Сфабрикований хабар
— Петре Гнатовичу, на ваш погляд, як могло подібне статися саме з вами?
— Я людина військова і щиро повірив у наміри Президента. Обійнявши посаду голови РДА, чесно взявся їх виконувати. Представники влади різного калібру переслідували у районі власні інтереси, а міліція це покриває. Я ж узявся наводити порядок. І мене почали «пресувати» — «шити» численні кримінальні справи, насамперед пов’язані з хабарництвом.
— В одному з епізодів, пригадую, фігурувала сума хабара 400 тисяч доларів США...
— Саме він належить до найнезбагненніших. Дві юридичні фірми матеріально оформляли свої стосунки. За однією фірмою рахувалася земля, на якій вона працювала близько 10 років, друга купувала її. Перша передає документи, а друга — гроші, до речі, позичені оперативниками в комерційному банку. У Дніпродзержинську, де все це відбувалося, я опинився у зовсім інших справах і знаходився метрів за 150 від місця події. Однак звідки не візьмися з’явилися працівники Державтоінспекції. Перевірили документи, але не відпускають. Минуло 10 хвилин, 20... Зрештою, протримали доти, доки не закінчилася вищезгадана оборудка. А мені разом із наче посередником чіпляють наручники. Протримали під вартою 15 місяців. Потім слідчий з обласної прокуратури щиросердно зізнався — мовляв, я усвідомлюю, що це — нісенітниця, однак нічого не можу вдіяти проти волі свого керівництва.
— Але ж справедливість узяла верх — суд установив, що ви підписували розпорядження про передачу землі в оренду комерційній фірмі на підставі протоколу рішення земельної комісії, члени якої вам безпосередньо не підпорядковані?
— Суд якраз і звернув увагу на те, що навіть не було встановлено, чи намагався я хоч якось уплинути на рішення цієї комісії. При слідстві навіть вчинили дію, яку в суді назвали «смисловою підміною»: вищезгадана комерційна фірма зверталася навіть не до мене, а до начальника райвідділу земельних ресурсів — до того ж із проханням не про виділення землі, а про реєстрацію вже укладених договорів оренди землі. Себто, для хабара не було підстав навіть теоретично. Сумно дивитися на те, наскільки непрофесійні люди нині працюють у наших правоохоронних органах.
— І все ж після пережитого що видається для вас найстрашнішим?
— Найстрашніше — це ганьба від самого факту тюремного ув’язнення. Я служив в армії, був відмінником бойової й політичної підготовки, кращим інструкторомвикладачем військовоповітряних сил СРСР. Отож навіть не міг припустити, що роблю щось не так. І тут надівають наручники і ведуть, наче розбійника...
«Мене могли просто вбити...»
— У пресі чимало писали про те, що над вами знущалися у слідчих ізоляторах. Чи правда це?
— Знущалися різними методами. То щодня переводили з речами з камери до камери, то саджали до самого ранку в «стакан», де не повернутися, — одного разу я у ньому ледь не помер — прихопило серце, то били спеціально для цього навчені «пресувальники». Не кажучи вже про те, що й ліки відбирали, а передачі від рідних та близьких не видавали...
— Ну а, так би мовити, з колегами по нещастю за ґратами спілкувалися?
— Спілкувався постійно і пересвідчився в тому, що близько 70 відсотків випадків за ґрати потрапляють люди ні в чому не винні. Зате справжні злочинці залишаються на свободі. Зокрема, зустрічався з арештованими, ув’язнення яких не мало будьяких документальних підтверджень. Їх тримали доти, доки вони не переписали всі свої гроші чи фірми на осіб, підконтрольних високопоставленим правоохоронцям. У слідчих ізоляторах таких випадків сотні! Чимало молоді опиняється за ґратами за дрібниці на кшталт украдених мобільних телефонів чи наркотики, які у 80 відсотках випадків — я в цьому переконаний — підкидає сама міліція.
Я читав справи багатьох ув’язнених. П’ятеро вийшли на волю завдяки саме моїм старанням. Я мав можливість вивчити назубок Кримінальний та Кримінальнопроцесуальний кодекси України, отож пересвідчився на власному досвіді, скільки у нас ще юридично безграмотних і нечесних адвокатів. Один із моїх співкамерників упродовж тижня просив лікарської допомоги, однак так і помер, її не дочекавшись. У таких випадках усе списується на серцеву недостатність. Коли мене били вищезгадані «пресувальники», теж ніхто після цього не підходив. Тому тепер можу засвідчити, що вижив тільки завдяки пресі, яка підняла шум на всю Україну. Інакше мене там просто добили б.
— Мені відомо, що після газетних публікацій про знущання над вами, за дорученням Президента на Дніпропетровщину виїздила група перевіряючих із Києва. Один із них, колишній виконуючий обов’язки Генпрокурора Олег Литвак, поспілкувався з журналістами... Щось після цього змінилося?
— Змінилося... Бити мене бейсбольними битами та гантелями перестали...
«Свій шлях я обрав...»
— Чи правда, що від вас таким чином вимагали відмовитися від посади голови райдержадміністрації?
— Певна річ. Петриківський район має багато чого привабливого. Я взагалі загорівся ідеєю створити на його теренах історикокультурний парк. Однак швидко пересвідчився, що вона багато кому стає поперек горла. То сусідній Дніпродзержинськ хоче відібрати у нашого району землю для котеджного будівництва, то унікальне Голубе озеро з настільки сильною концентрацією срібла, що дно видно, комусь приглянулося...
— Справді важко повірити, що таке могли чинити з вами, людиною, наділеною високими державними повноваженнями іменем Президента України. Що ж тоді говорити про простих смертних?..
— Ющенко зі своєю командою дали людям можливість повірити в Україну. І якби Президента оточували гідні люди, ситуація нині в Україні була б зовсім іншою. От і вся відповідь. А про те, як чинять із простими смертними, я вже казав.
— Віктор Ющенко став Президентом завдяки ситуації особливій — його привів народ, згуртований довкола низки демократичних партій. Однак у владу на місцях «пролізли» усілякі пристосуванці, які до Помаранчевої революції не мали і найменшого стосунку...
— Кожен клан кинувся проштовхувати своїх людей. Про те, чи гідні вони представляти Президента, думалося найменше. Той же «Народний союз «Наша Україна» складався у нашому районі частогусто з людей, які свого часу виступали проти Віктора Ющенка. В інших, гадаю, ситуація не ліпша.
— Петре Гнатовичу, після пережитого і надалі будете таким же рішучим чи все ж «оберти збавите»?
— Свій шлях я обрав і з нього ніколи не зверну: боротимуся до кінця.