Нема пророка

Останні свої місяці Лев Силенко жив у Києві, в чотирикімнатній квартирі на Оболоні.

Буремне й не зовсім відоме життя керівника РУН–віри розпочалося чи то в 1921, чи в 1924 році на Кіровоградщині. Силенко спершу вивчився на бібліотекаря в Кременчуцькому технікумі, у 1941–му був червоноармійцем, в 1942–му в Києві взявся за журналістику, писав до газети «Українське слово», був колегою Ольжича й Теліги. Коли редакцію за чиїмось доносом арештували й розстріляли в Бабиному Яру, гестапо забрало і Силенка, та невдовзі випустило. Після війни поселився в Німеччині і, як свідчать емігранти–сучасники, проявив себе і в православній, і в греко–католицькій церквах. Від поета Яра Славутича та письменника Володимира Шаяна дізнався про стародавні вірування українців. На цьому полі пощастило найбільше: з’явилися гроші на купівлю величенької ділянки землі неподалік Нью–Йорка, видання книг, побудову храму, фінансування філій РУН–віри в містах США, Ка­нади, Ав­стралії, Вели­кобританії, а згодом і в Україні.

Тисячі людей стали називати Силенка Пророком і Учителем. Це були переважно люди, виховані в СРСР в атеїстичному дусі. На основі християнства, індуїзму, буддизму, старогерманських вірувань, українських легенд і переказів та власних літературних творів Лев Силенко написав твір на 2000 сторінок — «Мага–Віру», де родовід українців виведений від трипільців, а прабатьками названі «тато Ор» і «мама Лель».

Дослідники довгий час цікавилися — звідки схожість ідей РУН–віри, передусім антихристиянських (акції рунвірців сьогодні виглядають провокативними і розколюють суспільство) з нацистською пропагандою? Кілька років тому вигулькнули матеріали агентурно–пошукової справи МГБ СРСР на агента абвера Івана Силенка, уродженця села Олександрівка на Кіровоградщині, випускника Кременчуцького бібліотечного технікуму. У 1941 році його завербувала нацистська контррозвідка, він стежив за підпіллям, зокрема, ОУН (мельниківців). Писав статті як Силенко–Карий чи Гай–Силенко. У 1944–му навчався в нацистській школі пропагандистів. Невідомо, вірити таким документам чи ні. Очевидно, біографія цієї постаті ще чекає на свого об’єктивного дослідника.     

В останні місяці життя Лев Силенко казав, що хоче, аби його тіло спалили в крематорії, частину праху розвіяли над однією з найвищих круч над Дніпром і на тому місці побудували храм Дажбога. А іншу частину праху — щоб поховали у рідному селі.