Пам’ять — як конвой. Лише без зброї...

Про війну в Афганістані нині або намагаються не згадувати — її, мовляв, без здорового глузду розв’язало застійне радянське керівництво. Або принагідно — до дат — випускають джина пам’яті з–під глиби десятиліть, що минули. У Костянтина Гуменюка з тією війною пов’язані особисті спогади — глибокі, тремтливі, пекучі. Сержанту–українцю Гуменюку доводилося і поранених товаришів із поля бою виносити, і сумнозвісний «вантаж 200» готувати до транспортування на батьківщину. Але про свої бойові подвиги Костянтин розповідає не часто. Навіть про те, що саме він став прототипом героя роману московського письменника Миколи Кікішева «Встань та йди», у Сімферопольському гарнізоні, де він нині несе військову службу, підозрюю, знають не всі. У цьому гарнізоні п’ятий рік Костянтин Гуменюк командує територіальним санітарно–епідеміологічним загоном. Дружина Наталя — начальник приймального відділення Сімферопольського базового шпиталю українських Військово–Морських сил. Подружжя Гуменюків 17 років носить погони, обоє — підполковники медичної служби, яка й поєднала їхні долі.

«Дух» дивиться на мене, і жодної кулі в моєму пістолеті...»

«Уяви собі: ми у центрі шаленої перестрілки і не можемо відразу збагнути, хто де. Сержант показує мені, мовляв, на тебе йде «дух». Я піднімаюся схилом наверх — і буквально за три–чотири метри від мене — «душара» з радянською «трилінійкою» у руках. Я у нього з пістолета безшумного клац, клац, клац — і всі три «осічки». Іншої зброї під руками немає. Ну, думаю, мені гаплик. Але й «дух» розгублено дивиться на мене і теж, наче заворожений, нічого не може вдіяти. Німа сцена триває лічені секунди. Я врешті–решт стрибаю у бік, під дерево. І тієї самої миті сержант дає чергу з АКС — він того «духа», виявляється, з самого початку тримав на прицілі...»

Час має здатність притлумлювати яскравість тих чи інших життєвих подій. Але цей епізод під афганським містом Сурубі у квітні 1986–го Костянтин Гуменюк пам’ятає до найдрібніших деталей. Батальйон, в якому він служив санінструктором, втратив тоді дев’ять солдатів, 21 побратима винесли на ношах із важкими пораненнями. Костя хвилюється, і я не знаю — як продовжити розмову про часи, що досі відлунюють йому болем. Він мовчить, а я гортаю сторінки роману «Встань та йди». Микола Кікішев, московський журналіст і письменник, звісно, вдавався до художніх вимислів. Однак — не в тих епізодах, де йшлося про кров, страх, смерть товаришів. Горе війна сіяла без прообразів...

Книжку присвячено 50–річчю армійського «спецназу», її сюжет базується на реальних афганських подіях — бойових операціях 334–го Асадабадського окремого загону спеціального призначення. Мій співрозмовник може це засвідчити. Бо саме в тому загоні у 1986—1987 роках сержант Костянтин Гуменюк ніс військову службу. І саме цей Гуменюк став прототипом одного з героїв твору московського письменника.

Батальйон, у якому служив Костя, належав до окремої Джелалабадської бригади спеціального призначення, і під свій базовий табір облаштував колись густо порослий масли­нами острівець посеред двох гірських річок Кунар і Печдара у провінції Асадабад. Це приблизно за сім кілометрів від кордону з Па­кистаном, пригадує мій співрозмовник. По суті, зоною відповідальності батальйону стала прикордонна Мараварська ущелина, через яку здебільшого й просочувались із Пакистану та непомітно розчинялись в афганських «зеленках» каравани зі зброєю і боєприпасами. Саме на них під покровом ночі й полював наш «спецназ». А ще при підтримці «вертушок» і артилерії штурмував замасковані на гірських схилах укріпрайони моджахедів, прочісував навколишні кишлаки.

«Під обстрілами і крапельниці ставив, і промедол колов...»

У романі «Встань та йди» сержант Гуменюк фігурує як розвідник. Насправді ж, за штатом, він був санінструктором роти. Хоча в батальйон із «навчалки» таки йшов як розвідник. Проте керівництво довідалося, що до армії хлопець закінчив медучилище і має спеціальність фельдшера. А з санінструкторами в роті було сутужно: один загинув, другого, важкопораненого, відправили напередодні до шпиталю.

«Як же ви потрапили до того пекла?» — запитую в Костянтина. У автора «Встань та йди» цьому є своє пояснення.

«На початку травня у взвод Якуби, — пише Кікішев, — прийшла заміна. Замість тих, що звільняються в запас, йому дали шість опальних курсантів десантного училища. У першій же бесіді з підлеглими з’ясував причину відрахування.

— Якщо чесно, — зізнався взводному Гуменюк, — ми порахували, що доки станемо офіцерами — і війна закінчиться. Все до того йде. Пішли в самоволку, влаштували бійку з міліціонерами. Нас наступного дня й турнули з училища через недисциплінованість. Ми відразу начальству рапорт із проханням відправити до Афганістану і там кров’ю змити свою ганьбу.

— Ми їх злегка лише побили, — немов виправдовуючись, додав рослий Максимов. — Свої ж хлопці, з десантури.

— Просто нам потрібний був гучний скандал, — продовжив Гуменюк, — щоб вигнали з училища без розмов.

— Рік повоюємо і знову в училище поступимо, — підтримав товариша Максимов.

«Скан­даліст» Гуменюк дивиться на мене очікувально: повірю чи ні?

— Про істинну мотивацію нашого вчинку, — пояснює Костянтин Григорович, — написано точно. І що в опалу потрапили — теж. Художній вимисел тільки у тому, що ми нібито були курсантами десантного училища і у самоволці побилися з міліціонерами. Насправді після «спецназівської» «навчалки» нас, шістьох сержантів–строковиків, залишили у тій же частині в Чирчику (місто під Ташкентом. — Авт.) командирами відділень, хоча ми й подали рапорт про відправлення в Афган. Ротний навіть пообіцяв: здасте підсумкову перевірку на «відмінно» — поїдете. Ми йому повірили і робили все для того, аби наші курсанти були кращими. Проте якось випадково замполіт роти відкрив нам очі: мовляв, ніхто нас із «навчалки» відпускати не збирається. Тоді ми на зло подалися у самоволку, купили вина, лікеру, добряче «наклюкались» і у ледь притомному стані свідомо постали перед батьками–командирами. Свого досягли: спочатку нас посадили на «губу», а приблизно через два тижні, у лютому 1986–го, черговим «бортом» таки відправили на війну.

Автор роману все ж далеко не відійшов від істини: «старлей» Якута, неперевершений мисливець за «язиками», за що отримав аж три ордени Червоної Зірки, розраховував на бойових операціях на свого сержанта Гуменюка передовсім як розвідника. А коли з’являлися поранені — ще й додатково як на санінструктора.

«На ті ж засади ми виходили тільки поночі, — пригадує Костянтин. — Траплялося, долали 18—20 кілометрів тільки в один бік. Іноді, коли було ні зоряно, ні місячно, просувалися майже навпомацки. День–два почекаємо, завдання виконаємо і (знову–таки поночі) назад, на місце збору. Поранених і вбитих нес­ли на плащ–наметі вшістьох. На привалі — а це 10—15 хвилин перепочинку — я мав устигнути поставити пораненому крапельницю або вколоти промедол. Все робили лежачи. Мене і ще одного бійця, котрий мені підсвічував ліхтариком, накривали зверху для маскування ще одним плащ–наметом. Найважче ж було підібратися до вбитого чи пораненого, бо те місце «духами», як правило, добре прострілювалось. На війні — як на війні...»

Ту війну він забути не в змозі. Пам’ять про неї — як конвой. Дарма, що без зброї...

«Дівчат серед підлеглих було багато. Наталя — одна...»

Його життя і нині пов’язане з військовою справою. Та й чи могло скластися інакше, адже Костя свою долю «впізнав» ще у ранньому дитинстві, — тоді, коли у його рідному селі неподалік Кам’янця–Подільського дислокувалася навчальна частина понтонерів. Односельці на власні очі бачили, чим займаються військові, і до людей у погонах ставилися традиційно шанобливо.

«Коли представник Сара­товського медінститу, — пригадує Костянтин Гуменюк, — детально розповів нам про військово–медичний факультет, я довго не розмірковував. Бо, за великим рахунком, внутрішньо давно був готовий до цього кроку».

До російського міста на Волзі Костя потрапив, закінчивши четвертий курс Тернопільського медичного інституту. У новому вузі його невдовзі призначили командиром курсантського взводу. І перше офіцерське звання присвоїли: оскільки вже пройшов строкову службу, став молодшим лейтенантом. Серед його підлеглих — переважно дівчата: молоді, розумні, красиві. Але погляд усе частіше зупинявся на одній із них. Хоча знав Наталю й раніше — разом же у Тернопільському медінституті гризли граніт науки.

Виходить, обом треба було їхати до Саратова, аби упевнитись, що їхнє знайомство — не просто випадковість, а доля. Побралися відразу після завершення навчання, за розподілом потрапили в полк Болградського аеромобільного з’єднання.

* * *

Про своїх армійських друзів Костянтин згадує часто, хоча збиратися разом виходить не завжди. Доля колишніх «спецназівців» склалася по–різному. Хтось і донині в строю, як Гуменюк. А бойовий командир Якута давно зняв погони і подався у російський великий бізнес. Щоправда, його колишніх підлеглих найбільше вразило, що Якута не приїхав на традиційну зустріч однополчан із нагоди 20–річчя частини до Мінська, де вона нині дислокується . Подейкують, через політичні причини — у Білорусі Якуту оголосили ледве не персоною «нон грата». Покараний, буцімто, за те, що на якомусь високому «афганському» зібранні колишній бравий розвідник щось «не те» сказав про президента Лукашенка.

Довідка «УМ»

Інтервенція Радянського Союзу в Афганістан почалася у 1979 році і тривала до 1989 року.

* 1–й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об’єктів.

* 2–й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з’єднаннями і частинами. Робота з реорганізації і зміцнення озброєних сил ДРА.

* 3–й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із–за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.

* 4–й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.

У цій війні радянська армія втратила 14 тисяч 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч осіб. Точне число загиблих у війні афганців невідоме: оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік.