вдалося перетворити університет в острівець, де історія викладається суто науково — там викладається «усіляке». А чимдалі — викладається історія, затребувана владою. Це як вступ до теми. А хотів би я розповісти про те, що собою являє Росія не як держава з визначеною міжнародною та внутрішньою політикою, а як соціум, сплав соціально–громадського устрою, настроїв влади, населення та еліти.
Так от, на мій погляд, за останні роки, після деякого соціального хитання, коли була відчутна й орієнтація на Захід, й оксиденталістська позиція, офіційно проголошена владою (це сталося у початковий період президентства Єльцина), почалися зміни, котрі завершилися врешті тим, що країна утвердилася у своїй традиційній російській радянській колії. Відбувся рух, під час якого Росія розвернулася, з точки зору цивілізаційної орієнтації, майже в протилежний бік: від західної демократії, відкритого суспільства з представницькою демократією, ринкової економіки тощо в бік авторитарності, диктатури, традиційної імперської позиції, в якій превалює традиційна для Росії зовнішня експансія й устремління до виконання месіанської ролі. Це стало фактом.
Хоч я і сказав щойно, що начебто відбувся якийсь розворот, утім якщо судити не з офіційних заяв чи декларацій Кремля, то ніякого повороту до традиційної російської колії, до звичної матриці владарювання начебто й не відбувалося. Тому що насправді, якщо не брати до уваги офіційні заяви та документи, навіть Конституцію (що не так мало і значить!), а спиратися лише на реальні процеси, події, реальні структури, виявляється, Росія з радянськості ніколи й не виходила. У 90–ті роки ніякої демократичної революції, як це прийнято вважати, не відбулося й ніяких демократів чи лібералів при владі в Росії ніколи й не було. Єльцин ніякий не демократ, і Чубайс із Гайдаром — не ліберали. По духу, за ментальністю, характером, ідеологією — це типові представники колишньої радянської номенклатури. І не лише вони, а й усі ті, хто прийшов до влади у 90–ті, були радянською номенклатурою. Крім того, ніякого стану переходу від Росії радянської, авторитарної, до Росії демократичної, повернутої в бік західних цінностей, теж не було. Це «намовляння», пов’язані з тим, як себе представили світу, як самі себе назвали ті, хто здобув владу.
У Росії влада, якщо її сприймати реалістично, адекватно, є владою нелегітимною і кримінальною. Обидва ці визначення можна обґрунтувати і довести. Вже в перші вибори Єльцин прийшов до влади дещо сумнівним чином, хоча відбулися загальні вибори і вони не були фальсифіковані. А от щодо виборів Єльцина на другий президентський термін, у 1996 році, — вони були сфальсифіковані. Влада від Єльцина була передана Путіну більш ніж сумнівним шляхом. Це спосіб передачі влади, притаманний патрімоніальній державі, — влада у спадок. Відтак вибори як інститут політичного життя де–факто були цілковито ліквідовані. На всіх сходинках: від висування кандидатів, реєстрації — до підрахунку голосів. Нинішні ігри Путіна–Медведєва з продовженням президентського терміну до шести років є очевидним пошуком способу чи механізмів остаточного переходу Росії до патрімоніальної держави, іншими словами — триває пошук способу зробити їхню владу вічною. І треба сказати, пошук небезрезультатний. У багатьох султаністських країнах Середньої Азії та Закавказзя (додамо сюди і Білорусь) питання про вічність установлених там режимів уже вирішено. Це ілюстрація перспективи руху самої Росії.
Це ми говорили про нелегітимність влади в Росії. Друга властивість влади — її кримінальність — має багато різноманітних складових, насамперед спосіб приватизації, що насправді треба розглядати як спосіб захоплення чи викрадення національного надбання у приватну власність. Це все відстежено у великій кількості публікацій, статей, книг, які наводять яскраві приклади корупції й захоплення національного майна не якимись «випадковими» негідниками, а найвищими представниками влади. До цього мають відношення і президент Російської Федерації Путін, і прем’єр–міністр Медведєв. (Голос із зали: «Навпаки». — Ред.). Ну добре, навпаки, я не заперечую, це одне й те саме, немає ніякого значення, хто з них прем’єр, хто Путін. Я в якійсь статті навіть написав: «Путін і його президент Медведєв». Так от, випадок із ЮКОСом, який було збанкрутовано за безпосередньої участі Путіна. Активи компанії перейшли Сечіну, котрий зараз «зам» прем’єр–міністра, щоправда, перейшли під іншою назвою. Медведєв на той час був головою Ради директорів «Газпрому». Два наших спеціалісти з «Газпрому» — Мілов та Нємцов — випустили книгу, де доводять, що пропали з «Газпрому» 90 млрд. доларів, коли керував там Медведєв. (Доповідь Мілова і Нємцова можна знайти за адресою www.nemtsov.ru — Ред.) Ну от... Я не настільки наївний, щоб зараз вам заявити: бачте, Медведєв, будучи на чолі «Газпрому», украв 90 мільярдів! Я цього не скажу, та й згадані автори не говорять. Вони пишуть просто: пропали 90 млрд. доларів, і це точно, і це знаємо не лише ми. Коли ці публікації виходять у світ, коли люди їх читають, думки працюють у всіх саме в такому напрямі: до корупції причетні перші особи держави, а не якісь другорядні чиновники.
Відтак було б природнім очікувати бодай анонімної реакції з боку влади. Ну бодай напозір обуритися, спитати б: хлопці, що ж ви пишете, це ж наклеп! Нічого подібного. Реакція вибіркова. А саме: когось відстрелюють. Уже десятки людей застрелені — з тих, хто про подібні безчинства писав у ЗМІ. Я якось спитав у Бориса Нємцова: «А чому з тобою нічого не роблять? Чим це пояснити? Політковську застрелили, яка про безмір у Чечні писала, а ти спокійнесенько собі ходиш, на радіо виступаєш...» Він так трохи стушувався, а тоді каже: «А чого мене стріляти? У мене грошей немає».
Але це не один вияв криміналу. Ще один, страшний, — ця влада веде, уже зараз закінчує, війну в Чечні. Зараз газети мало пишуть про те, як Грозний було перетворено на купу попелу, про килимові бомбардування, про «зачистки» чеченців цілими селами, а все більше пишуть про те, як Грозний відбудовується і стає ошатним. Скоро про ту війну нічого й не прочитаєш у ЗМІ. Чечню віддали на відкуп князьку, баю, хану Рамзану Кадирову. Він править цією республікою, наче своєю власною вотчиною. Там не існує поняття права в принципі. Як до речі, у всій Росії.
Шановні колеги, не хотілося б, щоб у вас скалося враження, начебто все те, про що я тут говорю, я говорю із задовленням. Скажу не зовсім академічно — мені про все це розповідати огидно. Але говорити в інших виразах про цей жаль Росії не можна — якщо, звісно, хочемо пригледітися до істини. Чесно кажучи, за кордоном говорити про це якось негречно. Але треба.
Країни Європи: Франція, Німеччина, і не тільки — стосовно Росії ведуть офіційну політику цілком політкоректно, що піддається під визначення «реальна політика». Тобто коли ніякої правди про те, що відбувається, не говориться — все тоне у приємних словах, у цій політкоректності. А суть така: Європа, на жаль, жорстко залежить від Росії в енергетичних ресурсах, тож ніхто не бажає псувати з нею стосунки жодним чином. Після війни в Грузії, ганебної, повномасштабної війни, яку провела Росія — із застосуванням авіації, флоту, артилерії, — Європа та США отримали легкий шок. Пролунали деякі критичні висловлювання, були створені якісь комісії. Але до сьогодні все стихло. Вже з Росією вирішили налагоджувати стосунки, дружити, укладати угоду з ЄС. Війна зійшла з рук. А Росія продемонструвала всьому світові, і в тому числі Європі, свою зневагу. Захід лише говорить, що авторитаристські тенденції в Росії — це погано, що порушення прав людини — погано, підтасовування виборів — погано, що задавити пресу — погано і зовсім недобре ліквідувати політику (що, по суті, відбулося в Росії). Але Захід ні в який спосіб не підкреслює це у своїх розмовах із Росією.
Те, що я зараз скажу, не прийнято говорити на наукових конференціях. «Реал–політік» — ця політкоректність, якої дотримується більшість країн Західної Європи, — призводить до ситуації, приблизно співмірної з тією, чим була гітлерівська Німеччина в 30–ті роки. Ось такою зараз є Росія. Принаймні вона рухається шляхом до цього. Треба сказати, що «реал–політік» не сьогодні народилася, вона існувала і в 30–ті роки. Про Радянський Союз тоді зовсім не говорили в таких висловлюваннях, як про нацистську Німеччину. Відомо, до чого це призвело. Тепер історія повторюється. Ні в кого не вистачає ні мужності, ні здатності сказати це. На перший план в європейській політиці вийшли не цінності, а інтереси. А інтересам відповідна саме політкоректність. Ось що відбувається сьогодні.
Російська інтелігенція здалася
Тих, хто насмілюється говорити, писати про ТАКУ Росію, можна перерахувати на пальцях двох рук. Відчуття порожнечі вже не просто замикається у кільце, але створює враження суцільного замкненого шароподібного простору, коли намагаєшся зануритися в сучасний дискурс нашої творчої та іншої інтелігенції і вловити її голос, громадянську позицію. Тут, звичайно, багато різного, і теж, звичайно, трапляються, хоч і рідкісні, «світлячки». Для мене сьогодні одним із таких є Олексій Герман. Але й такі «світлячки» — світло у пітьмі, як їх трактують у Святому Письмі: чи то світло проб’є пітьму, чи пітьма поглине його.
Якщо взяти голос інтелігенції як позицію певного «етносу», відмінного від інших, як панівну ноту в настроях, світобаченні, то в основному ця наша російська інтелігенція підлаштовується під владу і прагне їй догодити. Вона не просто мовчки і страдницьки терпить дії цієї кримінальної і нелегітимної влади, а ще намагається знайти якесь теоретичне обґрунтування цим діям і виправдати їх. Я вважаю цю позицію російської інтелігенції абсолютно ганебною.
Утім треба сказати, що такі настрої не вчора з’явилися. У традиції російської інтелігенції, починаючи як мінімум із Пушкіна, — стояти на боці влади, а не населення. Сюди можна зарахувати й тих, кого називають «ліберальною інтелігенцією», а ще місткіше — «наше всьо». Навіть вони — на боці влади.
Наш помітний історик, філософ та публіцист Георгій Федотов відзначив, що після Пушкіна «розрив імперії та свободи в російській свідомості відбувся безповоротно». (...) Федотов особливо підкреслює, що якщо розуміння свободи у Пушкіна змінювало свої змісти, то тема імперії лишалася незмінною — це константа його творчості. У такій константі — і сила, і лад держави, і дві антипольські оди, і похмурий захват перед завоюванням Кавказу — і все те, що викликало гнівний протест В’яземського та Тургенєва. (...) Імперія приймала всякого, хто готовий був перетворитися на її частину, всякого, хто готовий був їй служити. У цьому для підданих Росії виражалася свобода. Якщо для польського шляхтича свобода втілювалася у праві не підкорятися, а для англійського лорда — у праві контролювати, на які цілі йдуть сплачені ним податки, то для російського дворянина свобода втілювалася в можливості брати участь у великому будівництві імперії. І розсудіть, у кого було більше свободи — у поляка, чия непокора, чий гонор, власне, ні на що не впливали, чи в росіянина, чия готовність служити перетворювала його на співтворця світової історії? І хіба «невільники» Курчатов та Корольов не були вільні — за великим, історичним рахунком?
— Але ж були Герцен, Бєлінський? — запитали у Юрія Афанасьєва.
— Навіть Бєлінський був у цьому сенсі не безгрішним, — відповів він. — А ось хто справді стояв самотньо у першій половині ХІХ ст., так це Герцен. Так, Герцен у своєму «Колоколі» висловив підтримку польському повстанню. І що після цього? Росія від Герцена відвернулася, а «Колокол» захлинувся, його перестали читати...
Юрій Афанасьєв — доктор історичних наук, професор, академік Російської академії природничих наук, громадський діяч.
Народився 5 вересня 1934 року в селищі Майна Ульяновської області. Закінчив історичний факультет Московського університету ім.Ломоносова. З 1954 по 1991 рік був у КПРС.
Працював старшим науковим співробітником, потім заввідділом історії культури зарубіжних країн Інституту всесвітньої історії АН СРСР. Після цього був редактором відділу історії журналу «Комуніст». Під час «перестройки» включився в активну громадську діяльність — у 1989 році був обраний депутатом Верховної Ради СРСР, увійшов до демократичної частини Ради — Міжрегіональної депутатської групи. Невдовзі приєднався до руху демократів «Громадянська дія», потім став співголовою партії «Демократична Росія». Після розпаду СРСР кілька років був ректором Московського державного історико–архівного інституту. Потім створив і очолив Російський гуманітарний університет, яким керував упродовж 18 років.
Кавалер орденів Почесного легіону (Франція), Великого князя Литовського Гедимінаса (Литва), Ордену полярної зірки (Швеція).
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
