Півострів Буянова

І в дитинстві є місце для подвигу...

Та й Григорій про долю молодшого брата довідався аж 1986 року, коли Італійське посольство в Радянському Союзі повідомило, що Миколу Буянова посмертно відзначено найвищою нагородою республіки — Золотою медаллю «За військову доблесть». За італійською військовою традицією, її кавалерові при відвіданні військових частин віддаються такі ж почесті, як і президентові, його також першими зобов’язані вітати найвищі чини збройних сил — незалежно від звань і посад.

Оскільки родичів героя розшукати не вдалося, нагороду — згідно з італійськими законами — мали вручити представникам місцевої влади там, де він народився. І тоді настала черга слідопитів–краєзнавців, які зібрали про могилівські роки Буянова чимало цікавих подро­биць...

Дитячі роки Колі нічим не відрізнялись від тих, які прожили його ровесники. Хоч, можливо, хлопцеві було сутужніше за інших.

Перший чоловік Тетяни Філатівни загинув під Перемишлем у чотирнадцятому році, і вона залишилася вдовою з двома дітьми. На початку 20–х вийшла заміж удруге за петербуржця Гурія Буянова, якого майстровий фах привів до Могилева–Подільського, від нього народила ще двох синів. Через кілька років хвороба забрала і другого чоловіка. Коля, котрий уперше глянув на світ 18 липня 1925 року, був у четвірці наймолодшим.

Суспільний клімат у мілітаризованій країні був таким, що юне покоління змалечку проходило напіввійськовий вишкіл — саме це згодом знадобиться Буянову під час його участі в майбутніх бойових діях. Та й, врешті, хлоп’яча схильність до військових виправ призводила до того, що багато хлопчаків надалі пов’язували життя зі збр­о­й­ними силами.

Подібні плани на життя будував і Микола. Заняття в гуртках ТСОавіахіму, участь у справжньому патрулюванні кордону, до якого залучались найактивніші юнаки, освоєння автомобільної техніки — все це йому було надзвичайно цікавим. Постійно перед очима стояв приклад брата Григорія, котрий став військовиком і приїжджав до міста в новенькій лейтенантській формі. А зустріч у місті з виконавцями головних ролей у фільмі «Чапаєв», якого пропаганда зробила культовим, стала для місцевих хлопчаків святом.

У пору шкільного навчання особливо не виділявся: у відмінники не висувався, але й задніх не пас. Колишні вчителі розповідали, що Микола відзначався сумлінністю і надійністю в тих справах, за які брався. І ще його прикметними рисами були відчуття справедливості та сміливість.

Найяскравіше його характер проступає у двох епізодах, які зберегла історія. Якось хулігани відібрали в дівчинки цукерки, і він заступився за неї, хоч супротивників було більше. Закінчилось тим, що йому добряче натовкли ребра — довго потім ходив із синцями. Але від свого не відступився — цукерки залишились у дівчинки.

У березні 1939 року бурхливо розлилася річка Дерло, що впадає у Дністер у межах Могилева–Подільського. Стоячи на березі, хлопці спостерігали за паводком, як раптом один із них послизнувся, не втримався на березі й шубовснув у воду. На допомогу першим кинувся Буянов. Він хоч і сам занурився у воду мало не на повний зріст, але встиг ухопити рукою товариша. На берег їх обох витягли дорослі й відразу ж завели до лікарні поблизу, де рятівника і врятованого напоїли гарячим чаєм та переодягнули в сухе.

Бойове хрещення

Сталося так, що в 1941–му німецькі війська ввійшли до міста того самого дня, коли Миколі Буянову виповнювалось 16. Та вдома зустрічати свято не довелося.

До того часу хлопець освоїв автомобіль. Перед приходом чужинців багато городян намаглися втекти на схід, слідом за військами, що відступали, і саме Микола взявся вести «полуторку», вщерть набиту біженцями. Повернувся він до Могилева–Подільського на початку осені, переповнений враженнями від побаченого. Розповідав про перше воєнне хрещення: як їх бомбили, як опинилися в оточенні, а коли частини Вермахту втікачів обігнали — на окупованій території, як повертались додому...

Рідне місто налагоджувало життя під окупаційним режимом. Воно опинилося у складі Трансністрії, тому керувала тут румунська влада, хоч нерідко навідувалися з інспекційними поїздками й німці.

Тим часом у Могилеві–Подільському організувалось невелике підпілля. Аркадій Полігов, один із колишніх підпільників, розповів, що до їх­ньої групи входили й учні другої школи, і серед них був Микола Буянов. За його словами, хлопці сховали в підвалі одного з будинків радіоприймач, по якому приймали передачі Радінформбюро, а потім власноруч писали листівки, які вивішували на вулицях. Про те, яку роль відігравав у групі Микола і до яких саме акцій опору був причетним — старий підпільник не пригадав.

А от те, що сім’я Тетяни Філатівни допомагала євреям, яких переслідувала окупаційна влада, відомо достеменно. Ще багато років після війни жінка отримувала від них листи вдячності.

Влітку–восени 1943 року Наддністрянщиною прокотилася хвиля репресій. Німецька фельджандармерія спільно з румунською сигуранцою провела низку операцій, під час яких заарештувала людей, запідозрених у протидії окупаційній владі. Багатьох із них розстріляли.

Тоді ж у поле зору потрапив Буянов. За ним раз уже приходили, але не застали вдома. Вдруге його підняли з постелі посеред ночі.

Востаннє він бачив місто із заґратованого віконця вагона.

«Своїм життям я зобов’язаний Ніколо»

Поїзд із бранцями доїхав до Німеччини. Звідти Миколу та ще десятьох співвітчизників відправили до Італії, на станцію Сан–Джованні–Альдарно, розташовану на залізниці між Флоренцією та Римом. Під охороною він виконував важку фізичну працю, розбудовуючи станцію, але думки про волю його не полишали. Як свідчать архівні матеріали, за півроку чотири рази намагався втекти, але щоразу попадався.

Наприкінці квітня 1944 року Буянову вдається зав’язати контакти з учасниками італійського Опору, тому п’ята спроба втечі, уже ретельно підготовлена, була успішною. 14 червня його допрова­джують до роти «К’ятті» партизанського з’єднання, що оперувало в гірських районах. Там він отримав зброю — кулемет, який невдовзі використав у ділі.

За тих три тижні, що Микола провів у підрозділі, його полюбили нові «камаради»: добравшись до табору, насамперед дістав пачку цигарок і по–братськи розділив між ними. Весела вдача українця та його жарти запам’яталися партизанам надовго.

На початку липня німці розпочали в тому районі масштабну каральну акцію проти партизанів і мирного населення. За кілька днів вони розстріляли 200 чоловік. Люди з містечок стали масово тікати в гори. А 8 липня поблизу міста Каврилья потрапила в оточення рота «К’ятті», яку вистежили. Буянов у цей час перебував поза оточеною територією, але, помітивши небезпеку, зайняв зручну позицію й відкрив вогонь по гітлерівцях. Через утворений таким чином розрив у кільці загін партизанів чисельністю 60 чоловік вислизнув із пастки.

Поки вони від­ходили, Микола один прикривав тил. Його кулемет замовк лише після того, як закінчились патрони. Тільки тоді німці змогли піднятись в атаку і влучити в нього автоматною чергою. Потім наблизилися і впритул розстріляли непорушне тіло з пістолетів. Через день його тіло знайшли і поховали з почестями. Через десять днів Буянову мало виповнитися 19...

Особисті речі Миколи — губну гармошку, поштівки з краєвидами Аппенін, свою фотокартку, чорну стрічку з похоронного вінка — понад 40 років зберігала італійка Нікла Берті де Бона, щоб уже в середині вісімдесятих передати в Асоціацію партизанів Італії. Ніколо і Нікла познайомилися навесні, вона допомагала йому під час втечі, разом із ним була в загоні. Хто знає, як би могли скластися їхні долі за іншого розвитку подій...

«Своїм життям, як і багато інших жителів нашого краю, я зобов’язаний Ніколо Буянову», — так згодом скаже його побратим по зброї Умберто Міні. Пам’ять про нього в Каврильї вшановано по–справжньому. Його іменем названо площу, парк, біля могили — завжди квіти. Італійські кінематографісти зняли про нашого земляка документальний фільм «Моя битва за Україну».

У Могилеві–Подільському, який у дев’яності роки завдяки земляку–героєві налагодив побратимські зв’язки з Каврильєю, встановлено пам’ятник Миколі Буянову, його ім’ям названо вулицю, школу, в якій він навчався, а в ній — музейна кімната. Кращі школярі отримують Буяновську стипендію, встановлену місцевою владою. В одному з класів іменна парта з табличкою — тут мають право сидіти найдостойніші.

Учні, що сидять за «його» партою в 10–Б, відриваються від зошитів, у які заглибилися, при знайомстві спершу ніяковіють, але на питання відповідають. Артем Голега — неодноразовий призер міжнародних конкурсів спортивно–бальних танців, його сусід Станіслав Негай — друга ракетка області з настільного тенісу (у своїй віковій категорії). Обоє добре вчаться. Через два роки хлопці досягнуть віку Миколи Буянова — віку, в якому він здійснив подвиг.