«Не треба гарцювати на білому коні»

«Мій підхід до роботи — щоб не було скандалу»

— Олександре, чи відомі вже виконавиці ролей Катерини Білокур та Фріди Кало?

— Про розподіл ролей говорити зарано, зараз у нас лише підготовчий період. Говорю не тому, що я якийсь забобонний, а просто мій підхід до роботи — щоб не було скандалу. Люблю, щоб усі мої роботи супроводжувалися гарною, доброзичливою енергетикою. Зазвичай починаю тихенько репетирувати, майбутня вистава поступово визріває, а вже потім вона виноситься на велику репетицію. І зараз у нас такий досліджувальний процес. Я цей процес дуже люблю — треба оглядатися, що відбувається навкруги. Приходять якісь люди, щось приносять, якісь мелодії виникають, життя підкидає якісь фільми... І може навіть так статися, що поміняється повністю задум. Зараз у нас такий трепетний момент, коли актори можуть щось дуже цінне привнести, треба бути уважним і не втратити це цінне.

— Але деяка конкретика зі стану Театру ім. Франка щодо цього проекту все ж таки надходить. Чула, одну з головних ролей зіграє Лариса Руснак...

— Я люблю цю актрису, зробив із нею не одну роботу і відчуваю її всіми фібрами душі. Це актриса мого напряму, мого стилю. Ми з Ларисою дивимося в один бік і рухаємося в одному напрямку. Я її дуже відчуваю і поважаю її працездатність, людські якості.

— Отже, з роллю Катерини Білокур ви таки визначилися?

— А це Фріда. Катерина ж поки що у мене під питанням. Є кандидатури, але тут має бути досить різкий контрапункт. Тому що дві історії, дві різні жінки. Треба дослідити, що краще у цій ситуації грати — вік, темперамент...Тому на кандидатурі Катерини Білокур я ще не зупинився. Поки що не можу сказати точно, коли ми випустимо цей спектакль. Можливо, ще в цьому сезоні, а може, вже в наступному.

«Жіноча психологія — гнучка, піддатлива, благодатна»

— Три останні вистави в Театрі ім. Франка — «Соло–міа», «Амаркорд» і ця, над якою ви зараз працюєте, — звеличують жінку, захоплюються нею і наголошують на її особливому призначенні. Чого більше у цьому акценті — випадковості чи усвідомлення?

— Безумовно, це мій усвідомлений вибір. Тому що сама Україна — це жінка, це образ матері. Та й сама акторська професія на 85 відсотків має жіночу психологію. Жінкам–актрисам відбутися у театрі легше, ніж акторам–чоловікам. В акторській професії я дуже люблю жінок, бо у них великий багаж життєвий і їм є що розказати. Вони досить відкриті, тоді як чоловіки «закручуються» в собі, вдають із себе мачо, але до них дуже важко достукатися, бо вони бояться сказати якісь правдиві речі. З жіночою психологією працювати цікаво — вона гнучка, піддатлива, благодатна. Віктюк зробив своїх «Служанок», де головні ролі зіграли чоловіки. Але це була прерогатива не стільки Романа Григоровича, як самого автора — Жана Жене. І тут начебто чоловіки через жіночі ролі не приховують нічого... Не погоджусь із цим. Цікавіше спостерігати жінку–актрису, бо сцена — це подіум, це підвищення, на яке ти виходиш і відкриваєшся для всіх. Момент відкриття жінки — це дуже цікава історія. Це раз. А по–друге, у світовій культурі, в історії дуже багато красивих жіночих історій. Візьміть більш–менш відому українську громадську діячку, чи письменницю, чи актрису — це ж цілий світ!

— Наскільки ви дозволяєте жінці–актрисі бути на сцені собою? Чи все–таки домінує та жінка, якою її хоче бачити у тій чи іншій виставі режисер Білозуб?

— Актриса в моєму спектаклі повинна розуміти мій стиль. Бо я не люблю естетики прикрашання. В актриси повинен бути смак. Якщо його нема — я його прищеплюватиму. Світогляд актриси має бути співзвучним із моїм. Ми ж зараз у двадцять першому столітті живемо, психологія людини змінюється... Це треба прийняти і в цьому треба існувати. Тягнути на себе стару ковдру, яка вже перетворилася на лахміття, з клопами і тарганами, не варто — треба здати її на «вторсировину»...

— Чи варто розуміти цю позицію так, що коли ви й дозволяєте імпровізації на сцені, то лише на якомусь технічному рівні?

— У жодному разі. Просто я маю перед собою коридор жіночої психології, яким можуть рухатися актриси — до своєї правди, свого самовираження. Я ніколи не ставлю якихось рамок. Є взірець, мета, куди ми рухаємося, а жінка на цьому шляху може відкривати що завгодно. Якщо актриса багато чого привносить у роль — я за це їй дуже вдячний. Актори у створенні того чи іншого персонажу повинні бути спів­авторами з режисером.

«Клінічні історії з унітазами європейський театр пережив ще п’ятнадцять років тому»

— Як починаються ваші нові спектаклі?

— Часто — з експериментів. Так сталося, наприклад, із «Соло–міа». Ми експериментували, зробили етюд, показали його керівництву — так народилася ця вистава. Нещодавно зробив балет на чотирьох акторів «Провінційна леді Макбет», який ми возили на фестиваль до Каїру. Це теж, до речі, експеримент з акторами нашого театру. Ми постійно експериментуємо — з Ларисою Руснак, Андрієм Водічевим, Сашком Форманчуком... Без роботи не сидимо. Та й театр узагалі розвивається своїм природнім шляхом. І не треба тут гарцювати на білому коні і стукати фальшивими золотими копитами...

— Це ви на Жолдака натякаєте, з яким свого часу випустили кілька вистав? До речі, як ви ставитеся до гучних заяв цього режисера про те, що країна не цінує його талант, а Богдану Ступці варто звільнитися з посади художнього керівника театру і займатися лише акторством?

— Я пропрацював із ним п’ять років... Знаєте, по трупах іти краще за все. Але ж у тебе є свій шлях. Чому ти постійно знищуєш усіх для того, щоб висвітлити себе? Нам що, тепер усім повіситися, бо є Жолдак? А хто такий Жолдак? Я багато чого дивлюся в Європі. Цього літа, наприклад, познайомився зі знаменитим Бобом Вілсоном, був в Італії на його виставі, мав із ним розмову. І я прекрасно знаю, що таке талант і що таке театр. Тож не треба нам показувати всі ці клінічні історії з унітазами — європейський театр пережив це п’ятнадцять років тому. Всі отримають по заслугах. А по трупах іти не можна. Бо ти сам можеш лягти таким же трупом. Ці випади — дуже мерзотні й неприємні, тому що так не може бути. Жолдаку до успіху Богдана Сильвестровича — як до Москви пішки. Я вдячний життю, що працював із Жолдаком, що зробив із ним вистави. Але те, що він зараз робить, і те, як він поводиться, то це, знаєте, треба вже лікувати, це вже просто на голову не налазить. А цей його підхід до життя — вскочити в країну на білому коні — щось не спрацьовує. Бо дуже вже багато скаче...

«Театр — це постійна розмова»

— Олександре, режисери з приводу розуміння–нерозуміння своїх вистав глядачем мають, як правило, дві полярно протилежні думки. Одні самокритично вважають, що самі не зуміли донести свою ідею до, так би мовити, споживача, інші, навпаки, звинувачують глядачів, які не бажають думати й аналізувати або й просто «не доросли» до такого мистецтва. Вам яка з цих точок зору ближча?

— Ні та й не інша. Театр — це професія одного дня, це відбувається тут і зараз. Тому коли ми виходимо з красивою розмовою до глядача і глядач нас чує, то це важливо. А не те, подобається чи не подобається, розуміє чи не розуміє... Ми ж не тульські пряники, щоб усім подобатися. Театр — це постійна розмова. Ми хочемо щось сказати і говоримо. А глядач приходить, щоб нас почути. Певні речі люди повинні відкривати по–новому. До того ж, ми не можемо кожного дня слухати Вагнера чи Моцарта, ми дозуємо жанри й стилі залежно від настрою, від якихось власних потреб...

— Чи були у вас випадки, коли ви брали в роботу якусь виставу, а потім розуміли, що нічого толкового із цього не вийде, і відмовлялися від проекту?

— Жодного разу такого не було. Я починаю рухатися з певної основи, яка виношується досить довго. Хоча зараз у нас, повторюсь, підготовчий період. Коли ж виходжу до актора, то вже мушу відповідати на всі його запитання. Режисер має бути підготовлений максимально. Коли я починаю вже конкретну роботу, то це говорить про те, що я до неї повністю готовий. І що ця вистава повністю збігається з моїми життєвими ритмами, з моїми знаннями. От зараз хотів би поїхати в Мексику, на могилу до Фріди Кало — якщо у мене буде така можливість, то обов’язково поїду. Ми вже, до речі, з’їздили в музей Катерини Білокур, бачили її роботи, були в хаті, де вона жила. Треба максимально бути готовим, бо під час репетицій режисер не має права вагатися. Ти працюєш із професіоналами і не маєш права забирати їхній час на демонстрацію своїх забаганок. Коли починають одне, а завтра, кажуть, спробуємо щось інше, то це точно не мій підхід.

— Розкажіть про свій проект, який ви готуєте із Атілою Віднянським в Угорщині.

— Це буде опера Пуччіні «Турандот», у цій виставі я працюю як художник. Сьогодні повністю завалений цією роботою, це такий фантастичний світ Китаю, якоїсь казки, дива. Останнім часом я дуже щільно працюю в оперному театрі як художник, зробив більше десяти опер. Після того, як ми випустили «Силу долі» Верді, просто закохався у цього композитора...А зараз ось щодня слухаю «Турандот».

— Нещодавно ви повернулися з Нью–Йорка, куди возили «Голодний гріх»...

— Так, їздили до Америки з Олександром Форманчуком, зіграли там дві вистави. Хоча Америка мені не сподобалася зовсім, якось вона зі мною не співпала. Ми були там цілий тиждень, побував і в «Метрополітен–опера», і Бродвей увесь обходив, і негрів у нічному клубі слухав, і музеї дивився...Хотів підпустити до себе Нью–Йорк, щоб зрозуміти це місто. Не зрозумів. Мабуть, тому, що і в житті, і в мистецтві я дуже точно відчуваю справжність і фальш.