Вундервуйко

Схоже на те, що в цій житейській історії таки не обійшлося без особливої Господньої уваги, хоча спершу все складалося нібито навпаки. Михайло народився в останній день 1946 року не десь у повстанській криївці (таке тоді в Галичині траплялося нерідко) чи в глухому карпатському поселенні, а в чималому передгірському селі Бабче, розташованому зовсім поруч із тодішнім райцентром Солотвин. Його дитинство припало на важкі післявоєнні роки, та здобуття освіти, принаймні початкової, і тоді вважалося конституційним обов’язком. Михайлові не пощастило: за партою місцевої восьмирічки йому вдалося посидіти тільки у першому класі й лише впродовж першого місяця, та й то — через день–два. Коли брали в армію, у військовий квиток хтось дописав освітній мінімум: «Чотири класи». Насправді ж ні писати, ні читати він не вмів.

«У молодості, особливо коли побралися, було трохи соромно, що мій чоловік — неграмотний, — пригадує часи кінця шістдесятих років минулого століття пані Євдокія. — Працював на тракторі, але самостійно не міг заповнити табель обліку виконаних робіт, то я писала за нього, а він лише підписувався. Якби до його голови та хоч трохи освіти — був би, мабуть, відомим чоловіком».

Змалку — замість коня

Хутір Мечищів, розташований на західних окраїнах гірської системи Горгани, де Михайло оселився з молодою дружиною чотири десятиліття тому, сподобався йому з першого погляду. На всі чотири сторони світу — чудові карпатські краєвиди (прямо під боком — гірський хребет Аршиця та гора Сехліс висотою понад 1350 метрів). І тісняви ніякої — в поселенні лише півсотні дворів. Поруч — жвавий потічок. Хоча на перших порах красою милуватися не випадало, треба було обживати напівдику територію. Та для беручкого 23–річного ґазди, працьовитість якого відразу помітили й оцінили сусіди, робота на власному обійсті була в радість. «Я тоді й утоми не відчував — зранку до вечора корчував чагарники, що підступали до хати, яка перейшла Євдокії у спадок від вуйка Василя. Поставили ми з дружиною стайню, — показує свої теперішні володіння, — посадили сад, перебрали руками землю під городину, де раніше каміння було більше, ніж ґрунту. Донька Марійка народилася. Зажили, як справжні господарі».

Для нього такий рівень достатку, особливо на тлі безпросвітного дитинства, видавався мало не казковим. «Пам’ятаю себе з чотирьох років і то все за роботою — мав обов’язок опалювати хату, — пригадує ті сумні часи. — Це тут дрова в мене поруч, а там треба було збирати хмиз кілометрів за п’ять. Не тільки вдень, а й уночі. Словом, був замість коня. Тато прийшов із фронту поранений — помер рано. У хаті було ще дві сестри — старша і молодша. Та хіба їм довіриш чоловічу роботу. Мені вже ніколи не доводилося бідувати так, як бідував малим. Та найприкріше — не здобув ніякої освіти».

Його матір не вірила в силу науки. Філософія пригніченої нуждою селянки зводилася до дуже простого, неодноразово повторюваного висновку: «Ну що тобі та школа дасть? Робити треба — і тільки всього». Через багато років вона просила у сина пробачення, але виправити помилки минулого вже було не під силу. Шкода, що так сталося. Односельці змалку помічали на Михайликові особливу печать тямущості, тому й прогнозували йому нестандартну лінію життя. З цього хлопця, казали, вийде щось не таке, як усі: або шанований чоловік, або великий зловмисник.

Тракторист–ас без «даішного» благословення

Поки виростав у Бабче, пророцтва ніяк не збувалися. Коли пішов на колгоспні хліби — спершу в Крим, а потім на Одещину, то, за його словами, ніби заново на світ народився: працював важко, проте вже не голодував і мав у що вдягнутися, аби дівчата не сміялися.

Власне, на південному степовому роздоллі йому й відкрився захоплюючий світ техніки. Сумлінно допомагав трактористам біля причепів, але дуже хотів сісти за кермо. Без освіти тоді, звісно, марно було про це мріяти, навіть зважаючи на його унікальну технічну інтуїцію. «Мені одного погляду вистачало, аби помітити непідтягнуту гайку, почути найменші збої в роботі двигуна і швиденько все полагодити, — пан Михайло знову поринає у спогади. — Трактористи охоче уступали свою техніку: самі лягали в скирту відпочивати, а я цілу ніч орав — аж вихлопна труба шипіла від перегріву. Мені й спати не хотілося — лише б від керма не відривали».

Згодом, уже на Прикарпатті, йому довірили новенький колісний трактор, так звану «сороківку». Отоді вже було де розгулятися раціоналізаторській фантазії. Часто дивувався, чому дипломовані конструктори не передбачили чимало пристроїв для комфортнішої роботи тих, хто годинами сидить за кермом. Він самотужки встановив механізм блокування педалей, що вмикався–вимикався одним порухом ноги, на випадок, коли трактор під час жнив годинами монотонно супроводжував комбайн — навіщо ж даремно напружувати м’язи. Не знати, як голови колгоспів залагоджували справу з перевіряючими, адже неписьменний механізатор офіційно водійських прав не мав, але до нього ніхто ніколи не мав претензій, бо техніка завжди працювала бездоганно.

Техніка на грані сільської фантастики

Аби прогодувати сім’ю, в якій народилася друга донька Надійка, і розбудувати обійстя, подружжю Радовецьких почергово доводилося їздити на сезонні заробітки за сотні кілометрів від дому. Десять років тому, коли саме господиня трудилася на бурякових плантаціях Вінниччини, а ґазда, як жартує, був напівхолостяком, і сталася оказія, яка згодом зробила Михайла місцевою знаменитістю. Тоді на подвір’ї одного з хуторян йому приглянувся важкий МТ–16, що стояв на приколі. Через несправність двигуна, який не підлягав ремонту, мотоцикл перетворився на купу металобрухту, хоча мав добротний каркас і ходову частину. Ось тоді якийсь дідько і смикнув Михайла за язик, мов­ляв, чи не хочеш помінятися на мій «Іж», який так тихенько працює, наче муркоче. Сказав нібито жартома, а власник МТ–16 швиденько конем притягнув мотоцикл Радовецькому додому. Відступати вже було нікуди — випили могорич і вдарили по руках.

Із Михайла тоді довгенько кепкували сусіди, доти, доки він, оглушаючи околиці тарахканням потужного низькооборотного двигуна, не проїхався хутором. Відтоді це диво техніки, яке не має аналогів у світі, де б із ним уперше не з’явився мечищівський винахідник–самоук, збирає натовп цікавих. Хіба ще десь побачиш всюдихід, що рухається зусиллями двигуна, який колись приводив у дію віялки на колгоспному току? Прикріплений на місці коляски механічний силач, як каже його власник, аж землю рве, коли даєш газу. І хоча швидкість розвиває невелику — близько 20 кілометрів на годину, зате оре ниву, тягає на саморобних причепах вантажі вагою до тонни та виконує іншу важку роботу.

Радовецькому пропонували чималі гроші за цей триколісний витвір, проте умілець розлучатися зі своїм залізним улюбленцем не має жодного наміру. У того чоловіка, що десятиліття тому притягнув конем МТ–16, «Іж» уже давно поламався, а всюдихід працює, як швейцарський годинник. До речі, пан Михайло ремонтує і годинникові механізми — всіх марок і систем. Крім того, до ручної січкарні припасував стареньку бензопилку «Дружба» й отримав малу індивідуальну механізацію — тільки встигай підкидати різнотрав’я. Перший на хуторі саморобний столярний «комплекс» — також його рук робота. Хотів навіть сконструювати лебідку для трелювання в горах деревини, аби при лісорозробках менше травмували молоді насадження. «У мене, стверджує, — вже все продумано, але кому та лебідка потрібна? Чув, що наші лісівники аж в Австрію по досвід їздили. Ну, їм видніше».

Коли кажуть, що то Господь компенсував йому брак освіти незвичним технічним даром, то 62–річний Михайло Радовецький не дуже й заперечує: « Може, справді Всевишній дав краплину таланту. У моїй голові виникає безліч ідей. І ніяких креслень не треба, бо якщо голова придумала, то руки ніби самі роблять. Де не побачу якусь слабинку, відразу хочеться її поправити, зробити надійніше».

Пані Євдокія розкрила й секрет чоловікової технічної творчості: « Буває, ввечері перед сном клопочеться: «Треба б якось зробити новий пристрій». А вранці промовляє веселіше: «Я вже знаю, як це зробити». Ніби все просто, та я ж чула, що він цілу ніч не спав, крутився в ліжку, бо — думав».